Люди
Правда в ногах

В часи карантинних обмежень звідусюди закликають залишатися вдома — але дім є не у всіх. 

Людей, які живуть на вулиці, важко порахувати, офіційні цифри говорять про десятки тисяч безпритульних в Україні. Волонтери та благодійники наголошують, що це лише зареєстровані, насправді ж цифра є більшою за сотню тисяч осіб. В будь-якому разі цієї кількості людей вистачить на типове українське місто, з будинками, школами та лікарнями. 

«Люк» продовжує серію публікацій про безпритульність. У попередньому матеріалі ми розповідали про проблеми працевлаштування людей, у яких немає дому. Сьогодні — говоримо про лікарні та не/доступність медицини.

В часи карантинних обмежень звідусюди закликають залишатися вдома — але дім є не у всіх. 

Людей, які живуть на вулиці, важко порахувати, офіційні цифри говорять про десятки тисяч безпритульних в Україні. Волонтери та благодійники наголошують, що це лише зареєстровані, насправді ж цифра є більшою за сотню тисяч осіб. В будь-якому разі цієї кількості людей вистачить на типове українське місто, з будинками, школами та лікарнями. 

«Люк» продовжує серію публікацій про безпритульність. У попередньому матеріалі ми розповідали про проблеми працевлаштування людей, у яких немає дому. Сьогодні — говоримо про лікарні та не/доступність медицини.

Вогонь на цвинтарі

Володимир — майже безпритульний. На дім, в якому живе, у нього немає документів. В старому аварійному будинку, де майже безпритульний Володимир шукає захисту від морозів, давно немає опалення. У чоловіка густе темне волосся, сиві скроні та сива борода. Крізь неї він лагідно посміхається, попри восьмий день під крапельницею та обгорілі ноги. 

Два тижні тому Володимир пішов на цвинтар, щоб прибрати перед Великоднем на могилах своїх батьків. Поки він старанно обривав небажану рослинність навколо надгробків, хтось підпалив траву неподалік. Вогонь швидко поширювався і перекинувся на купу старих пластикових вінків, які часто викидають поруч цвинтарів.  

Майже безпритульний Володимир кинувся гасити вогнище. Проте вогонь невблаганний, як і люди, які щороку палять сухостій. Їхню логіку зрозуміти непросто. Правду кажучи, якщо пригледітись, то логіки там і нема. Просто кидаєш сірник і гори воно вогнем: весь цей сухостій, вся дрібна звірина, гнізда там всілякі, кілька ближчих хат, та хоч цвинтар, подумаєш. 

Погасити вогонь своїми силами Володимиру не вдалося. Натомість полум’я перекинулося на його штани. Так з опіками ніг Володимир потрапив у міську лікарню швидкої та невідкладної допомоги, яку в народі називають «четвіркою» чи «неотложкой». 

З огляду на відсутність грошей, регулярне харчування на смітниках, постійні переохолодження важко виокремити найчастіші хвороби, які спіткають безпритульних. «На вулиці довго не живуть», — часто повторюють люди, що живуть на вулиці. Особливо важко вижити, коли в тебе проблеми з ногами. А такі трапляються постійно. 

Взимку ноги відмерзають — тоді ними стає важко користуватись, вони покриваються кольорами просто-таки космічних відтінків, з вкрапленнями таких же космічних чорних дір. Влітку ноги натирають незручним та неякісним взуттям, натирають до відкритих ран, через які згодом до організму потрапляють різноманітні інфекції. Інколи за ноги кусають такі ж безпритульні собаки. Ноги часто ламають і трамують. 

Коли ночувати на вулиці страшно чи холодно, люди йдуть на вокзал. На харківському це працює так: якщо ти спробуєш лягти, до тебе підійде поліція і підніме, якщо спатимеш сидячи — не чіпатимуть. Від спання в такій позі ноги починають набрякати і тріскатись. 

Майже безпритульний Володимир додає до цього переліку: ноги можуть обгоріти. Зараз вони замотані бинтами, які йому тут міняють кожного дня. Тут його готують до планової пересадки шкіри на ногах.

Але так щастить далеко не всім.

Життя = малина

Якщо ви коли-небудь викликали «швидку», то, напевно, знаєте, що вона буває дуже повільною. Часто не вистачає машин і вам доводиться чекати своєї черги. 

Якщо ж ви на вулиці натрапили на безпритульного, якому потрібна «швидка», тоді це ціле випробування. Якщо до хворого приїдуть, то не факт, що його заберуть. Якщо заберуть, не факт, що довезуть до лікарні. Якщо довезуть, далеко не факт, що вже за пів години знову не зустрінете цю людину на вулиці. 

В липні минулого року я пішов волонтерити до благодійної організації, яка допомагає безпритульним. Окрім звичного розливання супу, на цей раз ми поїхали до Люботина, містечка під Харковом.

Звідти напередодні до благодійників подзвонили двоє хлопців. Вони гуляли приватним сектором і натрапили на людину, що лежала під парканом у своєму дворі. 

Чоловік накидав під браму ковдр, лежав на них днями і просив у перехожих допомоги. Все його подвір’я було густо заросле травою та чагарниками. Крізь цю зелень проглядалися фундамент та обгорілі шматки будинку. Дім згорів вже більше як півроку тому, вцілів лише невеличкий дерев’яний сарай в кутку двору. Туди надвечір і заповзав чоловік, який вже давно не міг ходити. Інколи сусіди приносили йому їжу.

Коли ми знайшли його у старому сараї, він нерухомо лежав під товстою ковдрою. 

— Показуйте, що у вас з ногою.

Чоловік однією рукою скинув із себе покривало і ми побачили, що в другій він стискає молоток. Його кволе кістляве тіло, із глибоко запалими грудьми та очима було здатне захищатись від непроханих гостей.

— Нащо вам це? Можете нас не боятись.

Навколо його імпровізованого ліжка валялось сміття, закривавлені засохлі перев’язки і битий шифер. Поряд стояла баклага з написом «свята вода».  

Одразу на виході поставлено на ребра кілька цеглин — тут він розпалював вогонь дошками зі свого ж сараю. Над усім цим розкинулася велика абрикоса, під якою було багато-багато кущів малини. Поміж цих солодких заростей було ціле мереживо стежок. Виглядали вони, ніби лісові маршрути, прокладені лисицями та козулями. Проте належали вони чоловікові, який повзав тут на животі, волочачи за собою хворі ноги.

Кожен день він повзав малинником, часто зупинявся і зривав ягоди. Зрештою, останні три дні це була його єдина їжа. 

Чоловік важко підвівся на ліжку і поставив ноги на підлогу. Коли одна з них ледь торкнулася поверхні, з неї — то тут, то там — проступила кров і потекла, ніби малинове варення, цівками додолу. 

Працівники благодійної організації роздумували, як викликати швидку, щоб та приїхала. Зі свого багатого досвіду, вони знають, що в таких випадках це буває непросто. Врешті вирішили піти на хитрість: зателефонували і сказали, що в чоловіка проблема з серцем. Ну і з ногами, звісно, теж.

«Я в “четвірку” не хочу. Мені ж там ніхто навіть води не принесе, поки не заплатиш, — сказав чоловік. — Мене вже одного разу забирали, трохи потримали і виписали. Якби не відвезли мене назад на моє згарище, я б сам не дійшов». 

Поза реформою

«Швидка» приїхала за 10 хвилин. На подвір’я зайшли медпрацівниці з важкими непривітними обличчями, які часто бувають в людей, що багато перепрацьовують і отримують за це малу зарплату. В руках у них був портативний кардіограф. Вони скривились від нестерпного запаху і під’єднали до пацієнта дроти, щоб перевірити роботу серця. 

«Дівчата, у нас екстрена медична допомога, — сказала одна із них. — Ми на консультації не возимо. Ми не можемо його забрати — з серцем все гаразд».

«У нього ноги гниють!» — відповіла жінка з благодійної організації.

«І що мені з ним робити? Його зараз нікуди не візьмуть! — парирувала медсестра — Треба направлення від сімейного лікаря. Треба тест на ковід, щоб його покласти до лікарні. Він соціально неадаптований».

«І що — йому тепер тут помирати?». 

«Я зараз зателефоную головному лікарю, — сказала медсестра. — Але я не здивуюсь, якщо мені скажуть залишити його тут».

Медсестра не здивувалась — після короткої телефонної розмови вони з напарницею сіли в машину екстреної медичної допомоги і поїхали до наступних, можливо більше, «соціально адаптованих» пацієнтів.

Такі випадки не є поодинокими, йдеться в інформаційній записці Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні за минулий рік.

«Працівники лікарень також часто відмовляються приймати бездомних людей через наявну в суспільстві упередженість щодо них, у тому числі серед медичних працівників. Деякі співрозмовники згадували випадки, коли медичний персонал в приймальних залах лікарень переконував бездомних людей підписати добровільну відмову від госпіталізації або досягав цього оманою».

У випадках, коли швидка відмовляється забирати людину, треба телефонувати в поліцію, їм медики відмовити не можуть. 

Часто причиною відмови є відсутність документів, без яких неможливо укласти договір із сімейним лікарем. 

«В результаті, вони не можуть отримати доступ до медичних оглядів та аналізів, включаючи тестування на COVID-19, та до інших фахівців, — йдеться в доповіді місії ООН з прав людини. 

Хоча багато центрів для бездомних людей допомагають їм отримати документи, що посвідчують особу, вони все одне мають заплатити 400 гривень за видачу посвідчення особи. 

Механізму звільнення бездомних людей від цього збору немає. Якщо бездомні люди не можуть заробити ці гроші, а приватні особи не готові сплатити за посвідчення особи, бездомні не мають доступу до медичної допомоги, за винятком невідкладної допомоги».

Проте трапляються й випадки, коли лікарі допомагають безпритульним, попри встановлені правила та обмеження. Про такі йдеться в дослідженні аналітичного центру Cedos «Коронавірус і безпека бездомних людей»: 

«З початком карантинних заходів деякі лікарні не виписували пацієнтів, яким нікуди було йти. Попри те, що медичних причин для перебування у стаціонарі не було, вони залишали бездомних людей у лікарнях, доки не закінчилися локдауни. Представники громадських організацій наголошували на тому, що часто медичний персонал готовий навіть з ризиком для себе порушувати посадові інструкції, аби допомогти людям у біді».

Зима в лісі

У Валєри типове корейське обличчя і таке ж корейське прізвище — Кім. Він родом з Владивостока, звідки його сім’я розїхалась світом. Валєра опинився в Україні, його діти перебралися до Кореї. 

Останніх кілька років Кім живе на вулицях Харкова, ночує на вокзалі та в електричках. Кожного літа він виїздить на запорізькі та херсонські поля — працювати на зборі врожаю. 

Минулої осені, коли повернувся до Харкова, потрапив до однієї з місцевих церков. Там він за їжу прибирав територію. Щоб далеко не відходити від стабільного місця роботи та харчування, Кім поселився в лісі неподалік Сортировки. 

Так, під саморобним навісом з палок та клейонки, він провів два місяці зими.

«Ні, ночувати в лісі не було страшно, — згадує чоловік. — Мені в церкві дали верблюже одіяло і купу теплих речей. Тому я не замерзав, навпаки, бувало спекотно. Уві сні я мимоволі скидав з себе одіяла. Думаю, так я і простудив легені». 

Кім розповідає, що в січні церковники почали до нього прискіпуватись та постійно сварити без зрозумілих на те причин. Він вирішив більше не приходити в ту церкву, втративши щоденну їжу. Тепер, коли його більше ніщо не тримало в лісі, Кім перебрався до харківського вокзалу. 

«Ночував у ялинках», — уточнює чоловік. Можливо, так він почувався безпечніше, під захистом дерев, що дозволяли забути про людей навколо. Тим часом запалення легень прогресувало, була постійна температура та кашель.  

Харчуватися ходив на трамвайне кільце неподалік, де по буднях годують безпритульних. 

«В нього кашель був, температура, вирішили його обстежити. Допомогли йому зробити флюорографію — виявили пневмонію, — розповідає працівниця благодійного фонду «Деполь Україна» Ірина. —  Купили йому ліки, він пропив два антибіотики. Лікар сказав: “Якщо ліки не допоможуть, то будемо шукати туберкульоз”. Але ліки йому допомогли»

Зараз Кім одужав, живе в притулку і намагається знайти роботу. Поки йому це не вдається, тому він з надією чекає на літо та незбираний врожай. Раз в кілька років він телефонує дітям, але приховує від них, що вже давно живе на вулиці.

Жах

В сусідній із Кімом кімнаті на ліжку лежить і часто гучно зітхає старий чоловік. Зараз йому 65 років, проте виглядає він значно старшим. Ледь не половину свого життя він провів у в’язницях міста.

Востаннє сидів у 25-й колонії за крадіжку металу. Він намагається пояснити, що саме він вкрав, описує якісь металеві дуги, але зрозуміти його важко. Говорить він дуже повільно і майже нерозбірливо, так, ніби йому не вистачає повітря.

Кілька місяців тому, в один зі звичних тюремних ранків, разом з іншими в’язнями, він йшов у їдальню. Надворі був грудень, ожеледицю під ногами посипали піском. Але він послизнувся і впав, зламавши стегнову кістку. Це сталося 15 грудня, за півтора місяця до виходу з в’язниці.

По звільненню його одразу привезли сюди, у притулок. Зараз на операцію йому потрібно близько 35 тисяч гривень.

Нога постійно болить, коліно викручує, — розповідає чоловік. — Вдень я вмикаю телевізор і поки воно там мигає щось, можна трохи відволіктися і забути про біль. Якби мені її відрізали — було б добре, не заважала і не боліла би.

Вночі чоловік довго крутиться в ліжку, бо біль стає сильнішим. Він довго намагається підібрати слова, щоб розповісти про свої нічні страждання. Зрештою обирає єдине слово, тихо і впевнено каже: «Жах». Через трохи знову повторює це слово, не піднімаючи очей. 

«Жах», —  каже він, коли я показую йому його фото, так, ніби вперше побачив себе за довгий час. В цей момент він страшенно нагадує конрадового персонажа полковника Курца, який промовляв це слово, заглядаючи в серце пітьми. 

«Жах», — кивають люди, які виходять із в’язниці на вулицю, де мають вижити і спробувати не стати рецидивістами.

«Жах», — погоджуються благодійники, що залишаються єдиною надією безпритульних отримати допомогу і потрапити до медзакладу.

«Жах», — кажуть безпритульні і йдуть блукати містом. Зрештою, так виглядає їхня самоізоляція.

В наступних матеріалах ми розповімо про безпритульних переселенців, про харківські нічліжки та психологічні проблеми безпритульних людей.

Текст та фотографії — Павло Стех, обкладинка — Катерина Дрозд


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png