Історії людей, які перейшли на українську мову. «Харків, де твоє обличчя?»

Тарас Ковальчук 

Консультант з цифрової моди, метаверс-стратег, блогер та засновник медіа «Неформальне О»

Мій батько з Поділля, тож до шести років в сім’ї з ним я спілкувався українською, а з мамою російською. В дитинстві казав їй, що вона українка, яка забула рідну мову. 

Батьки віддали мене в український клас приватної школи і саме там, як не дивно, я вивчив російську. До речі, там мене перевчили з шульги на правшу. Потім з приватної школи мене перевели в Ліцей Мистецтв і, звичайно, викладали нам українською, але між собою ми спілкувались російською. 

Вперше повністю перейти на українську захотів у 2012 році. Тоді працював у команді фан-зони в Харкові під час чемпіонату з футболу Євро-2012. Я відбирав та курував волонтерську команду та працював з медіа.

Багато іноземців питали мене, чи російська та українська мови — це одне й те саме. Взагалі помітив стереотип у людей з-за кордону, що Україна — це частина Росії, або щось незначне біля Росії. Це уявлення про Україну підсилювало, мабуть, ще й те, що за кордоном українці часто спілкувались між собою російською.

Тоді я відчув сильний внутрішній запит на перехід на українську. Зараз жалкую, що здався і не перейшов повністю, через оточення, яке переважно розмовляло тоді російською. В ретроспективі розумію, що однозначно треба було переходити. 

Часто згадую своїх колег-грузинів, з якими працював у 2012 році в Польщі. Вони, хоча і знали російську, але завжди казали, що будуть спілкуватися зі мною англійською чи грузинською. Дивні, тоді думав я. Виявилось, що не дивні. 

Єдине слово, яке я в них почув російською за півроку, поки ми працювали разом: «кастрюля». Бо ми не могли порозумітись на кухні, і вони не витримали.

З вивченням мов у мене жодного лайфхаку немає. Треба просто нею користуватись і спілкуватись, мені в вивченні будь-якої мови допомагають пісні. 

Марія Гламазда 

IT-спеціалістка 

Вперше я почула українську, коли мені було близько шести років. Я дивилась телевізор, шукала мультики і, в решті-решт, зрозуміла, що всі дитячі передачі ведуться незнайомою мені мовою. Це було дивно і незрозуміло. Я тоді не знала, що живу в Україні, думала, що в Росії, якщо розмовляю російською. 

З часом я все більше розуміла українську завдяки телебаченню. Деякі слова мені пояснювала бабуся. Далі була українська школа з портретом Шевченка у класі та гімном України на початку свят першого та останнього дзвоника. Урок української називався тоді «Рідна мова». Я дізналась, що живу в Україні.

Я, моє оточення, контент, що я споживала, доволі довго залишались російськомовними. Змінило це народження сина. Тоді ми з чоловіком дійшли згоди, що хочемо, аби він вже не був зросійщеним як ми. Ми максимально змінили  наш контент на україномовний, а 1 січня 2021 року перейшли на українську вдома. 

Це був непростий досвід, багато слів забувалось. Але потроху ми стали звикати, стали розмовляти українською і поза домом, де це було комфортно. Через півроку Олег став називати батька «татом» і ми зрозуміли, що на вірному шляху.

Після початку великої війни українська мова стала асоціюватись з безпекою, тож на російську я стала переходити у випадках, коли з якоїсь причини відчуваю дискомфорт поруч з людиною. 

Приємно все частіше чути у Харкові українську в магазинах, дитячих садочках і просто від людей у черзі на касі в АТБ. В сина більшість словникового запасу українською мовою, і я вірю, що в майбутньому Харків стане повністю україномовним.

Катерина Переверзева

Співзасновниця медіа «Люк»

Думки про перехід на українську були ще задовго до повномасштабного вторгнення. Я завжди розуміла, що те, що ми говоримо в своїй державі мовою іншої держави — результат багаторічних і методичних знищень осередків мови та людей. Людей, яких вбивали чи репресували за те, що вони намагалися зберегти Україну в Україні. 

Всі мої спроби перейти на українську в побуті закінчувалися програшем. Як би ти не намагався перебудувати себе, перебудувати суспільство ти не можеш. І звернення в кав’ярнях, діалоги з друзями повертають тебе до російської мови. А ти цього навіть не помічаєш. Мені тоді не вистачало сили волі йти крізь процес переходу. 

Остаточне рішення про те, що моя російськомовність закінчується сьогодні, прийшло до мене 17 лютого 2022. Я проводжала колег-журналістів на фронт. Вони працювали в Харкові, але в той день терміново поїхали в Луганську область, через обстріл дитячого садочка росіянами.

Розуміння та рішучості дала та тривога, напруга та розуміння, що поруч з тобою є країна, яка багато років намагається знищити твою державу та націю. В той момент мені стало остаточно огидно говорити мовою ворога. З того часу українська — моя основна мова.

Звісно ж, це не відбувається легко і одразу. Наш мозок лінивий та буде давати аргументи, чому перехід необов‘язковий. Я помічаю, що в моменти стресу, мозок ніби відкочується «до базових налаштувань». А вони, на жаль, прописані російською. Перехід на українську — це складна методична робота. Але це як їздити на велосипеді чи освоювати будь-яку навичку.  

Через рік від остаточного переходу я вже швидше розумію, коли на автоматі переходжу на російську та так само швидко повертаюсь, в мене немає проблем з написанням текстів і я вже відчуваю, що це моя мова. 

Чим більше я спілкуюсь українською, тим більше починаю сприймати себе, російськомовну з минулого, як щось стороннє. 

Мені допомагає також те, що і Харків змінився. Тут стало набагато більше україномовних людей. В нашій команді немає жодної людини, яка спілкувалася б російською. Все частіше чую українську в таксі, кав’ярнях, у міському просторі. Із україномовним середовищем навколо значно простіше перейти на українську в думках та почуттях. 

Моя мрія і те, до чого Харків вже йде — чути українську всюди. Я не хочу дивуватися українській в моєму місті, я хочу дивуватися, коли чую російську.

Ксенія Левадна, фотографії — з особистих архівів, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Усі тексти рубрики «Харків, де твоє обличчя?»