«Кожна мить може стати останньою». Інтерв’ю з чемпіонкою світу з фридайвінгу Катериною Садурською

— Катерино, розкажіть, будь ласка, як ви прийшли у великий спорт та чому обрали саме плавання?

— Я завжди любила воду і щоліта ми з мамою їздили на море. Я родом з Миколаєва, коли була маленька, то зазвичай їздила на Кінбурнську косу. Досі люблю це місце, саме там я навчилася пірнати. 

Коли прийшов час обирати, чим займатися поза школою, мені хотілося, щоб це був вид діяльності, пов’язаний саме з водою. Знаєте, як це зазвичай буває — приходять якісь дівчата в школу, роздають запрошення і ти йдеш потім на кастинг. 

У той час в Миколаєві відкрився великий басейн «Водолій». На стрибки в воду мені не дали запрошення — напевно, була занадто висока, на плавання теж не пощастило. А ось на синхронне плавання (я навіть не знала, що це таке) взяла маму за руку і ми пішли на відбір, причому я забула купальник в перший день. Але якось мені вдалося пройти далі.

Я ніколи не планувала серйозної спортивної кар’єри і насправді хотіла зробити в житті фокус на освіту та нормальну роботу. Але після дев’ятого класу мені запропонували переїхати до Києва і зв’язати своє життя зі спортом більш професійно. 

Потім почала їздити на збори до Харкова, увійшла до національної збірної з синхронного плавання. І мене затягнуло.

— Що було найскладнішим на шляху до чемпіонства? 

— Найскладнішим, напевно, був перший рік в юнацькій збірній з синхронного плавання. Бо я приїхала з Миколаєва, наша команда трішки відрізнялась за рівнем підготовки від тих, хто знаходився в збірній України. Адже ми мали змогу навчатися в нормальній школі, а не в спортивному інтернаті. Тому доводилося багато чого наздоганяти, зокрема в розвитку гнучкості та шпагатів, яких не вистачало. Рік був переломний, але воно того було варте.

Ще, напевно, один із важких моментів був у 2017 році, коли я пішла з синхронного плавання. Це був своєрідний спосіб життя, адже все було визначено — де ти будеш через пів року, рік, два, чотири, якщо ми говоримо про олімпійський цикл. А тут повна невідомість і потрібно з нуля вибудовувати своє життя в усіх аспектах: в фізичному, бо звикла до щоденних виснажуючих тренувань, фінансовому, психологічному, емоційному. Це був трансформаційний процес і саме фридайвінг допоміг адаптуватися до нового способу життя.

Цей рік також був нелегким. Усе відбувалося не так, як планувалося — повне нерозуміння що робити, як вижити в іншій країні під час війни, поєднуючи роботу та професійні тренування. Це виявилося не так легко, але можливо. 

— А якими перемогами пишаєтеся найбільше?

— Це, напевно, остання перемога на чемпіонаті світу з фридайвінгу в Туреччині. Адже ця перемога є не тільки індивідуальною, але, до того ж, на глибинному чемпіонаті, чого я ніяк не могла уявити минулого року, коли мої глибини були набагато скромніші. Це далося нелегко та було дуже емоційно. Сам рік, сезон, підготовка і безпосередньо змагання. Напередодні в мене було кілька складних моментів, пов’язаних з травмами. Навіть були думки чи брати участь взагалі. Але все склалося так, як потрібно.

Ще з перемог, якими я пишаюся, — бронзова медаль чемпіонату світу з синхронного плавання в Барселоні 2013 року. Тоді Україна вперше зайняла призове місце на чемпіонаті світу і це було дуже емоційно. 

Війна: переживання, змагання, світогляд

— Давайте згадаємо 24 лютого. Як війна почалась для вас? Де ви були та що відчували в цей момент?

— Окрім участі в змаганнях я також працюю інструктором із фридайвінгу, адже потрібно якось оплачувати виїзди на тренування та змагання, мені також подобається ділитись досвідом. Я проводжу басейнові курси в Україні, але для глибинної частини в нас, на жаль, немає необхідних умов, тому ми періодично робимо виїзди за кордон. Зазвичай це Туреччина або Єгипет. І в лютому ми поїхали саме на такий курс до Єгипту. 

Студенти встигли повернутися додому, а я залишилася на тиждень для своїх тренувань. У мене був зворотній квиток на 27 лютого, але мені так і не вдалося ним скористатися. Ми з чоловіком вирішили, що краще поки залишатися там. 

Чоловік із батьками в Харкові, моя мама з дідусем — у Миколаєві. Дві гарячі точки, де досить довго було неспокійно. Які були відчуття? Спочатку — нерозуміння, злість, агресія. Мені не так багато людей дзвонило з росії, але кілька друзів телефонували. Мене переповнювала роздратованість — як люди можуть не розуміти, що відбувається? 

Єдиним місцем, де можна було хоч якось відірватися від реальністості, була глибина. Я почала пірнати, тренуватися і, якщо чесно, не дуже пам’ятаю, як проходив цей процес. Було дуже емоційно, а у фридайвінгу це не на користь. Але попри складнощі (чи саме завдяки ним), найбільший прогрес у мене відбувся саме в перший тиждень повномасштабної війни.

— У яких змаганнях ви брали участь після 24 лютого? І чи були такі взагалі?

— З початком війни всі намагалися щось робити, чимось допомогти. Я пробувала волонтерити, допомагати в евакуації, але воно якось не дуже пішло. Тому вирішила, що буду займатися своєю справою якомога більше і якнайкраще представлятиму Україну на міжнародній арені як фридайвер. 

Почала працювати у фридайв-центрі в Шарм-еш-Шейху, адже потрібно було якось виживати. Працювала сейфіті (забезпечувала безпеку під час тренувань інших атлетів) та проводила курси для новачків. Робота забирала практично весь час і сили, тож на свої тренування практично нічого не залишалося. Але я намагалася робити максимум з тим, що мала, і наприкінці травня взяла участь у міжнародних глибинних змаганнях, які там проводилися. І несподівано для всіх перемогла. 

Загалом за цей рік у мене вийшло сім змагань. Три чемпіонати світу (два басейнових і глибинний), одні всеукраїнські змагання ще до війни і три міжнародні старти. На останньому чемпіонаті світу з фридайвінгу мені вдалося здобути два золота, на басейновому чемпіонаті світу — бронзу та срібло. І я була дуже вражена, що практично кожен мій старт був із новим національним чи особистим рекордом. Без тренера і належної підготовки.

Зазвичай ми не беремо участь у такій кількості змагань, бо це виснажує фізично і емоційно, а також майже не залишає часу на необхідну підготовку. Але цьогоріч це, напевно, було єдине, що могло додати ясності в життя, бо взагалі не зрозуміло було, що з ним робити.

— А чи довелося вам за цей час змагатися з представниками росії?

— На щастя, не довелося. Є дві організації у фридайвінгу, які проводять змагання, і обидві одразу прислухалися до рекомендацій Міжнародного олімпійського комітету і заборонили представникам росії та Білорусі брати в них участь. 

Проте, багато хто з іноземців не розумів, чому бідні атлети мають розплачуватися за дії своєї влади. Чому спортсмени, з якими всі звикли дружити і захоплюватися їхніми досягненнями, мають страждати, адже вони не стоять з автоматами і не дають вказівки обстрілювати міста.

Тож частиною моєї місії було донести до міжнародної спільноти, чому відсторонили представників цих країн і взагалі що відбувається в Україні. Радує, що ті, з ким мені доводилося спілкуватися, — на нашому боці. 

А взагалі міжнародна підтримка України колосальна, я відчула силу спортивного ком’юніті не тільки у фридайвінгу, але й загалом. Багато людей з різних куточків світу писали, пропонуючи прихисток. За це я дуже вдячна тій діяльності, якою займаюся. 

— Як війна вплинула на ваш світогляд?

— Я завжди пишалася тим, що українка, адже з молодих років представляла Україну на міжнародній арені. Хоч-не-хоч, а все одно відучаєш відповідальність і гордість за країну. Особливо коли піднімається прапор, лунає гімн. Це все було.  

Зараз ці почуття посилилися. Я відчуваю себе гордою не тільки тому, що спортсменка і представляю свою країну, а просто тому, що українка. Відчувається сила народу і відчуття того, що ти є частиною чогось набагато більшого.  

Також до кожної перемоги я йшла з думкою про те, що кожен день, кожна мить може стати останньою. Раніше це розуміння було на рівні ідеї та все одно працювало. Але, коли влітку я приїхала до Харкова і наживо почула звук сирен і вибухів, щоразу подумки прокручувала життя і гадала, чи достатньо я встигла зробити, бо розуміла, що ніхто не застрахований і може прилетіти куди завгодно. Найстрашніше відчувався не звук сирени, і навіть не вибухи, а саме ця тиша, яку я запам’ятаю назавжди.

Харків: руйнування та розвиток

— Поговоримо про Харків. Де саме ви тренували та чи вціліли басейни? Адже ми знаємо, що росіяни зруйнували чи пошкодили в Харкові багато спортивної інфраструктури…

— У Харкові, коли я займалася синхронним плаванням, ми здебільшого тренувалися в басейні «Локомотив», туди був приліт. Коли вже почала займатися фридайвінгом, також інколи пірнали в «Локомотиві», але здебільшого це була «Акварена» — туди теж прилетіло. Зруйновано ще один басейн у політехнічному університеті, де в нас також проводилися змагання.

Тобто росіяни націлено зруйнували всі три 50-метрові басейни, які працювали в Харкові. Я зараз повернулася до міста, почала тренуватися і, дякувати богові, є де. Але саме 50-метровий басейн знайти дуже важко. Його і до війни не просто було організувати для тренувань, а зараз — взагалі складно. 

— Яким ви особисто бачите розвиток Харкова після перемоги?

— Я знаходжуся в своєрідному осередку, серці залізобетону. Волонтери, активісти, люди, які надавали прихисток — це той костяк, на якому вистояв Харків. 

У цьому місті проявляється сила та могутність. Харків’яни живучі, у них сильний підприємницький дух. 

У майбутньому я уявляю Харків суто українським. Це специфічне місце сили, адже харків’яни вистояли обстріли, вижили, зберегли віру в краще майбутнє і при цьому залишалися оптимістами. 

Тому я думаю, що все буде добре в цьому місті. Головне — щоб нам не заважали. 

— Ви зараз постійно знаходитися в Харкові? Чим займаєтеся?

— Знаходжуся в Харкові, періодично їжджу до Києва, де проводжу курси. Намагаюся працювати потроху, тренуюся та треную інших. 

Коли приїхала до Харкова, мене запросили провести брифінг з приводу всіх чемпіонатів світу та перемог. Ми зустрілися, поговорили і зрозуміли, що не вистачає висвітлення перемог наших спортсменів, саме харківських. 

Тому вирішили зробити серію зустрічей з чемпіонами на базі Kharkiv Media Hub. Це розмови у прямому ефірі з харківськими чемпіонами про те, як вони переживають війну і при цьому здобувають медалі. І, як показує цей рік, чисельність учасників та виїздів на змагання зменшилась, але продуктивність та ефективність збільшилася. Напевно, всі відчули цю додаткову мотивацію, спортивну злість і свою місію. Важливо тримати спортивний фронт, показувати силу українців у світі і підтримувати бойовий дух одне одного.

Останнім часом я помітила, що люди по-іншому стали реагувати на спортивні перемоги. Раніше пересічні українці цим цікавилися менше. А зараз же люди помічають маленькі і великі досягнення наших атлетів в різних видах спорту, коментують, діляться, надихаються. Про це й розмовляємо.

— Ви створили свій бренд купальників. Як ідуть справи?

— Так, ще до війни я активно займалася своїм маленьким брендом купальників, пробувала себе в ролі підприємця.

Але цьогоріч — особливо з початком повномасштабної війни — купальники втратили свою актуальність. Для мене в першу чергу. А враховуючи, що команда була невелика і багато чого я робила самотужки, то кілька місяців ми не працювали. 

Проте весною потроху почали відновлювати роботу. Друзі перевезли склад із Харкова до Полтави і допомагали з відправками. Також ми зробили новий принт в українських кольорах і випустили з ним рушники, частину прибутків від продажу донатимо на ЗСУ. 

Зараз все працює, ми робимо відправки, підтримуємо продажі вже створених моделей, але це скоріше робота в «енергозберігаючому режимі». Адже мій фокус уваги був більше в спорті, ніж тут. Але я бачу перспективу розвитку цього проєкту, і зворотній зв’язок від клієнтів надихає рухатись далі. Тож продовжуємо роботу. 

— А що плануєте робити після перемоги?

— Не знаю. Я увійшла в цей режим, що кожної миті все може закінчитися, тому важко планувати довгостроково та навіть мріяти. У будь-якому випадку, планую займатися улюбленою справою і робити максимум з того, що можу.

Євгенія Зверяк, фотографії з архіву Катерини Садурської, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.