Джен Стаут: щастя в ковдрі під Держпромом, важливість контексту в статтях та бажання бути в Україні

«Це історія про любов»

Наша зустріч мала бути звичайним знайомством. Але першою написала Джен: «Привіт! Давай зустрінемось. Віка каже, ти хотіла мене проінтерв’ювати?»

Чому б і ні? Мене завжди цікавить одне: як люди з-за кордону опиняються тут? Що саме їх тримає? І чи розуміють вони Харків?

Ми зустрілись в Pakufuda. Сидячи на літньому майданчику, Джен розповідає, що вперше потрапила в Харків у 2018 році. 

«В школі я вчила російську, бо мріяла працювати журналісткою в Східній Європі. Здійснити її було непросто через гроші та сімейні обставини. 

Пізніше я працювала на ВВС — це була перша робота із зарплатнею і відпустками, а оскільки я цікавилася Україною, то у вересні 2018 року приїхала в Харків. Познайомилась з [поеткою, публіцисткою, — «Люк»] Іванною Скибою-Якубовою, [актором, музикантом, наразі військовослужбовцем] Богданом Синявським. Той провів зі мною цілий день, показував місто, парки, Держпром. Було дуже холодно, і у мене десь є фото, де я, маленька щаслива фігурка в ковдрі, стою під переходами Держпрому. Щаслива, бо не могла повірити, що я тут».

Провівши кілька днів у місті, Джен закохалася в місто і завжди хотіла повернутися.

Повернення відбулося весною 2022 року. За пів року до того Джен звільнилася з ВВС і поїхала на стипендіальне навчання в Москву, про що згадує з огидою, пересмикуючи плечима.

«Це був жахливий час. Я ненавиділа Москву. Я вивчала російську мову, а ще [показує лапки пальцями] “російське суспільство і культуру”. Насправді ж це була суцільна індоктринація. Перед нами стояла купа божевільних людей, які кричали, що Росія ніколи й нікому не зробила нічого поганого».

З початком повномасштабного вторгнення журналістка спакувала валізи і поїхала на кордон України і Румунії.

Перші три тижні Джен провела в румунському містечку Ісакча, яке зʼєднується паромною переправою з українською Орлівкою. В Орлівці її радо зустріли місцеві жителі, які допомогли закрити побутові питання: 

«Місцеві неймовірні: дали мені машину, годували, поїли вином. Вони були такими добрими. І, знаєте, це, мабуть, головна історія всіх цих років, які я провела в Україні. Це історія про любов. Про людей, які ставилися до мене з такою турботою і весь час намагалися допомогти мені робити свою роботу. І мені неймовірно пощастило».

Далі Джен поїхала до Одеси. Це місто журналістка називає однією зі своїх давніх мрій і каже, що відчувала себе там неймовірно щасливою. 

«Я ніколи не уявляла, що потраплю туди за таких обставин. Але, знову ж таки, я почувалася неймовірно щасливою, що опинилася там. Майже… непристойно щасливою. 

Була чудова весна. Все квітло. Я знайомилася з людьми. Ми волонтерили, допомагаючи армії, і було таке відчуття солідарності і єдності».

«Це ризик, до якого звикаєш»

Після трьох тижнів в Одесі Джен зібралася їхати в Харків. Каже, що було трохи смішно, бо коли вона їхала в Одесу, румуни казали: «Це дуже небезпечно — куди ти їдеш?». Те саме вона почула від одеситів щодо Харкова. 

«Але я відкрила для себе феномен, що на відстані новини і руйнування сприймаються набагато гірше, ніж коли ти десь поруч. Це ризик, до якого звикаєш. І набагато краще бути там, де твої друзі».

Я погоджуюсь із цим феноменом, додаючи, що навіть найменша відстань від епіцентру подій змінює оптику і «збільшує очі від страху».

Джен згадує, як опинилася в пустому готелі в центрі міста — консьєрж був дуже здивований її бачити і довго не міг зрозуміти, що вона тут забула. З того моменту Джен провела в регулярних поїздках по Україні два роки, збираючи історії з лінії фронту та прифронтових міст, та врешті написала книгу «Нічний потяг до Одеси».

Після кожної поїздки вона поверталася на Шетландські острови — перепочити й сховатися від української спеки. Але зізнається: щоразу найбільше хотілося знову бути в Харкові.

Поки вона говорить, нас обдуває прохолодним вітром. Джен сміється, що така погода майже нагадує їй Шетланди.

Я питаю, як люди реагують на неї, іноземку, в Україні. Джен каже, що цікавість залежить від того, де вона перебуває. Загалом в Україні всі вже звикли до іноземців, але інколи, особливо на Донбасі, люди питають: «Та що ти тут взагалі робиш? Хто ти така, маленька шотландка?»

«Удома люди здебільшого розуміють, чим я займаюся. Хоча не всі. Дехто навіть сердився через моє рішення поїхати, але я знала, що чиню правильно. Просто відчувала, що саме цим хочу займатися. 

До того я працювала в офісі, робила телевізійні проєкти. Боже, це було так нудно! А мені хотілося бути серед людей: їздити, робити репортажі, розмовляти. Найбільше мені хотілося постійно дізнаватися щось нове, але так можна працювати лише на фрілансі, бо жодна редакція не заплатить тобі за те, щоб ти провів тиждень у Харкові, просто вивчаючи, скажімо, історію 1920-х років. А мені це було необхідно, щоб написати статтю про контекст цієї війни».

Джен переконана: без історичного контексту британські читачі не розуміють, що відбувається в Україні. Для багатьох це досі виглядає як «громадянська війна», а не черговий прояв російської імперської політики. Саме тому вона раз по раз повертається до теми імперії.

«У нас дуже сильне острівне мислення. Ми живемо з відчуттям, що наш острів захищений — і це небезпечна ілюзія. Коли я приїжджаю додому й питаю людей: “Ви знаєте, що у Великої Британії майже не залишилося систем ППО?” Вони тільки відмахуються: “Ну все, Джен знову починає…” Саме тому мені набагато більше подобається бути тут. Тут можна вести значно цікавіші розмови».

«Під час війни в людях видне усе найгірше і найкраще»

Джен зазначає, що її теперішній приїзд якийсь дивний. Не може повірити, що 2022-й був так давно і наскільки все тепер відчувається інакше. І дуже складно пояснити, що саме змінилося.

«Це звучить безглуздо, але іноді ловлю себе на тому, що… сумую за часами, коли головною загрозою була артилерія. Тоді працювати було набагато простіше. Було легше отримати доступ до місця подій. І, якщо чесно, було легше залишитися живою. 

Зараз усе змінилося. І не лише для журналістів — для військовослужбовців теж. Технології змінюють війну просто на очах.

Хоча в Краматорську я не була вже три роки, розумію, що тепер це зовсім інше місто. Я боюся FPV-дронів. Найстрашніше, що вони тебе бачать. І це відчуття, ніби на тебе полює інша людина». 

Джен зізнається, що по-справжньому страшно їй стає, коли вона працює одна: 

«Цього разу я маю їхати у відрядження від газети разом із фотографом, і ми зможемо стежити один за одним, тому зараз мені спокійніше.

Але найважче для мене — не поїздки в Україну. Найважче психологічно — повертатися до Шотландії. Бо майже неможливо пояснити людям, що тут насправді відбувається. А іноді ще й доводиться сперечатися з людьми, які не вірять твоїм репортажам. І це виснажує».

Я згадую Ернеста Гемінґвея, який казав: найкраще, що може зробити письменник, — поїхати на війну, тільки вчасно звідти поїхати. 

 «О, так. Він був ще тим мудаком».

Ми сміємося так голосно, що люди за сусідніми столами обертаються.

«Насправді мені не подобається журналістика Гемінґвея. Вона надто… маскулінна. У нього дуже часто йдеться не про людей, а про розмір гармати чи ще щось подібне. До того ж він багато чого вигадував. І майже завжди робив себе головним героєм власних історій.

Повною протилежністю була його дружина Марта Ґеллгорн. І її репортажі — зовсім інші: вони про людей, у них немає зверхності чи осуду.

Мабуть, моє виправдання таке: я люблю писати про людей. Про людську поведінку. І немає місця, де це проявляється гостріше, ніж під час війни. Тут видно і найгірше, і найкраще в людях. Хоча, якщо чесно, частіше — саме найкраще».

«Це свого роду катарсис»

Сирена знову перебиває розмову. Після паузи переходимо до їжі.

Джен регоче і каже, що шотландці дуже люблять картоплю. І не мають культури квашених овочів, солінь. На її думку, їжа в Україні набагато краща.

«Я обожнюю голубці, сало, звісно, борщ і вареники. Усе це просто чудове. Мені здається, тут загалом набагато більша різноманітність їжі. Напевно, через клімат. Коли я вперше потрапила на Привоз в Одесі… Я почувалася як дитина. Ходила з величезними очима й думала: “Боже мій…Я навіть не знаю, що це за риба і що це за фрукт. Я ніколи такого не бачила. А скільки ягід!” Це було наче Різдво!»

І знову виють сирени. Говоримо про те, що, скоріш за все, памʼятатимемо ці звуки до кінця життя. Я розповідаю Джен про щорічні перевірки сирен, які ще до повномасштабного вторгнення накривали звуком все місто, але чомусь не працювали у лютому 2022-го. Коли була небезпека, дзвонили церковні дзвони. 

Джен каже, що чула дзвони разом із сиренами в Одесі. Каже, що це був дивний звук, водночас моторошний і по-своєму красивий. І таке неможливо пояснити людині, яка цього не пережила, каже, що намагалася.

«Саме тому мені хотілося написати книгу, а не просто журналістські тексти. У журналістиці тобі завжди бракує місця, а книжка дозволяє вмістити все.

Я багато писала про пейзажі, архітектуру, міста. Про їжу, дітей, танці. Мені хотілося, щоб читач відчув, ніби подорожує разом зі мною. Мені здається, дуже важливо, щоб люди за кордоном розуміли: життя тут не зупинилося. Людина може звикнути до чого завгодно.

Я розумію людей, які не виїжджають із прифронтових районів. Причин багато — часто це гроші, а ще бажання залишитися на своїй землі.

Пам’ятаю жінку, яка садила зелену цибулю у своєму городі, хоча половина того городу була вирвою від снаряда. І я подумала: ну так, їй потрібна ця цибуля. Заради цього варто залишатися».

Книгу «Нічний потяг до Одеси» Джен написала за сім тижнів.

«Не робила нічого іншого. Лише переглядала фотографії, слухала інтерв’ю і намагалася зрозуміти, що зі мною сталося за ці два роки. Це лячно, бо робить тебе дуже вразливою. Та водночас це свого роду катарсис».

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Дар’я Спасова, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — надані героїнею матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко