Головна - Люди - «Харків, де твоє обличчя?». Історії людей, які перейшли на українську мову
…

«Харків, де твоє обличчя?». Історії людей, які перейшли на українську мову

Час прочитання: 4 хв

В проєкті «Харків, де твоє обличчя?» ми вже писали про те, як відбувалася русифікація Харкова. Зараз ми проходимо зворотні процеси, один з них — повернення собі україномовного середовища. 

«Люк» поговорив з трьома харків‘янами про мовне та культурне середовище, в якому вони зростали, та перехід на українську мову. 

Для цих людей зміна мови стала сильною внутрішньою підтримкою та єдиним можливим вибором. Віримо, що завдяки особистим історіям допоможемо перейти на спілкування українською іншим людям. 

Тарас Ковальчук 

Консультант з цифрової моди, метаверс-стратег, блогер та засновник медіа «Неформальне О»

Тарас Ковальчук

Мій батько з Поділля, тож до шести років в сім’ї з ним я спілкувався українською, а з мамою російською. В дитинстві казав їй, що вона українка, яка забула рідну мову. 

Батьки віддали мене в український клас приватної школи і саме там, як не дивно, я вивчив російську. До речі, там мене перевчили з шульги на правшу. Потім з приватної школи мене перевели в Ліцей Мистецтв і, звичайно, викладали нам українською, але між собою ми спілкувались російською. 

Вперше повністю перейти на українську захотів у 2012 році. Тоді працював у команді фан-зони в Харкові під час чемпіонату з футболу Євро-2012. Я відбирав та курував волонтерську команду та працював з медіа.

Багато іноземців питали мене, чи російська та українська мови — це одне й те саме. Взагалі помітив стереотип у людей з-за кордону, що Україна — це частина Росії, або щось незначне біля Росії. Це уявлення про Україну підсилювало, мабуть, ще й те, що за кордоном українці часто спілкувались між собою російською.

Тоді я відчув сильний внутрішній запит на перехід на українську. Зараз жалкую, що здався і не перейшов повністю, через оточення, яке переважно розмовляло тоді російською. В ретроспективі розумію, що однозначно треба було переходити. 

Часто згадую своїх колег-грузинів, з якими працював у 2012 році в Польщі. Вони, хоча і знали російську, але завжди казали, що будуть спілкуватися зі мною англійською чи грузинською. Дивні, тоді думав я. Виявилось, що не дивні. 

Єдине слово, яке я в них почув російською за півроку, поки ми працювали разом: «кастрюля». Бо ми не могли порозумітись на кухні, і вони не витримали.

З вивченням мов у мене жодного лайфхаку немає. Треба просто нею користуватись і спілкуватись, мені в вивченні будь-якої мови допомагають пісні. 

Марія Гламазда 

IT-спеціалістка 

Марія Гламазда 

Вперше я почула українську, коли мені було близько шести років. Я дивилась телевізор, шукала мультики і, в решті-решт, зрозуміла, що всі дитячі передачі ведуться незнайомою мені мовою. Це було дивно і незрозуміло. Я тоді не знала, що живу в Україні, думала, що в Росії, якщо розмовляю російською. 

З часом я все більше розуміла українську завдяки телебаченню. Деякі слова мені пояснювала бабуся. Далі була українська школа з портретом Шевченка у класі та гімном України на початку свят першого та останнього дзвоника. Урок української називався тоді «Рідна мова». Я дізналась, що живу в Україні.

Я, моє оточення, контент, що я споживала, доволі довго залишались російськомовними. Змінило це народження сина. Тоді ми з чоловіком дійшли згоди, що хочемо, аби він вже не був зросійщеним як ми. Ми максимально змінили  наш контент на україномовний, а 1 січня 2021 року перейшли на українську вдома. 

Це був непростий досвід, багато слів забувалось. Але потроху ми стали звикати, стали розмовляти українською і поза домом, де це було комфортно. Через півроку Олег став називати батька «татом» і ми зрозуміли, що на вірному шляху.

Після початку великої війни українська мова стала асоціюватись з безпекою, тож на російську я стала переходити у випадках, коли з якоїсь причини відчуваю дискомфорт поруч з людиною. 

Приємно все частіше чути у Харкові українську в магазинах, дитячих садочках і просто від людей у черзі на касі в АТБ. В сина більшість словникового запасу українською мовою, і я вірю, що в майбутньому Харків стане повністю україномовним.

Катерина Переверзева

Співзасновниця медіа «Люк»

Катя Переверзева

Думки про перехід на українську були ще задовго до повномасштабного вторгнення. Я завжди розуміла, що те, що ми говоримо в своїй державі мовою іншої держави — результат багаторічних і методичних знищень осередків мови та людей. Людей, яких вбивали чи репресували за те, що вони намагалися зберегти Україну в Україні. 

Всі мої спроби перейти на українську в побуті закінчувалися програшем. Як би ти не намагався перебудувати себе, перебудувати суспільство ти не можеш. І звернення в кав’ярнях, діалоги з друзями повертають тебе до російської мови. А ти цього навіть не помічаєш. Мені тоді не вистачало сили волі йти крізь процес переходу. 

Остаточне рішення про те, що моя російськомовність закінчується сьогодні, прийшло до мене 17 лютого 2022. Я проводжала колег-журналістів на фронт. Вони працювали в Харкові, але в той день терміново поїхали в Луганську область, через обстріл дитячого садочка росіянами.

Розуміння та рішучості дала та тривога, напруга та розуміння, що поруч з тобою є країна, яка багато років намагається знищити твою державу та націю. В той момент мені стало остаточно огидно говорити мовою ворога. З того часу українська — моя основна мова.

Звісно ж, це не відбувається легко і одразу. Наш мозок лінивий та буде давати аргументи, чому перехід необов‘язковий. Я помічаю, що в моменти стресу, мозок ніби відкочується «до базових налаштувань». А вони, на жаль, прописані російською. Перехід на українську — це складна методична робота. Але це як їздити на велосипеді чи освоювати будь-яку навичку.  

Через рік від остаточного переходу я вже швидше розумію, коли на автоматі переходжу на російську та так само швидко повертаюсь, в мене немає проблем з написанням текстів і я вже відчуваю, що це моя мова. 

Чим більше я спілкуюсь українською, тим більше починаю сприймати себе, російськомовну з минулого, як щось стороннє. 

Мені допомагає також те, що і Харків змінився. Тут стало набагато більше україномовних людей. В нашій команді немає жодної людини, яка спілкувалася б російською. Все частіше чую українську в таксі, кав’ярнях, у міському просторі. Із україномовним середовищем навколо значно простіше перейти на українську в думках та почуттях. 

Моя мрія і те, до чого Харків вже йде — чути українську всюди. Я не хочу дивуватися українській в моєму місті, я хочу дивуватися, коли чую російську.

Ксенія Левадна, фотографії — з особистих архівів, обкладинка — Катерина Дрозд


Читайте також:

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа, яке знайомить харківців із культурою нового часу, висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Якщо ви хочете підтримати «Люк» та виготовлення якісного медіа-контенту, ви можете оформити щомісячну підписку на Buy me a coffee або закинути донат разово будь-якою зручною для вас сумою

ПІДТРИМАТИ ЛЮК

Поділитись в соц мережах
Підтримати люк