Пам’ять із довільним доступом, або Спогади з минулого життя

Минулої осені я любив мати ранкові велопрогулянки. Обов’язковим елементом успішного заїзду було випити фільтр-каву. Роблячи це з ранку, легко помітити, що більшість харківських кав’ярень відкриваються лише після десятої. Легко зрозуміти чому — після ранкової кави зазвичай захочеться в туалет. 

В Half and Hour на вулиці Чернишевській більшість ранкових гостей були місцеві собачники, надовго там не затримувались. Я заносив свого велосипеда прямо в приміщення, робив фотографію та відправляв комусь із друзів. Наче хизувався своїм міським лайф-стайлом. 

Платонічно обожнював світловолосу баристу, котра інколи притримувала мені та велосипеду двері, мовчки називав її ангелом. Платив 45 гривень та тихенько гортав фотокнигу «Харківщина» з тамтешньої полиці. Підіймав очі, дивився на ще одного гостя, що заходив у приміщення. Гість дивився у відповідь, я опускав очі та перегортав сторінку книги. Так продовжувалось аж поки кава не закінчувалась.

В той день я помітив, що мій велосипед повністю брудний. Осінь становилась глибокою, часто дощило, у повітрі сіялась мряка. Від тієї вологості фарба моєї техніки мала більш красивий відблиск, наче вологий підводний глянець камінця, що дістали з моря. Проте шматки багнюки там і сям мене натуживали. Все натякало, що треба брати вихідний та їхати на автомийку самообслуговування. 

Кофеїновий ефект тільки досягав апогею, в кінцівках було легке тремтіння, мене нахлинула манія. Так, брати вихідний та їхати на автомийку. Хочеться знайти себе в польоті скрізь простір, маленьким салютом із магазину петард на Барабашова. Лобна доля становилася мідною, тою головою можна розбити кожні двері цього ранкового світу.

Я підійшов до ангела віддати порожній стаканчик, почавши розмову про погоду, про те, що велосипед у лайні та треба їхати на автомийку. Я любив осінь, зовнішній холодний вітер нагадував мені, що можна фокусуватися на своєму внутрішньому теплі. Знайти себе негаснучою свічкою в тих турбулентностях. 

Ангел завжди підтримувала навіть найнепотрібнішу розмову. Наче, як і я, розуміла, що 45 гривень — то не лише про каву, а й про якусь коротку оренду сейф-спейсу, де можна показати себе та свій велосипед (або ж себе та свою собаку). Отримати схвалення від оточення. А ще — й це було важливе для мене — мати можливість донести декілька фраз у її вуха.

Осінь, як і погода, їй не подобалась. Але, все ж таки, щось в цій найнепотрібніший розмові змушувало мене заплатити ще 45 гривень за другу каву, довести свою кофеїнову манію до абсолюту.

Випити другу каву мені захотілось на вулиці. Елегантною ходою — вона була дійсно елегантна, бо я був наряджений виключно у велосипедний латекс — пройшов до виходу. Зачепив велосипед, трошки липкої кави виплеснулося прямо на руля. Так, треба на автомийку. Пірнув за столик на вулиці, в самому серці осінньої фантазії. Навіть не помітив, як викурив дві цигарки. 

Думки в цей ранок мають свою особливість. Хоча їх насправді не було. Особливим було відчуття, кінцівки його оголились, чіплялись за найменші подихи повітря, непомітні звуки, рухи дерев, перехожих та автомобілі, одну велику симфонію, музику мого настрою.

Окрім велопрогулянок, тою осінню я занадто любив мати розмови. Зліва, з одного кінця вулиці, стояв хмурний чорношкірий парубок. Справа, з другого кінця, —  хороший бомж. 

Все було не просто так, вони дивилися один на одного, наче у гіпнозі. Я ж просто крутив головою та тягнув третю гірку цигарку. Аж поки бомж не підійшов та не спитав у мене першим, чому хлопець витріщається на нього. Я просто відповів:

— Підор.

Далі стрельнув йому цигарку, в нас зав’язалася хороша розмова. Про місцевого мера та членів його родини, з деякими з них бомж був знайомий особисто. Трохи про тільки що відкритий в місті зоопарк. Трошки дивились і на хмурного парубка.

Бомж вже зібрався йти по справах. Наостанок зиркнув на чорношкірого парубка, плюнув на асфальт та шмигнув у арку. Парубок заскочив до під’їзду. Повітря теплішало. В робочому чатіку вже хтось проснувся та теж брав вихідний. Я ж попрощався з ангелом, сів на брудного велосипеда та поїхав прямо в цей новий день.

Борис Петров

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.