«Найскладнішим було прийняти неможливість повернення». Поетеса Дар’я Зоріна про Донецьк, фантомність пам’яті та міста

— Даша, мені здається, що я тільки цього літа після участі в одному мистецькому проєкті почала повноцінно рефлексувати, який слід в мені залишив переїзд через війну. Здається, моя психіка блокувала більшість того, що я відчувала усі ці роки. І я все ще не згодна асоціювати себе з переселенцями. А як у тебе з самоідентифікацією?

— Я досі не люблю слово «переселенка». Моє життя в Харкові в принципі нічим не відрізняється від того, як тут живе більшість людей мого віку зі схожим культурним рівнем та статками. Мене відрізняють скоріше культурні штуки, а не факт того, що я переїхала.

Емоційно мене найбільше дряпає не складність виживання і побутові моменти. Найскладнішим було прийняти неможливість повернення. Коли люди переїжджають з Харкова до Києва, або з Києва до Харкова, вони знають, що в разі чого, якщо засумували, можна сісти на потяг та подивитися: як там рідна хата, заглянути у вікна, пройтися по вулиці. В мене.. в нас немає такої опції в принципі. 

Я знаю, що навіть якщо я правдами і неправдами проїду в Донецьк, я побачу зовсім не те місто, яке згадую. Для мене це завершена історія: воно вмерло. Поховали. Треба жити зі знанням, що міста тепер в принципі немає. Його можна згадувати в ретроспективі як колись живе, а зараз неіснуюче.

— Але ж ми живемо в інформаційному полі, яке постійно нам нагадує: Донецьк є, він нікуди не дівся.

— Так, це такий постійний дисонанс. Я бачу світлини, репортажі, зрідка — якісь знайомі туди їздять. Треба чітко розуміти, що там не те, куди ми хочемо повернутись. Там  залишились ті ж стіни та будівлі, але це зовсім інше наповнення. І коли ти дивишся на ці фотографії, сприймаєш їх як якусь умовну декорацію. В те інше життя, яке там зараз триває, не хочеться занурюватись. 

— В одному з віршів у тебе було про пам’ять. Мені цікаво, як це працює в тебе. Тому що я, наприклад, в перший рік могла згадувати лише якісь обривки і дома і міста, в яких я жила. Якийсь час я зовсім не могла пригадати дорогу до школи. Пам’ятала лише якісь фрагменти, але зовсім не могла відновити геометрію вулиць.

— А в мене абсолютно навпаки: я фотографічно пам’ятаю нашу з мамою квартиру, дорогу до школи, дорогу до роботи та свої звичні маршрути. Назви вулиць (навіть ті на яких я рідко бувала), назви зупинок. Місто в мене ніби сфотографувалось. 

Перший рік я багато думала про нього, сумувала. Перебирала ці спогади як камінці з моря. Я пам’ятала, як виглядала калюжа у дворі: якої вона була форми і чому її треба було перестрибувати після того, як пройшов дощ. Пам’ятаю, на якому бордюрі була вибоїна. Такі найдрібніші деталі. І ця фотографічність мене засмучувала тривалий час. Скоріш за все це спогади, які я пам’ятатиму навіть тоді, коли вже не пам’ятатиму, що їла на сніданок. 

— Для мене цінність твого поетичного циклу про Донецьк в тому, що він відсилає до дуже персонального досвіду та спогадів. Коли я читаю твою поезію, потрапляю на відсилки на кшталт «тролейбус четвірка» — і одразу приходять всі спогади, пов’язані з цим маршрутом.

— Це та фотографічна пам’ять, про яку я тобі говорила: я пам’ятаю кожну зупинку цієї «четвірки». Ти як людина, яка тривалий час жила в Донецьку, розумієш відсилки до маршруту.  А та, котра не була в ньому, не зчитає, про що йдеться… Як «четвірка» їде через річку Кальміус по проспекту Ілліча. Для недонеччанина цей текст потребує сильної дешифровки. 

«Кидали все і з одним рюкзаком зривалися в невідомість» 

— В чому для тебе різниця між Донецьком та Харковом? 

— Мій харківський період житя склався цікавіше і щасливіше, ніж донецький. Я тут пережила більше цікавого досвіду: творчого, особистого, культурного. Тут ширше і різноманітніше культурне ком’юніті, більше можливостей творчо реалізуватися, набути собі ім’я — не в контексті слави, а в сенсі «стати своєю»‎. В Донецьку це все те ж було, але значно менше. 

Я розумію, що можу оцінювати Донецьк як людина, яка там не стала кимось, не зробила нічого такого, щоб мене до цього міста прив’язало. Жила собі, працювала, іноді ходила на різні івенти. Він для мене запам’ятався більш простим: архітектурно, комунікативно, культурно. 

Нещодавно ми сиділи в компанії і прозвучала фраза: «Харків — це 500 людей, а всі інші — масовка». Про Донецьк я можу сказати, що це було 100 людей і масовка. Просто масовка була простіша, нахабніша, і зліша. 

— У нас [в Харкові — «Люк»] теж сумнівні персонажі є, їх достатньо. Виходиш у двір, а у сусіда на гаражі наліпка «За Шарія» — і я розумію, що вони прямо тут, поруч. Виходить, що я і в Донецьку і в Харкові намагалася вийти за межі масовки в «культурну бульбашку», просто в Харкові це вдалося краще. І я це робила не заради абстрактної слави, а заради душевного комфорту.

— Коли ти сказала «у нас», я спочатку не зрозуміла: де саме у нас?

— Так, а про яке місце я сказала? (Сміється)

— Ще й ця частина парку, в якому ми сидимо [cквер на Університетській горці —  «Люк»], нагадала мені алею на проспекті Ілліча. Вона йшла від ринка Марії Ульянової в бік… 

— Мотеля. Проспект Ілліча по центру. 

— Так, тобто ми могли умовно в таких самих декораціях сидіти й там. Але так вийшло, що ми опинилися тут. І я, наприклад, не уявляю себе там в ролі, в якій опинилася зараз тут з тобою.

— І я скоріш за все теж. Там я була більш конформною людиною. Працювала в дитячій бібліотеці і це накладало певну відповідальність. Коли переїхала, зрозуміла, що з бібліотекою в моєму житті все закінчилось і трохи розслабилась. Там ми могли перетнутися, але скоріш за все я була абсолютно іншою людиною.

В Харкові я отримувала заочну вищу освіту ще коли жила в Донецьку, ці приїзди сприяли моїй романтизації творчого Харкова. Мені здавалося, що повертатися в Донецьк — це повертатися в сіре болото, а тут, в Харкові, вирує культурне життя. 

Я заочно навчалася в Харківській державній академії культури. Відповідно, культурне життя вирувало безпосередньо поруч. Думала: «В Донецьку у нас все з п’ятого на десяте перебивається, а от в Харкові — чарівний колодязь». Але про переїзд не замислювалася: здавалось, що це складно, й не хотілося кидати роботу в дитячій бібліотеці, яка мені подобалася. 

Втім, вже наприкінці літа 2014-го зрозуміла, що треба їхати. Обрала Харків як найзрозуміліший пункт прибуття. Через місяць після переїзду я влаштувалася натурницею в Худпром, опинилася в прекрасному творчому середовищі, яке до сих пір не можу покинути. 

— Я в Донецьку теж часто дивилася в бік Харкова. Майже вся музика в моєму плейлисті була харківська і мені здавалося, що в Харкові відбувається щось неймовірне. 

— Ти раптово переїжджала? А коли? 

— У червні 2014 року. Пам’ятаю дуже добре останні числа травня, коли війна прийшла вже безпосередньо в Донецьк. І в нашій компанії всі раптово почали говорити про переїзд. Всі, хто мінімально хотів чогось більше, ніж існування, зірвалися і поїхали, бо здається тоді вже висіло в повітрі, що життя тут не буде, хоч і до останнього не хотілося в це вірити.

— Тоді стали різко переїжджати активісти донецького Євромайдану. Тобто ті, хто реально відчули себе у фактичній персональній небезпеці. У мене достатня кількість таких знайомих. Кидали все і з одним рюкзаком зривалися в невідомість. І була друга хвиля восени — це вже, мені здається, ті, хто скоріше їхали від відсутності перспектив. 

«Це травматичний досвід: як пояснити людині, яка не народжувала, що таке пологи»

— Ми починали з того, що у нас є спільна історія: слова «‎переселенець», «‎біженець» не хочеться ліпити до себе як частину ідентифікації. Наче ти перестаєш бути в цей момент людиною зі своєю окремою історією. Адже історії людей, які виїхали, хоч і дуже схожі послідовностями дій і датами, є дуже різними. 

Тож коли я бачила матеріали про переселенців або якісь гранти на матеріали про людей, які переїхали, відчувала внутрішню злість. Хотілося сказати: «Досить говорити про це! Хіба на тому, що ми поїхали через війну зі свого міста, все закінчується?». 

— Так! Коли намагаються розпитати про мене та війну, мені здається, що очікують на якусь драму з жестю, з розбитою квартирою, а її немає. Так, емоційно складно і місцями нестабільно. Проте в мене можна сказати хепі-енд — звісно, не без переживань, які залишаться назавжди, але не клікбейтна історія для ЗМІ. Але в історії про успіх мені теж не багато що є розповісти.

Втім, неможливо людині, яка це не прожила, пояснити цей досвід, фантомність пам’яті та міста. Я бажаю це не відчути ніколи людям, в яких такого не сталося. Війна у них не почалась не тому, що вони молодці і не пустили її в своє місто. Війна до них просто не прийшла — як не прийшло якесь стихійне лихо. 

Це травматичний досвід: як пояснити людині, яка не народжувала, що таке пологи. Як хвороба або щось, що настільки не вкладається в поняття нормального життя. 

***

Ми закінчуємо розмову. Але в останній момент Даша згадує свої сни.

— Коли я жила в Донецьку, меня в різних варіаціях снився сон. Про те, що один з териконів в Донецьку, що на ДМЗ [Донецький металургійний завод — «Люк»‎],  перетворюється на вулкан. І задача — якнайшвидше втекти з квартири і з міста. 

В різних варіаціях цього сну я бігла з дев’ятого поверху по сходам вниз, кудись не встигала чи намагалась їхати на машині. Це завжди було складно. Але головна деталь кожного сна — краєвид на Донецьк з вікна нашої донецької квартири. 

Коли я переїхала в Харків, мені перестав снитися цей сон. І став повторюватися інший: що я намагаюся в’їхати в Донецьк, а мене туди не пускають.

Текст та фотографії — Катерина Переверзева

---

Публікація виготовлена в межах проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні», реалізується у партнерстві Американської асоціації юристів Ініціативи з верховенства права (ABA ROLI), Благодійного фонду «Восток SOS» та громадської організації «Центр громадянських свобод».

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.