«Людям, які працюють у лютому режимі, потрібен фідбек». Квітотерапія від Гріши Щербаня

Гріша довоєнний

До війни я займався вантажною авіацією. Минулого року у нас з’явився проєкт Cargo Talks. Це зустрічі та розмови про вантажі, вони спрямовані на харківських експортерів, які починають торгувати на зовнішній ринок. Розповідали, як все це можна організувати, якими сервісами користуватися. 

Відкрили фірму Cargo projects. У нас була купа контрактів, гарний старт, наполеонівські плани на цей рік. Хотіли ще зробити брендинг та запустити сайт. Зараз працюємо ночами, витягуємо ті вантажі, що зависли з 24 лютого. Ми ще не закрили ці поставки, і доки їх не закриємо, нічого нового робити не будемо. 

Батько мого компаньйона Євгена — аграрій. Вони в полі, займаються посівною — обприскують соняшники, пшеницю. Він цілий день працює на аграрному фронті, а вночі ми з ним зідзвонюємось і доробляємо те, що залишилося.

А я волонтер у Харкові. Для повноцінної роботи треба повністю зашторитись і продовжувати робити те, що й раніше. А я емоційно не можу. Розумію, що тут відбувається, що я комусь потрібен. Тому поки що, напевно, жертвую основним бізнесом на користь волонтерства.

Початок великої війни

Моя Катя [дружина Гриши — «Люк»] полетіла на спортивні збори до Єгипту, я з собакою був удома. Ми спали в центрі міста. О 4-й годині мені зателефонував мама і сказала, що почалася війна. 

Я спитав: «Що ти таке кажеш?», а потім підійшов до вікна, почув вибухи. Стало трохи не по собі. У мене була готова тривожна валізка, але це був момент поганого сюрпризу. Спочатку не зовсім розумієш, що робити, куди бігти. А оскільки я — організована персона, вирішив поки що нікуди не висовуватись. Все одно, якщо воно десь бахає, то до тебе дійде не дуже швидко. Я почекав до ранку, потім почав ходити містом, дивитися що відбувається. Прийняв рішення поки що не їхати нікуди і не поспішати.

Перший тиждень я був у центрі, батьки — на Рогані. Мій син також. Потім там почали стріляти. І коли до того району почало сильно прилітати, син евакуювався через Львів до Данії. А батьки лишилися жити в мене.

Я так і не змусив себе спуститися в метрополітен. Момент прийняття був коли над будинком літали літаки і лунали вибухи. Сидиш і розумієш, що від тебе ніфіга не залежить. Це як лотерея — прилетить чи ні.

Після цього я почав творчо ставитись до того, що відбувається. І розносити квіти під ці вибухи було набагато легше. Я пам’ятаю момент, коли повертався додому в стані абсолютного щастя, бо повертався додому. Коли повертаєшся і вранці знову кудись ідеш — просто щастя від того, що ти можеш це робити. Це неймовірні моменти.

Я тоді пересувався містом пішки, навколо кричать ці сирени, ти не знаєш, куди воно прилетить, але розумієш, що тобі треба йти. Воно летить, а ти розносиш ці свої квіточки та пігулки, виконуєш ще якісь завдання. Для мене це було важливо. Я робив те, що міг робити. Багато хто сидів в анабіозі і чогось чекав. Діяли одиниці. Але цих одиниць дуже багато.

Якийсь час була фаза повного нерозуміння того, що відбувається. У момент, коли бомбили ХОДА, у мене була ідея фікс. Я знав, що там стоїть волонтерський намет, там приймають у ТРО. 1 березня, коли був вибух, я мав о 9-й годині прийти туди, зайти в цей намет і записатися в ТРО. А я на 15 хвилин запізнився. І саме тоді ракета влучила в ХОДА. Через пів години ми з моїм псом Джоном вийшли туди, щоб допомогти розбирати завали. Я розумів, що там повний треш і є жертви. Але нас розгорнули ТРОшники, сказали, що є ДСНС і всі, хто потрібен.

Ми послухалися, а потім потрапили під обстріл. Я тоді зрозумів, що мій собака безстрашний і взагалі дуже швидко бігає.

Почали знайомитися з новим містом і розбиратися, як тут усе тепер працює. Саме тоді, коли стали займатися ліками, я абсолютно випадково потрапив на розвезення гуманітарної допомоги. Ми приїхали з моїм другом забирати гуманітарку для розвезення, вона вже була розсортована за адресами. Я поїздив, зрозумів, що гуманітарка потрапляє куди треба. Але тоді ж вирішив, що розвезення це не моє. І дізнався, що  волонтерам треба закривати заявки на ліки. 

Після цього ми почали збирати гроші, закуповувати те, що потрібно. Ми публікували списки необхідних ліків, і знайомі, які були в інших областях України, йшли в аптеку, купували скільки могли і пересилали мені. Я забирав це все поштою, віддавав у волонтерський центр, а там їх роздавали всім кому треба. А якщо надсилали грошима — йшов до аптеки та купував. 

Найголовніше відчуття того часу — треба щось робити. Виходячи зі своїх ресурсів, зі своєї моральної підготовки (і стійкості, звичайно).

Нам почали скидати гроші дуже різні люди. Друзі та друзі друзів, якісь американці, хлопці з Лондона. Загалом через нас пройшло близько 500 тис. грн донатів. Я взагалі не очікував такого відгуку, бо я зовсім не публічна особистість. Але тоді ж прийшло розуміння, що треба говорити. Кажи — і тебе почують.

Як почалася історія з квітами?

Хоч як банально, 8 березня. Я топав пішки з центру на Південний вокзал, щоб  посадити на потяг свою родину. Волали сирени, погода була похмура. Проходив через Центральний ринок, там, де зазвичай продають квіти, стояв самотній бус, людей практично не було. 

В це свято завжди дуже багато машин та людей, усі купують квіти, хочуть їх комусь подарувати, когось порадувати. А цього року квіти неактуальні — всі перестроїлися на депресію та незрозумілу картину того, що відбувається. Я й подумав: «Квітники зараз викидають стільки квітів». А вони вирощували їх у теплицях, готувалися до весни.

Відправив усіх на вокзал та вирішив, що треба зайнятися квітами. Спочатку це все було дуже кустарно (як і зараз в принципі). Я ходив на ринок пішки з собакою, купував тюльпани — вони якраз тоді тільки починалися — і роздавав квіти на вулицях. Відчував різну реакцію: одні зворушилися і розплакалися, інші не розуміли, третім це було дивно і нецікаво.

Ця історія тривала, але я зрозумів, що з таким підходом рандомного дарування втрачається цінність. Багато хто цим користується, каже: «Дай п’ять, дай шість», починається споживацтво. Як зараз йде полювання на гуманітарку, так і з квітами. Це добре, але людям, які їх беруть, вони не потрібні.

Потім у нас відбулася з тобою вечірня розмова. Ти захотіла привітати Таню Голубову та Аню Губанову. Це були перші волонтери, з яких усе почалося. Далі пішла ланцюгова реакція: мені почали зливати контакти волонтерів, яких люди хотіли підтримати та віддячити їм. 

Спочатку багато хто не розумів, що відбувається: гримлять вибухи, йде сніг, а їм дзвонять: «Це квіткова терапія, вийдіть отримайте квіти». А всі такі: «Які квіти?». Я витрачав якийсь час, щоб довести, що не ідіот, а прийшов з добрими намірами. І з квітами!

Потім наша географія розширювалася, квітів на балконі ставало дедалі більше. Вони працюють 24/7 та дико викладаються. Цим людям, які працюють у лютому режимі, потрібен фідбек. Вони начебто розуміють, наскільки важливу роботу виконують, але тут додається момент подяки та нагадування: це важливо, це цінно, про них пам’ятають.

Зараз війні не видно кінця, ніхто не розуміє, скільки це триватиме. І волонтери (та й ми всі) емоційно просідають. А квіти дарують посмішку, роблять простір навколо затишнішим. Багато хто вже орієнтується за датами: «Сьогодні субота, значить буде квіткова терапія». 

Ми возимо квіти волонтерам та до шпиталю. Спочатку носили в невеликі кафе, які працюють, потім їх почало відкриватися все більше.

Якийсь час ми витрачали наш накопичений ресурс, передавали вітання від тих, хто не в Харкові, тим, хто залишився. На цих привітаннях трохи заробляли і могли витрачати ці гроші на квіти. Іноді виходило купувати ліки для волонтерів. Деякі самі сидять на дорогих препаратах, а волонтерство — справа неоплачувана. А їсти та лікуватися треба всім.

Ми приймали заявки від волонтерів, генерували на це гроші та купували ліки. Були і квіти, і вітання, і ліки. Замкнутий цикл. Зараз від ліків відходимо, лишилися лише квіти.

Що змінилося за чотири місяці?

Змінилося відчуття міста. Багато хто виїхав з Харкова і тут залишився тільки… Спочатку це були незнайомі люди, а потім ми почали знайомитися, дружити… У Харкові якесь шалене волонтерське ком’юніті. І все це творчі люди, які паралельно з доставкою та збором ліків пишуть музику, читають вірші, малюють і роблять неймовірні речі.

З’явилося нове розуміння міста. Ходиш як маленьким селом, за один день можеш зустріти таку кількість людей, яких у звичайному житті збирав би рік. А тут день минув, ти з усіма обіймався, попив кави, щось обговорив.

Ми з ліків перейшли на емоційне волонтерство. Сподіваюся, допомагаємо підтримувати емоційне тло волонтерів.

Перша реакція на квіти була абсолютно магічна. Всі плакали та обіймалися. Спочатку важко було пропускати все це через себе. Люди, до яких ми приїжджали вперше, з ранку до вечора готували їжу на тисячу людей. Щось нарізали, перемішували… А тут квіти!

Найцінніше в цьому — відчуття, що впливаєш на якісь процеси. Не завжди можеш відчути результат роботи, але розумієш, що щось робиш і це важливо. Справа не в об’ємах — фури це або кілька коробок із ліками. Ця коробка з’явилася завдяки десятку рукостискань та рухів тіла. І це також результат.

Текст та фотографії — Катерина Переверзева

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.