«Освіта в Україні може бути корисною і прекрасною». Інтерв’ю з керівницею освітнього центру Іриною Міньковською

«Я дуже хотіла б, щоб у країні люди розуміли цінність грошей»

— Ірино, для чого сьогодні в Україні існують освітні громадські організації?

Цей рух розпочався з реформи НУШ [«Нова українська школа», реформа шкільництва Міністерства освіти та наук, — «Люк»], бо тоді дуже багато людей повірили, що в Україні можна розвинути такий ринок підвищення кваліфікації, який був би не гіршим, ніж за кордоном, а, можливо, і кращим. 

Тоді, майже вісім років тому, ніхто не говорив про комерційні послуги, йшлося тільки про громадські організації [далі — ГО].  Вони створювалися, щоб привнести інновації, говорити широкій громадськості, що цей ринок має бути, що вчителі повинні розвиватися не тільки в державних інституціях, [а й приватній діяльності.] Також [ГО створювалися,] щоб показати ефективність нових форматів, нових спікерів.

Звичайно, з плином часу, особливо після  повномасштабного вторгнення, ГО стали виконувати багато інших ролей: підтримувати вчителів, давати розуміння, як працювати у стані постійного стресу (свого та дітей), продовжувати реформу, комунікувати про неї у регіонах.

Також я вважаю, що ГО за останні два роки багато зробили, щоб іноземціі дізналися про Україну. 

— Як ми розуміємо, що вони про нас дізналися? І як це допомагає?

Іноземці цікавляться Україною, виборюють гранти для нас у своїх країнах. Зараз ми реалізуємо проєкт із перекладу і розвитку психологічної гри з естонським урядом. І ця естонська ГО отримала підтримку свого уряду на співпрацю з нами. 

Фінляндія дуже відкрита до співпраці, вони нас підтримують, надають різні опції, екскурсії, яких раніше не було. Ті ж USAID (агентство США з міжнародного розвитку) надзвичайно розгалужилися і надають підтримку різним освітнім сферам. Це підтримка дітям, підліткам, батьківству, вчителям, адміністраторам громад.

— Є освітяни, які критикують ГО як інституції, що займаються «розпилюванням грантів і не несуть користі». Чи є в їхніх словах доля правди? Як можна комунікувати з ними?

У будь-чого в світі є дві сторони. Така фраза має сенс. Я теж часто говорю про це. 

Через те, що ми маємо повномасштабну війну, дуже багато підприємців, які раніше мали квіткові магазини, ксерокси-друкарні, магазини одягу, косметики не мають можливості заробляти на життя своїми бізнесами. І багато хто пішов у громадський сектор та обрав освіту. Ця сфера здається зрозумілою: «У мене двоє дітей, що я, не розбираюся в освіті?» В екології немає такого приросту, бо це важка тема, потрібно розбиратися в сонячних панелях, первинній та вторинній переробці. А в освіті що — всі навчалися, що незрозумілого?

Відповідальність лежить на двох сторонах. З одного боку, на людях, які хочуть таким чином отримати якесь фінансування і втриматись на плаву, з іншого — на грантодавцях, яким важливі ці показники. Так люди, які не мають досвіду в освітній сфері, відтягують ресурс на себе.

Звичайно, не мені розбиратися, хто там «грантожер», а хто ні, але всі діють відповідно до своїх цінностей та польоту фантазії. Я знаю кілька організацій, які таким шляхом просто заробляють гроші.

Другий момент — ми говоримо про маленькі організації, а є ж і великі, що спекулюють на одній і тій же темі вже багато років. Ефективність їхніх проєктів особливо нічим не доведена, але є красива піарна картинка і гарно написані заявки (це теж робота, але ж ми за сенси, а не за звіти). 

Нещодавно питала одних грантодавців: «Ви читали проєкт?» Відповіли: «Ір, ну я ж знаю, що гірше не зроблять, а світ стане кращим. І звіт буде гарним».

— Чи потрібне нам у такому випадку регулювання ГО? І чи можливо це взагалі врегулювати?

Мені б, якщо чесно, цього не хотілося, тому що цей ринок тільки відкрився. І регулювати його — це забрати у людей навіть ту маленьку частинку свободи, яку вони мають. Тим паче, що ці послуги надаються здебільшого безкоштовно. 

Але я би тут пішла з іншого боку. Я би просила людей бути більш критичними до організацій, які їх навчають. Чи дійсно вони діють відповідно до вимог Міністерства? Адже є й дуже великі гравці, які не виконують всього, що прописано в законодавстві. 

У нас є перенасичення ринку безкоштовними послугами. Радію, що не тільки я про це говорю (як 2-3 роки тому), а зараз це стало очевидно всім. Стільки безкоштовного в сфері освіти для вчителів, скільки є у нас, немає в жодній країні світу.

Чесно кажучи, вчителів уже засмикали цими безкоштовними речами. Вони вже часто і не хочуть, бо цей тренінг із домедичної допомоги пройшли 15 разів, їм дали всі види сертифікатів. І знову комусь дали фінансування, люди шукають охоплення, приходять до активних директорів, директори переводять на свою команду, а команда каже: «Ми вже п’ять разів його проходили!» «Ну нічого, ще раз пройдете, а ми галочку поставимо». І це якесь замкнене коло.

У Близнюківській громаді, наприклад, ніхто не був останні пів року, ніхто до них не доїжджав, тим паче офлайн. А в умовній київській школі колектив побував на якихось навчаннях по три рази. А хотілося б іти вглиб. 

Поки у нас повномасштабна війна, донорська допомога буде і навчання буде, і в основному — безоплатне. Людей це привчає до того, що все має бути безкоштовним. А це про нецінність їхнього часу, їхніх зусиль. Вони потім самі не можуть наважитися надавати освітні послуги. Бо як же, «усе навколо безкоштовне, а я скажу, що моє платне. Хто до мене піде?» І це величезна проблема. 

Коли Україна переможе, зберігши свої території, то допомога скоротиться дуже швидко. І що потім люди ці будуть робити, я не знаю, бо вони звикли до безкоштовного. Я дуже хотіла б, щоб у країні люди розуміли цінність грошей.

Про безкоштовні заходи для дітей у Харкові та офлайн, за який люди готові платити

— Коли «Я і моя школа» відкривалася, це була організація з платними курсами для освітян або для батьків. Ви не планували робити безкоштовні? Якими ви хотіли бути?

У нас були дві безкоштовні групи: український  розмовний клуб (був безкоштовним чотири роки) і група профілактики професійного вигорання (була безкоштовною три роки). Зараз ми фінансуємо клуб неідеальних батьків. Це повністю наша, не грантова ініціатива. 

Але так, ми хотіли бути тільки комерційними, ми хотіли працювати в корпоративному форматі для приватних і державних шкіл, приїжджати з програмами підвищення кваліфікації та робити події та навчання, як зараз і робимо. Все, що ми хотіли, ми робимо. Але додалася і велика некомерційна грантова частина. Я не можу сказати, що я цьому радію.

У  Харкові ми більше розвиваємо дитячо-підлітковий напрямок, не вчителів. Для вчителів ми робитимемо платну подію, щоб тримати в тонусі [Посміхається]. У нас є певний бренд, люди вірять і розуміють, за що платять. А з дітьми ми зараз працюємо в основному некомерційно. 

Хоча звертаються батьки за підготовкою до школи або до НМТ [національний мультипредметний тест, покликаний на час повномасштабного вторгнення замінити ЗНО]. Ми працюємо індивідуально, в парах чи мінігрупах. Але це не може втримати бізнес у Харкові, бо дуже маленькі охоплення. 

— Яка глобальна мета цього бізнесу? 

Глобальна мета — через сучасні знання і навички, які ми надаємо всім учасникам освітнього процесу, через залучення до нього нових гравців вплинути на кадровий  дефіцит у країні. 

Ми хочемо довести, що освіта може якісно впливати на життя, може допомагати змінювати його на краще. І що освіта в Україні може бути корисною і прекрасною. Це основна моя ідея, і вона не змінилася. Навіть зараз діти у Харкові кажуть: «У вас тут наче підвал, а так сонячно». Якщо щось зробити класно, то люди закохуються. 

Освіта — це дуже довга історія. Це не про сьогодні і навіть не про завтра. От наприклад, дівчинка з Харкова навчається у Паризькій академії архітектури. І вона каже: «Ірино, я все тут записую, щоб приїхати і втілювати у нас». І це моє особисте досягнення, що дитина розуміє цінність навчання. У неї сильний зв’язок з Україною. Вона хоче поїздити, дізнатися, взяти і повернутися.

— На чому ви зараз сконцентровані в Харкові?

По-перше, ми стараємося брати участь в обговореннях на міському рівні у питаннях освіти. Я є помічником депутатки Тетяни Столяренко, а вона стала штатною радницею мера. І, відповідно, стараємося впроваджувати ініціативи та підказувати з нашого досвіду, що краще, а чого не варто робити. 

По-друге, ми розвиваємо підлітковий напрям. Тренінги і події. Більше подій. Наприклад, провели турнір із фінансової грамотності — вийшло дводенне свято на 60 дітей. Навіть я не очікувала, що стільки крутих дітей залишається в місті. І так хочеться, щоб у них була можливість реалізувати себе.

Ще у нас була сексуальна грамотність. Був майстер-клас із макетування та урбаністики — достатньо цікава та прикладна річ. Навіть якщо [підлітки] переїдуть в інше місто, то зможуть із цією навичкою далі розвиватися.

— У плані безкоштовної освіти Харків відрізняється від інших регіонів? Чи це особлива історія прифонтового міста?

Ми не працюємо з дітьми ніде, окрім Харкова, це наша любов. Ще ми робили у Щасливому школи дитячих стартапів, там батьки теж за них не платили. 

Мені здається, загальна проблема України, яка була і до повномасштабного вторгнення, а зараз погіршилася — велика кількість некорисних, несучасних або некласних заходів. Через це діти й дорослі не вірять, що захід може сподобатися. Батьки приводять дитину і кажуть, мовляв, я його змусив чи змусила. Дитина розповідає, що була на різних тренінгах «для біженців», їй таке не подобається. А після нашого заходу питає: «А завтра ще приїдемо? А післязавтра?» 

Мені дуже хочеться звернутися до всіх, хто працює з дітьми, особливо з дітьми з прифронтових територій. Коли вони до вас приходять, то довіряють частинку своєї душі та свого серця. І якщо ви не виправдаєте сподівань, то недовіра ще більше розростеться. Ці діти вже дуже постраждали, а можуть постраждати ще більше. Вони на все життя перестануть розуміти сенс освіти та навчання. Будь ласка, не нехтуйте довірою дітей, це дуже важливо.

---

Читайте також:

• Харківські виші приєднались до програми державних грантів на навчання. Які саме?
• Яким може бути Харків: українська школа після відновлення
• Місто для дітей. Освіта в Україні — Івано-Франківськ та харківська метрошкола

---

«Росія на чужій території одразу міняє підручники та відкриває школи. А ми у себе закриваємо ті онлайн-класи, що лишаються». 

— Ти сказала, що ринок ГО перенасичений, їх багато. Чи можемо ми говорити, що він сформувався? Чи не залишається у нас неохоплених питань?

Є така штука, от як фонд SavED. Вони почали робити освітні «вулики», які спочатку називалися DLS — digital learning spaces [цифрові навчальні простори]. І всі інші теж почали їх робити. Фонд перейменував ці місця, і вони  почали називатися «вуликами». 

У нас  є така штука — стадний інстинкт. Один тільки щось зробив, і якщо у нього це більш-менш успішно вийшло, всі починають відразу працювати з цією темою. Хтось почав працювати із підлітками (GoGlobal це роблять) — всі починають. Хтось сказав про уроки щастя — всі говорять. У нас живий ринок, який дуже швидко реагує на те, що відбувається. Але через те, що це грантові програми, не завжди ми можемо робити все, що ми б хотіли, тому що грантодавці мають свої вимоги, свої дороговкази та певні стратегії. 

Можливо, трішки не вистачає професійної освітньої аналітки, особливо по прифронтових регіонах. Особливо, якщо ми хочемо лобіювати якісь питання, зокрема для грантодавців, якихось конкретних цифр по прифронтових місцях (конкретно, по Харківській області) нема. Наприклад, та ж PISA у нас не проводилась [міжнародне дослідження якості освіти. За інформацією з національного звіту, «не охопленими вибіркою PISA-2022 виявилися Донецька, Харківська, Луганська, Запорізька, Херсонська та Миколаївська області, а також Автономна Республіка Крим та місто Севастополь»]. От цього не вистачає. Але це робота, яка вимагає дуже високого організаційного та інтелектуального рівня. Звичайно, у нас дуже мало організацій, які можуть цим зайнятися.

— Продовжимо тему PISA та відсутності аналітики. Зараз ти просиш підтримати петицію проти наказу Міністерства освіти і науки України №850. У поясненні до цієї петиції ти писала, що по Харкову немає аналітики. Як ти думаєш, чому? Чому її немає, чому її не збирають, чому немає комунікації, чи вона недостатня, чи вона не з тими?

По ідеї, цю статистику має збирати область чи місто на своєму рівні. Якщо вона і є, то не вивішена в публічний доступ і її знайти майже неможливо. Якісь цифри можна попросити особисто, якщо ти когось знаєш, і тобі можуть щось прислати. У нас склалося враження, що її і на обласному рівні ніхто не збирає, а якщо й збирають, то не перевіряють. По місту я знаю, що збирають достатньо чітко. Це робить департамент освіти і науки.

На всю Україну існує декілька організацій, які роблять дослідження. Їх послуги коштують дорого. Ще елементарно багато людей бояться їздити в наші регіони. Я постійно зіштовхуюся з цим. Ми багато кого запрошуємо, і відсотків 20 тільки погоджується до нас доїхати. Інші бояться. А неможливо все робити онлайн. 

— Повертаючись до питання петиції та закону. Зараз велика проблема в тому, що багато дітей чотири роки вчаться онлайн. Окрім цього, можуть і не комунікувати ні з ким, крім онлайн-середовища. 

Це проблема дітей ВПО, які живуть у своєму окремому середовищі, у них немає потреби виходити з нього, бо вони можуть жити в Тернополі, але навчатися в Харківській або Дружківській школі, і відповідно, вони ніяк не інтегруються. При цьому закон, який би спонукав би їх взаємодіяти з громадою, викликав багато обурення. Чи не можемо ми це називати дорослим егоїзмом, коли діти мають залишитися онлайн і не інтегруватися?

Мені здається, що ідея цього наказу була хорошою. Я підтримую: діти, які знаходяться в тих же Чернівцях, а прикріплені в Харкові онлайн, мають вчитися очно. 

Але, крім цього, в наказі є багато моментів, які дискримінують усіх, кого тільки можна. Ми самі говоримо, що дітей потрібно виводити офлайн усіма можливими засобами. Якщо вони в Чернівцях, то в Чернівцях, але ми ж мали на увазі, що учні можуть вийти на навчання і в рідному місті (де це можливо). У Харкові є багато укриттів, чому діти не  можуть навчатися у них хоча б позмінно групами? Скільки вже зроблено в області цих укриттів у підвалах. Чому діти не можуть навчатися там хоча б у змішаному форматі?

У нашому регіоні не йде мова про те, щоб вийти на перший поверх та спуститися в разі тривоги. Час підльоту ракети дуже короткий. У нас іде мова про те, щоб навчатися одразу в укриттях. Їх недостатньо, це очевидно. Та питання у тому, що за три роки їх потрібно було наробити стільки, щоб діти могли вийти в рідних містах у сховища, які відповідають усім вимогам ДБН. А якщо ви не зробили цього, і, по факту, укриття будували фонди, батьки, просто небайдужі бізнеси та громади, то дайте людям хоча б цим скористатися. А виходить, «і сам не гам, і вам не дам». Це один момент. 

Або зменшимо вимоги до цих укриттів. Так і кажемо: «Хто боїться, має право не виходити. Хто готовий — будь ласка». Якщо прилетить, то прилетіти може і сюди, де ми з вами сидимо [розмова відбувається в Києві]. Прилетіти може і додому до дітей. І набагато більше шансів, що прилетить вдома у Дергачах чи Старому Салтові. А так діти можуть бути десь в укритті під школою. 

Друге питання — я в шоці була — щодо дітей з ТОТ [тимчасово окупованих територій]. Виходить, що ми сім’ї, які з різних причин лишилися на окупованих територіях, штовхаємо в російські школи. Ми забираємо у них можливість навчатися в школах українських, адже, очевидно, не набираються класи. Очевидно, що нам треба приймати рішення і сказати: «Це наші сім’ї, це наші території, нам важливі ці діти, ми туди повернемося». Росія як тільки приходить, то спершу міняє підручники та відкриває школи. А ми закриваємо ті онлайн-класи, що лишаються. 

По-третє, є момент із нашим регіоном. Очевидно, що ніхто із харківським регіоном не комунікував. Адже який сенс переводити дитину із дергачівської школи (або будь-якої іншої) в харківську?  Це такий же онлайн. Тільки там дитина з рідними однокласниками навчається, хоча б з ними бачиться. Є гарні вчителі, які підтримували дітей всі ці роки і виконували багато психологічної роботи поза навчальним процесом. Сенс їх переводити в таку ж онлайн-школу, тільки чужу?

Ліля Манченко [директорка українського навчального онлайн-простору «Школа Орбіта»] поставила питання з приводу приватних шкіл. І за цим законодавством виходить, що вони у нас помруть. Питання, за що ми взагалі боремось? Створіть умови, щоб дитина хотіла вийти в тих же Чернівцях у ту ж офлайн-школу. Ми забуваємо, що дитина має бути всередині процесу. Вирвати дитину зі звичного простору? Ця дитина не зрозуміє, нащо ви це зробили, бо не було попередньої роботи. І велике питання, чи готові інші міста прийняти таку велику кількість дітей офлайн. Повинна бути готова інфраструктура. 

[На момент написання статті проєкт наказу був відкликаний Міністерством освіти і науки, але був затверджений інший наказ — №1112. На думку Ірини, у ньому збережена більшість тривожних моментів] 

Зробити Харків освітньою Меккою

— «Всі розуміють, що мало грошей» — так в освіті часто. Стереотип про бідного вчителя побутує. Повномасштабне вторгнення ускладнило життя ще більше. Чи можемо ми вийти зі стереотипу про бідного вчителя? Що для цього потрібно? 

Можемо. Бути активним, не сидіти на місці. Реально, я от скільки знаю вчителів, класних, активних, які самі навчаються і платно, і безплатно, і різному. Вони всі, як не дивно, більше заробляють. «Совпадєніє? Не думаю»

— Із чого почати вчителеві, який хоче більше заробляти?

Зрозуміти, чим ця людина відрізняється від інших, які додаткові опції вона може надавати, окрім свого викладання. 

Наприклад, можна трішки скоротити викладання у школі і більше часу приділити іншій зайнятості. Це не обов’язково має бути державна освіта. Можете у вільній час вести весілля, писати вірші, книжки, бути флористом. У нас є такий флешмоб #нетількивчитель. Ми збираємо історії людей, які поєднують свою освітню діяльність зовсім не з освітнюю. І це не заважає, а допомагає. Це як профілактика професійного вигорання. 

Основне — треба переломити у себе в голові стереотип: «Гроші — це брудно, освіта — це святе». Це те, із чим до нас приходять учителі. Їх так навчали. Треба зрозуміти, що гроші — це всього лише інструмент, щоб ми могли робити щось корисне. Або він у вас є і ви можете це робити, або у вас його нема і ви не можете, от і все. 

Що робити початківцю — повірити в себе і почати навчання. Бояться, в основному, юридичного аспекту і бухгалтерського. Це два найбільші страхи: як я буду вести ФОП, як я буду рахувати всі податки. Є багато різних курсів. На платформі Prometheus є великий курс «Власна справа». Там достатньо детально все розписано. Потрібно прийняти рішення і почати робити. 

— Ти багато їздиш, багато де була саме з освітніми подорожами. Чи можеш ти порівняти освітню екосистему Україну зі світовою? Як у позитивну, так і в негативну сторону.

Я би сказала, якщо чесно, що саме зараз Україна має такі напрацювання, яких немає в усьому світі, особливо щодо утримання освітнього процесу під час повномасштабної війни. На свою подію «Kharkiv educational underground» ми запрошували спікерів із Сирії та Африки. Вони говорили про те, що робили, що встигли в умовах кризи, але, по суті, вони не втримали освіту. А ми втримали. Дійсно про це потрібно говорити. 

І якщо саме порівнювати, то можу говорити про підвищення кваліфікації у нас та в Британії. У них є субвенція на підвищення кваліфікації, яка у нас скасована,  і про яку ніхто не згадує. Вона була виділена один раз, і ми тільки раз нею скористалися. В Англії ця субвенція має іншу форму — потрібно подати заявку на грантову компенсацію від держави. І, звичайно, цей ринок складається з набагато більшої кількості комерційних опцій. У Британії є багато різних приватних центрів, які навчають людей за гроші і допомагають учителям професійно зростати.

Є країни, у яких слабша система. Наприклад, Кіпр. Ми робили там освітній фестиваль, побачили, що освіта однозначно слабша, у людей немає її цінності. Місцеві вважають, що і без шкільної освіти можна прожити. У них своя специфіка — туризм. Родини мають готельчики, і батьки змалечку готують дітей працювати в них. 

Якщо говорити про Фінляндію, куди ми їздили на тиждень освіти, то там є, з чого брати приклад. Просто треба розуміти, що люди будують системи не десять років, не  вісім, а сорок вісім. Після Другої світової війни фіни створювали центри для дорослих із інвалідністю. Почали думати, які професії їм підібрати, щоб ці люди відчували власну гідність. У Радянському Союзі ніхто про це не думав, а зараз є багато хороших ініціатив. 

Якби тільки закінчилася війна, я впевнена, ми можемо не менше, а більше. Але потрібна комунікація від держави про те, що у нас крута освіта. Я би взагалі зробила Харків освітньою Меккою! З нашими підземними школами, з нашими напрацюваннями, як за один день перейти з офлайну в онлайн, а потім працювати на онлайні під час блекаутів та обстрілів! Чому ні, якщо Фінляндія бере гроші за це? Вони зробили освіту величезною статтею своїх доходів на національному рівні. Про це потрібно думати вже зараз. 

Лідія Поворознюк, фото — Ірина Міньковська, з архіву ГО «Я і моя школа», редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Катя Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму.