Як спілкуватися з військовими з інвалідністю та допомогти їм повернутися до цивільного життя? Інтерв’ю з психотерапевткою Уляною Бонцьо

Протягом життя ми отримуємо різні травми. Після них ми стаємо не сильнішими, а адаптованішими — здобуваємо новий досвід і через нього змінюємось. Якщо суспільство не буде адаптовуватись під зміни, то військові відчуватимуть себе відкиненими, й травма прогресуватиме, адже оточення — це один із ключових факторів відновлення. 

Ця розмова — про адаптацію суспільства, яка необхідна, щоб військові з інвалідністю могли комфортніше повернутися до цивільного життя. Пояснюємо, як висловлювати почуття, запропонувати допомогу, підтримати при загостренні та жартувати, аби не образити людину з фізичною чи ментальною хворобою.

Чи треба висловлювати співчуття?

Анна Дадика: Почну із власного досвіду. Одного ранку я вийшла на пробіжку і поруч зі мною, на паралельній доріжці, була дівчина із протезом. Я не знаю її історії, я не знаю військова вона чи цивільна, як вона отримала цю травму. Але я зіткнулась із власними складними почуттями: соромом та провиною за те, що можу активно бігати, а вона на протезі, сумом за те, що сталося, гнівом на Росію. Для мене очевидно, що в цій ситуації — це моя потреба в підтримці, а не людини. 

Як ти гадаєш, як правильно проявляти свої почуття до людини з інвалідністю? Чи варто висловлювати співчуття, чи краще уникати цих тем?

Уляна Бонцьо: Приносити свої переживання не варто, поки немає такого запиту. Можна навіть абстрагуватися від того чи це військова людина, чи цивільна. Наші почуття — це наші почуття. 

Інша справа, якщо нас запитають, наприклад: «Як ти мене сприймаєш?». Людям теж буває цікаво. Але це має бути ініціатива співрозмовника. 

Взагалі, військові з ампутаціями поділяються на дві категорії: ті, хто проявляють агресію, коли звертаєш увагу на протез; та ті, хто, навпаки, ставляться до цього спокійно і хочуть, щоб їх не виділяли.

Відповідно, ми ніколи не вгадаємо, як саме людина реагуватиме. Коли ми приходимо до військового чи ветерана з якимось своїми почуттями, ми хочемо щось отримати. Або підтримку, або реакцію, або інформацію. Але ми не знаємо, чи хоче цього людина. Це має бути двосторонній запит. 

Є рекомендація не розглядати ампутовані кінцівки, протези зокрема. Але також не варто забувати про другу категорію людей, які навпаки хочуть, щоб до них ставились як раніше. Вони за те, щоб люди розглядали протези. Особливо діти. Вони дають порухати цей протез. Залежить від того, на якій стадії знаходиться ця людина. 

А: — А як зрозуміти, на якій стадії людина знаходиться? 

У: — Пригадаймо твою ситуацію. Дівчина із протезом прийшла займатися на майданчик. Значить, людина прийняла факт втрати кінцівки і адаптовується до нього. Глобально, якщо оцінити цю ситуацію, то до дівчини можна і посміхнутися, і заговорити, і запропонувати якусь допомогу, якщо буде така потреба. 

Отже, по самому місцю, де ти зустріла людину чи по тому, що вона робить, можна зрозуміти як вона ставиться до свого стану. 

Як запропонувати допомогу?

А: — Якраз хотіла запитати про допомогу. Ми ніби попадаємо у двояку ситуацію, де, з одного боку, не хочеться якось додатково виділяти людину з інвалідністю, щоб була змога скоріше адаптуватись, а, з іншого боку, дивно уникати фактів і реальності. 

У багатьох виникають труднощі із пропозицією допомоги військовому з інвалідністю. Можливо, через неготовність зіткнутись з агресією? То як запропонувати допомогу, щоб не бути нав’язливим чи не викликати складних почуттів?

У: — Я завжди використовую цю фразу і думаю, що ти теж. Як запропонувати допомогу? Словами через рот. Це має бути моя ініціатива. Це говорить про мене, як про людину, про мої почуття. 

Якщо я пропоную допомогу, я маю бути готова її надати. Щоб це не була формальність. Бо трапляється так, що ми пропонуємо допомогу, але реально її надати не можемо. Значить, ми повинні кудись перескерувати запит. Але наша ініціатива завжди має бути підкріплена діями.

Поки ти говорила, я подумала про такий приклад. Якби я йшла вулицею, і якась людина поруч спіткнулась та впала? Я б запропонувала допомогу: простягнула руку, щоб допомогти встати, дала б серветку. Для мене це базова людяність, ввічливість. Те саме про людину з ампутаціями. 

А: — Це ж не завжди можна зрозуміти з контексту, чи є в людини протез. 

У: — Так, ми не кожного разу це бачимо. Людина може просто дивно ходити. Дехто приховує свій протез. Ще не адаптувались, або, знову ж таки, не хочуть, щоб їх виділяли. 

А: — А якщо людина на пропозицію допомоги відреагує агресивно?

У: — Якщо тебе пошлють, коли ти пропонуєш допомогу — це теж відповідь. Ображатися на це чи вважати це поганим тоном — про те, що ви не вмієте глобально сприймати відмови. Якщо людина спіткнулась, я пропоную допомогу, а вона хоче встати самостійно, то я ж не сприймаю це як щось, що має мене ображати? Якщо мене це ображає, то мені з собою щось треба робити. 

Відмова — це просто відмова. Якщо вона некоректна, очевидно, людина може знаходитись у якомусь стресовому або зміненому стані. Так, ми можемо зіштовхнутися з агресією. І так, ми маємо бути до цього готові, коли пропонуємо допомогу. Не тільки людині з ампутацією, а, взагалі, будь-якій людині. 

А: — Знаєш, так. Образа може виникнути також від браку базових навичок комунікації, усвідомлення кордонів своїх та іншої людини. І нам важливо в принципі навчитися спілкуватися, й не важливо, чи є інвалідність у цієї людини, чи немає. 

Як підтримати при загостренні?

А: — От ми говорили про те, що протези не завжди можна помітити. Мені це нагадує психічні розлади, зокрема посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Ми не знаємо, чи є він в людини. Помітно стає тільки під час активної фази, флешбеку. 

Як допомогти людині, яка проживає загострення, пройти це максимально безпечно? Особливо, якщо ти не маєш якоїсь спеціалізованої підготовки. 

У: — Навіть якщо людина має спеціальну підготовку, вона не завжди може допомогти комусь із ПТСР. Бо ніхто не знає, окрім цієї людини, що з нею відбувається просто зараз. 

Перша рекомендація при флешбеках — тримати безпечну відстань. У жодному разі не чіпати людину, яка зараз знаходиться в активній фазі. Це може тільки погіршити ситуацію та викликати агресію. Людина у флешбеку не розуміє, що з нею відбувається і хто навколо неї. Відповідно, може сприймати всіх вороже, і, швидше за все, буде захищати себе. 

А: — А як зрозуміти, що це саме ПТСР? 

Л: — Якщо стан не закінчується понад 15 хвилин — це якась інша проблема, і тут потрібна невідкладна медична допомога. Зазвичай флешбек не триває довго. Цим людям буквально потрібен простір. Доторки тільки загострюють стан і погіршують ситуацію. 

З мого досвіду, військові, які знають як виглядає ПТСР та коли бачать у когось флешбек, перше, що роблять — намагаються не дозволити іншим торкатися цієї людини. Треба дочекатись, щоб цей стан завершився, і тільки тоді запропонувати допомогу. 

Сам по собі флешбек дуже енергозатратний. Людина виснажується, ніби вона пробігла декілька кілометрів. 

А: — Отже, бажано не підходити?

У: — Так, але можна взаємодіяти, говорити. Казати, де людина знаходиться, але перебувати на відстані витягнутої руки, краще трішки далі. Щоб, у разі чого, можна було ще далі відійти, відскочити, захиститись. 

Головне правило — власна безпека. Не давати собі зашкодити, бо інакше ви не зможете потім про цю людину потурбуватись. 

А: — А що варто говорити такій людині? 

У: — Де ти знаходишся, що навколо, запевнювати, що поруч немає ворогів, що ти знаходишся в безпеці, що ракети не летять. 

Інколи у флешбеку людина видає окремі фрази, щось, що описує її переживання, а іноді взагалі нічого. Буває дуже по-різному, тому немає універсальних рекомендацій, крім тих, що людині потрібно дати прожити цей флешбек. 

Може, ти пам’ятаєш, випадок у потязі? Коли у військового стався флешбек, і його зв’язали. Але у тих умовах це була єдина можливість дати йому заспокоїтись, відчути кордони і своє тіло. Бажано було ще звільнити місця поруч із ним, нікому не сідати. Через те, що все відбувалось у замкненому просторі, всі оточуючі піддаються ризику, зокрема й сам військовий, бо він може зашкодити собі. 

Якщо людина має діагноз, вона з часом вчиться розпізнавати симптоми. Відчуває, що флешбек наближається і використовує техніки заземлення, індивідуальні для кожного. Саме тому дуже важливо, щоб люди зверталися за допомогою при ПТСР. Так вони навчаться справлятися зі своїми симптомами легше і безпечніше. 

---

Читайте також:

• «Я став більш чутливим до принципових речей». Інтерв’ю із військовослужбовцем Максом Бага
• «VR — це не тільки мочити зомбі чи на американських гірках кататися». Як технології допомагають постраждалим від війни
• Як перестати хвилюватися і полюбити спати: вийшла брошура для військових про здоровий сон

---

Як спілкуватись і жартувати?

А: — Деякі військові з інвалідністю можуть використовувати чорний гумор. Але чи доречно усім так жартувати? Де проходить межа між підтримкою через гумор і ризиком образити людину? 

Л: — Гумор несе терапевтичний ефект для військових з інвалідністю. Якщо ти не можеш посміятися над тим, що тебе робить вразливіше, то воно так і робитиме тебе вразливіше. 

У цивільному житті це працює так само: люди переживають через щось, а з часом вже з цього сміються. Бо вони не можуть цього змінити, а воно не має змінювати їх. Психіка так захищається. 

Чорний гумор на війні — це захисна реакція, яку мозок використовує, щоб себе зберегти. От, наприклад, люди з психічними розладами мають проблеми з гумором. У них є труднощі через те, що мозок не виробляє захисних реакцій. 

Якщо ми чуємо чорні жарти й нам з цим не ок, ми працюємо з собою або, хоча б, аналізуємо в якій ситуації ми знаходимось. І так, гумор військових — це така складна територія. Вона і про смерть, і про поранення. І часто буває проблема, коли військові жартують, їх може різко перемикати. 

Тобто, потрібно бути доволі уважними до цього гумору. Якщо військові жартують і нам смішно, ми сміємось з ними. Але чи вгадаємо ми зі своїм чорним жартом? Це питання. 

А: — А які ще теми не варто підіймати в діалозі з військовими? Про що треба пам’ятати і які питання залишити собі? 

Л: — Якщо ви ставите питання і готові до відповіді, запитайте себе — що вам дасть ця інформація? Для чого ми це питаємо? Більше недоречних питань ставлять навіть не військовим, а їх близьким. Це ніби турбота, з одного боку, а з іншої — вам ця інформація потрібна для чого? Ви намагаєтесь допомогти? Тоді допомога пропонується інакше. Не через запитання, а через пропозицію. 

А: — Це ніби більше про обслуговування почуттів тієї людини, яка запитує, аніж про реальну користь чи допомогу. Звісно, ми всі тривожимось через війну, але навряд чи таким чином вийде заспокоїтися. Хіба що отримати порцію роздратування чи передати свою тривогу далі. 

У: — Важливо, щоб близькі тих, хто захищає нашу країну, могли говорити про свої почуття. Потрібен час, щоб вибудувати цю комунікацію. 

А: — А чи варто питати ветерана, який повернувся до цивільного життя, про його почуття, емоції? Деякі працюють з психотерапевтами, деякі — ні. Тоді як родині допомогти розмістити це напруження? 

У: — Найбільша проблема в тому, що чекають ініціативи від самих ветеранів. Що вони раптом, в якийсь момент, почнуть говорити про почуття. 

Не почнуть. Тепер емоції проходитимуть через їхній досвід. Це зміни, до яких має адаптовуватись уся родина. І це не продовження тих стосунків, які були до чи під час служби. Це наступний етап.  

Кризи — це період змін. Це має бути ініціатива близьких людей ветерана — показати приклад або взяти відповідальність за вираження почуттів, просити називати ці емоції. Якийсь час це буде досить механічно. Треба розуміти, що це заблоковані емоції. Вони розблокуються, але коли? Ніхто не знає. 

А: — В мене асоціація про повільне емоційне розморожування. І в кожного це відбувається у своєму темпі зі своїми особливостями. Думаю про те, що ми усі змінюємось, трансформуємось, адаптуємось під нову реальність. І важливо робити це вже зараз. 

Як отримати якісну психологічну допомогу?

А: — Дуже маленький відсоток військових звертається за професійною допомогою, навіть тоді, коли це дуже необхідно. Як ти гадаєш, чому? Що на це впливає?

У: — Ринок психологічних послуг перенасичений. І ці послуги не завжди бувають якісними. Бо ті, хто вирішили піти вчитись на психологів у 2022 році, ще ними не стали. Навчання повинно бути об’ємним та довгостроковим, а звідкись виринає шалена кількість спеціалістів. Перевага в тому, що сфера набуває популярності. Недолік — у якості.  

У 2014 році 0,01% військових звертались за допомогою. Зараз — це вже 2%. А проблема в тому, що вони звертаються до тих, хто є в доступі. І, відповідно, не завжди отримують якісну допомогу, розчаровуються і не продовжують далі. 

А: — Я для себе розділяю психологів, які працюють із цивільними та тих, які працюють із військовими. Мені здається, окрім кваліфікації у цій сфері, важливо мати певний тип характеру. Достатньо витривалий, стійкий, часом трохи цинічний. На одній із конференцій я чула історію про психологиню, яка не мала правильної підготовки, але вирішила відвідати та підтримати бійців із пораненнями у шпиталі. В результаті, самі військові її заспокоювали. Як ти думаєш, які саме риси потрібні психологу, який націлений працювати в цій сфері?

У: — Я думаю, що ми говоримо про високу стресостійкість і чітке розуміння з ким і як ти працюватимеш. Тому що є багато дійсно хороших психологів, які думають, що можуть [працювати із військовими, — «Люк»], але емоційно вразливі до певних категорій розладів. 

Наприклад, в Україні люди зовсім недавно почали обирати собі психологічні спеціалізації. Коли я навчалась, у 2008 році, у нас в університеті психологія ділилась тільки на клінічну та не клінічну, яка називалась педагогічна. На той момент був популярний тільки «московський гештальт». Я застала ті періоди, коли в Україні інші напрямки не виділялися. Тоді було важко зрозуміти, в якій сфері ти хочеш працювати. 

Зараз все інакше. Психологам, які хочуть працювати із військовими, потрібно розуміти не військову психологію, а психологію травми, психологію стресу. Їх задача — адаптовувати військових до цивільного життя. От коли ти розумієш специфіку, то є можливість розрізняти, чи це підходить для тебе. 

Текст — Анна Дадика, фотографії — Юрій Каплюченко, обкладинка і колажі — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️