Сталася поезія. Діна Чмуж

Поезія, яка завжди поруч

Коли питають про мій початок поезій, я, намагаючись віднайти той момент, коли почало писатись, зазвичай гублюся в безчасів’ї пам’яті, знаходячи лиш уламки. 

Бо поезія — як щоденна присутність: здається, завжди була в житті, завжди була поруч. Це так природньо і зрозуміло, коли тато поет, коли «дім наглиблюється книгами, неначе спогадами» (а це вже маминих рук справа), коли ледь не всіма площинами стрибають поетичні збірки — тільки встигай лови! Коли з маминою допомогою намагаєшся відчути ритм вивчених напам’ять віршів, вчишся промовляти і чути. І відчувати. Вірші як частина раціону. 

Коли тато, подолавши майже двадцятирічне неговоріння, знову почав складати слова (незбагненим, тільки йому зрозумілим, чином, відтворюючи калейдоскопи почуттів) — це було справжнім дивом. 

І у цьому поетичному затишку мене часто питали: а ти пишеш вірші?  Я відповідала, що ні (і це було прикрою правдою), хоча звідкілясь я точно знала, що буду. І не тому, що кортіло писати, а просто тому, що це відчувалось неминучим. Питанням часу.  

Часові координати можна віднайти за допомогою мови. Всі мої спроби промовляти російською мовою були карколомні: я борсалась і плила проти течії,  наражалася на каміння і слизьких медуз, мене прибивало хвилями і, врешті, розчарована і замерзла, вибиралась на сушу. Здавалось, що я помилилась, приписуючи поезію своїй природі.

Взагалі мене довго переслідувало відчуття «виношування» в собі поезії, і це обтяжувало.

Поети — програмісти реальності

Невідворотна зміна сталася після рубікону переходу на українську та у невідомий час поринання в мову, віднаходження себе в ній. 

Тут мене огорнула зовсім інша вода — чорне і тепле МОРЕ. Море мого дитинства, що  хвилями відповідало на мої запитання. Море, яке я обожнюю. Море, якого я не боюсь, завжди намагаючись заплести якнайдалі. Море, з яким я відчуваю спорідненість, спільне дихання. І стало легко. Так як має бути, коли знаходиш своє чи, скоріше повертаєшся до свого.

Часто думаю про влучність поезій… Колись ще давно читала, що добра поезія — та, де метафора в першу чергу точна, а не красива, де вона щось відкриває у цьому світі. 

Так ось. Як донька поета і онука математика (а про це чудернацьке поєднання все ніяк не напишу вірша) я вивела таку формулу: «поезія — вища математика почуттів». 

Світло тримає Всесвіт. Звучить надто пафосно, віддаю собі справу, але ще більш випукло це у гротескній реальності війни. Зрештою, воно й не дивно — наше життя закодоване в слова. Поети — програмісти реальності. Не дарма, особливо в часи історичних потрясінь, їх голоси такі важливі. Так необхідно, щоб вони структурували сенси в просторі, фіксували ледь вловимі матерії (але від того ще важливіші) і лікували водночас.

---

Ваша поезія лише плутання літер

Кажеш 

Ні

Рукоплескання чуєш

То хвилі моря

Спомин

про справжнє життя

Недосяжне й забуте

---

/ЛЮБОВІ СТАЛО ЩЕ БІЛЬШЕ/

Серед провесних вітрів

непевних нестримних

лЕгенів блакитнокрилих 

Ой леле несе тую звістку 

вітрила наповнені

лі-те-ра-ми

У цій країні пошматованій 

залізом й вогнем

Із болем пекучим щоденним 

за рік нескінченний 

за дев’ять

Якби вони не хтіли нас отруїти

смертю

Якби вони не хтіли зневірити нас

остаточно

Якби вони не хтіли знищить

любові клекіт

Якби вони не хтіли вирвати наше

коріння

Серце гаряче розпатрать

Але 

Я набираю повітря 

в легенів-вітрила

І літери видихаю:

Любові стало ЩЕ більше

Ночами гуляла 

піснями блукала 

Комендатською знехтувавши

Обіймала ніжно будинки

Хрипіння слухала мурів 

Ти бачиш веснянеє небо 

дихає містом

я голосно просторікую:

Любові стало ще більше, милий

Ти мені не повіриш, кохана, 

але я ходив вранці до річки,

перевіряв глибину, 

Ниряв, ледь не втонув

Рибалки  стягнули на берег

Шкіра укрилася зябрами

Холодна квітнева вода 

стікала з тіла додолу

Захеканий і замерший в долонях

приніс літерів квіт:

Любові стало БІЛЬШЕ 

Вона розширюється 

Пускає свої метастази

На клітинному рівні змінює дійсність

Просотує  тіло

Буденність собі підкоряє

Настигає тебе 

гортаючи стрічки мереж

Жертви-вирви цієї війни

Некрологів  щемкі голоси

Чіпляють до болі

Я б ніколи не думав

що можу так плакати

над здавалось чужими раніше людьми, 

над своїми тепер вже людьми  

Над  чужими колись містами 

Над своїми тепер містами 

Серця мого стало БІЛЬШЕ 

Кохана виходь

Страху більше не має

Я бачив його млявий труп 

на пешеходному переході

І птахи співали у такт тривозі

Сьогодні ми починаємо свою пісню

Сьогодні ми запалюєм небо

І сонце опукле розжарене

Заходить за обрій

Передвіщаючи літо

---

/ПРОМОВА ВЕСНИ/

Я несу в кишенях 

нові слова для тебе

Як весни промову

Ми посадимо їх в саду

І зберемо плоди восени

Химерних оповідань

Футурних сюжетів гру

А може і цілий роман

То буде  перший Наш Сад

Я несу тобі новий дисонанс

Скажи:

Чи – ти – рад?

Чи куточки губ мерехтять 

Чи здивовані брови 

Чи змінили ландшафт лиця

Закам’янілого строго

Я знайшла тобі нові імена

Припрасовані ладно

Ти кажеш:

я забарилась

Мені є що сказати, як завжди:

Я блукала у хащах буденних 

з поколіченим часом в руках 

Між монотонності й моногамності

днів і бажань

І шукала 

гукала нові імена

Без них помирає зустріч

Але ось  я вже йду до світанку

І між нами з’їдається простір

А значить

вже скоро зовсім

(очікування + спрагле літо)

Ми будемо сидіти в садочку

промовляти

густо і терпко

Стиглі серпневі вірші 

І дихати смачно

Новими словами 

(вгодовані)

То буде  перший Наш Дім

Я несу тобі нові риси

---

Озброєна туга стоїть на кордоні

Я вишкіряюсь їй в пащу

Пилом здіймається галас

Скликає братів до обійстя

Скликає сестер до вогню

Палаюче серце металу

Спробуй 

у запамороках лютневих

ковтнути

морозяну  тишу

Наважитись

і перестрибнуть межу

Забутий і щирий 

почуєш ти із глибин, із долин

Зі степових морів

Із найтемніших ран

Крик закляклий і спраглий

Крик перекований лихом у  спів

У спів

готовий до бою

І земля глухим буркотінням розворушиться

і садочки вишневі та  сопілочки калинові прокинуться

Чи знав яка в них живе небезпека?

Чи ти знав яка в них моцність  

і пам’ять?

Пам’ять вишневого квіту,

вишневого болю

І повстане танок дерев і людей

О жінки 

тая ніжная збруя

Стріли і вірші   

Стріли і вірші

Боронитимуть наші душі

Слово сталевая криця

Бринить

і очі повні вогнем

Згорають

Занедбаний край твій

і любов твоя занехаяна

Сизоокий нещасний звір 

Ти знайдеш тут свою погибель

---

я відпускаю волосся 

по волі в розлогі коси

а воно собі тече-тече 

ткач історії 

не відступний

не вблаганний

волосся моє буде довгим 

Волосся моє буде широким

як осіннє поле

я буду вплтітати у нього дику траву слобожаньского степу 

я буду вплітати стрічки довгих

предовгих речень 

таких складнопідрядних таких складновідчутних 

щоб розповісти тобі про тебе 

щоб перерости  той безплідний час,  

що так довго стояв поміж нами

мені не потрбен буде більше одяг 

залишу коралів червоних лиш квіт 

найвишуканіша сукня  з чорного водограю волосся 

шикарний крій 

як раз за розміром 

не більш не менш і не повнить

А волося буде розростатись

дужче і дужче 

буде обіймати випалену землю

чим ближче до холодів

буде теплом своїм зшивати

поранені будинки

так м’яко їх огортаючи

закудлене і терпке 

ти зможеш сховатись в ньому 

як в прихистку 

я зможу сховатись в ньому

Ти бачив

Там за обрієм міста –

Любові 

Озера

червоні

---

Стрімголове

болем напхнуте Серце  

летить коктелем розпуки до ворогів

Знищує літери у їх алфавіті

Викорчовує з неньки-землі

Спалює вщент

Це повинна була бути веснянка

А не чорних прокльонів спів

Бистрооке розпечене серце

Червоноточиться 

Точиться

Квітами зла  

Що проростають дорогой додому

Це повинна була бути веснянка

Сонця спів

А не чорної люті танОк

Та весна

Та війна

Прийшла в мою хату

І запалила двері 

І обпікла язика

Чорноголоссям обдарувавши

Стрімголове розйобане серце 

женеться в шаленому марші

Бах бах бах

Бах бах бах

І  вчиться

Ненависті молитов

І бігу скаженого ритму

Ніжності й люті

Серце

Сер

Це у моєму місті

У місті

Наснаги й любові

Живе моє серце

Лицарів оберігає

Серцебиттям 

Відмірює час

Терпляче і спрагло

торує дорогу

домів

---

/ВАРТА/

Двоє в кімнаті

Між ними гойдається хаос

А за вікном листопадове море

Поглинуло вулиці  у чорноту

Стогне стогне сирена прибоєм

Не сховаєшся у пітьму

Там занадто багато очей

І метушливих рук

І ліхтарів зітхань

Собачого лемету щем

Черг метрових до напоїв і тютюну

що самотньо у мороці майорять

Це новий 

Ва

Ви

Лон

Одна Л і дві літери В

Але:

двоє в кімнаті 

сплітають речення сплітають тіні

Готують похід на москву

Спалюють у своїх обіймах

Міцно стиснувши руки

зіткаючись язиками прокльони кують 

Вони заговорюють темінь

Гострять залізо

Виварюють злість

Зазирають у дзеркала

щоб світло зірок ухопити

Голос гарчить і мерехтять свічки:

Ми станемо подружжям навколо провалля

Вогненим плетивом помсти

Всесильними

Через своє божевілля 

кохати одне одного

в цю листопадову ніч 

що починається о четвертій

---

Як це: 

закохуваться в інших містах?

Як це не римувати вулиць

знайомих вигин і розбитий 

келих останніх слів?

То мабуть змінюється

дихання і хода

Речення вже будуються 

зовсім не стак

У відблисках вікон 

формуються нові імена

І стає боязно? чи як?

Чи вгадують ці нові перехожі

секрет  закомірний в очах?

Чи мерехтіння вій підвладне

проспектним вітрам?

А що стається із тим

попереднім  містом?

з яким 

у вас 

на двох 

одне

обличчя

Чи розбивається

це дзеркало у кишені

чи пальці кровоточать 

червоною фарбою

чи помадою заплямовані

чи червоною ручкою 

стікають поранені

але все ще не втішні

вони не здаються

Місто ревниве йой

і непокірне йой

Серце тримає 

цупко моцно 

Пташку тремтливу 

в руках зігріва

Місто пливе 

Місто пливе

і розгойдує в своїх обіймах

А зоряне небо

у  великому місті

нагадує про війну

За вікном ПОВНЯ

На серце ПОВІНЬ

Діна Чмуж, фотографії — Каміла Янар, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Інші тексти з серії «Сталася поезія»