«Стереотипам не місце в андеграунді, та й, загалом, у житті». Інтерв’ю з Karaoke Tundra та IRRENAFFORD

«Для нас Харків завжди звучав і звучить як брейкбіт»

—  Вікторе, як ти познайомився з музикою?

Віктор: Спочатку був батьківський двокасетник «Sharp», на який я записував ритмічні патерни, намагаючись створити новий ритм під впливом альбомів The KLF, а пізніше The Prodigy. 

Через кілька років відкрив для себе лейбли «Warp» та «Ninja Tune». Почав просувати цю музику у своїй програмі на «Майстер-Радіо», де в мене з друзями були нічні етери «Проект 14», а потім в клубах «Шейк» та «Живот». Ми грали майже на всіх тодішніх вечірках, окрім, хіба що, зовсім студентських дискотек: «Пелікан», «Павутина», «Меридіан» та навіть «Диско2000». Але «Шейк» та «Живот» стали відправною точкою, коли я зрозумів, що саме ми цим хочемо сказати. 

Потім були джеми з музикантами, перші експерименти з трекерами та іншими музичними програмами та залізом, але всерйоз я почав займатися музикою лише після переїзду до Братислави у 1998-му. 

— Клуб «Шейк». Чим було це місце для тебе? 

Віктор: Не стільки місце, скільки компанія однодумців. Там я міг грати будь-яку музику і дозволяти собі будь-які екстравагантні витівки за пультом, не боячись бути незрозумілим. Саме серед цих людей я вперше відчув, що моя особливість у тому, що я не такий як інші, і це круто. Що це супер здатність, а не дефект.

— Яким був «Живот» на початку свого становлення, за твоїми спостереженнями? Хто з харківських тусовщиків того часу запам’ятався найбільше?

Віктор: «Живот» виник як продовження клубу «Шейк», у якому я був резидентом у 1997 році. «Шейк» розташовувався поряд із Благовіщенським Собором. Спочатку назву планували залишити стару, але приміщення на Куликовській [тоді ще вулиці Мельникова, — «Люк»] та атмосфера достатньо відрізнялись, ніж у «Шейку», з його високими стелями та дзеркалами. Тому було вирішено дати клубу іншу назву — «Живот». 

Публіка тоді ходила дуже схожа на ту, яку ми знаємо тепер, за винятком бандитів, котрі любили ходити під речовинами на «техно» та привертали увагу найбільше. На моїй пам’яті з ними майже не було проблем, скоріше, їм була цікава вся ця різнокольорова, незрозуміла для них тусовка та дика музика. Все це надто відрізнялося від сірості зневаженого ними суспільства «лохів», так що до рейверів ставлення було досить привітним.

— Якщо подивитись на Харків кінця 90-х в цілому: як звучало місто? Що гриміло у клубах того часу?

Віктор: Для мене Харків завжди звучав і звучить як брейкбіт. Перед початком війни ми з Ірою про це часто говорили та прийшли до такого висновку. Особливо чітке відчуття виникає, катаючись у машині нічним Харковом. Під пряму «бочку» місто не сприймається –- виникає якийсь дисонанс. 

Хоча, в інших містах мені подобається їздити, наприклад, під детройтське техно. На мою думку, Харків дихає в іншому ритмі. 

— Повністю згоден. А що в тобі залишилось «харківського», незважаючи на те, що ти не живеш у цьому місті 25 років?

Віктор: Я помітив, що останнім часом ми використовуємо слово «харківський» найчастіше для позначення зухвалої винахідливості або певного, специфічного гумору. У музичному чи ритмічному плані, це слово асоціюється в мене, насамперед, із ламаним ритмом. 

Як би там не було, щиро сподіваюся, що в мені, як і раніше, багато «харківського», оскільки, особисто для мене, це слово несе виключно позитивний смисловий заряд. 

«Своїм існуванням ми озвучуємо для багатьох незручні, але важливі теми»

— Іро, привіт! Розкажи трохи про себе: звідки ти? Як давно живеш у Словаччині?

Іра: Я народилась та вирісла у Куп’янську. У Харків переїхала навчатися.

Хоча я й почала свій творчий шлях в еміграції, але саме у Харкові я познайомилась із рейв-культурою та клубним життям, що згодом вплинуло на мою діяльність.

— Як у твоєму житті з’явилась музика, якщо говорити саме про продакшн, а не вечірки?

Іра: Мій музичний шлях почався частково внаслідок повномасштабного вторгнення та еміграції. Все, чим я займалась до — залишилось в Харкові, тож, аби не зійти з глузду від стресу та змін, я зрозуміла, що треба починати щось нове для себе. 

Спочатку я почала діджеїти, а вже через пару місяців мені здалося цього замало. Тож з одним ноутбуком на двох, достатньою кількістю вільного часу і з винятковою потребою самовираження, Віктор відкрив мені Ableton [програмне забезпечення для аудіо продакшену] та показав ази, і далі вже якось на інтуїтивному рівні полилося.

Створення музики мені дуже допомогає пропрацьовувати і вивільняти емоції, переправляти їх у позитивне русло. Хоча я розумію, що треба ще багато вчитись і практикуватись. Я сподіваюсь не втратити головне, що мені дає змогу бути в цьому процесі.

— Дуже хочется почути історію вашого знайомства з Віктором. Як це було? Впевнений, історія кінематографічна. 

Іра: Знайомий запросив мене на вечірку, яку влаштовував Вітя із друзями. Це був нелегальний рейв у магазині будматеріалів за часів пізнього локдауну у січні 2021 року. Тоді, звісно, «Живот» не працював, і більшість резидентів клубу грали саме у тому магазині. Зокрема й Вітя. 

Тусовка була, м’яко кажучи, «закритою»: зі списками, паролями на вході та жорстким фейс-контролем, який того вечора частково здійснював Вітя. Тоді він мені здався найстрашнішою людиною на вечірці. Але після вечірки ми познайомились на афтерпаті особисто, та після цього майже не розлучалися.

— Перейдемо одразу до вашого сумісного проєкту KILLA SELFIE. Чи давно він був запланований? 

Віктор: Проєкт KILLA SELFIE виник спонтанно наприкінці серпня 2023 року. Оскільки ми з Ірою вже майже три роки живемо разом та обидва пишемо свою музику, було питанням часу, коли ми почнемо робити сумісні релізи. Альбом записали швидко — за три місяці, на одному диханні. 

— Як саме проходить процес сумісної творчості? Чи часто трапляються розбіжності та досягнення компромісів, враховуючи, що ви – пара?

Іра: Звук KILLA SELFIE сильно відрізняється від того, що я роблю для лейбла «ОЧI». Спільна творчість передбачає компроміси, але нам допомогло, що на початку ми визначилися щодо звуку та естетики проєкту, тому ми дуже швидко досягаємо згоди.

Найголовніше, щоб трек качав, для цього іноді доводиться жертвувати більш комплексною ритмікою або мелодією. Грубо кажучи, робити простіше, тому що найелегантніші рішення в електронній музиці найчастіше одночасно є й найзаїждженішими шаблонами.

— У чому цінність проєкту? Що варто знати перед прослуховуванням?

Віктор: Я думаю, що проект цікавий, по-перше, тим, що ми — пара. Чоловіки, як і раніше, досі домінують на електронній сцені, це не секрет. З’являються дуже талановиті жінки, які пишуть танцювальну музику, але змішані продюсерські дуети — це й досі велика рідкість. 

По-друге, між нами різниця 23 роки і, як не крути, ми дивимося на музику по-різному. Саме в цьому діалозі народжуються наші треки. Ну, і найголовніше: у нас є чітке уявлення про звук, у проекта є концепція і, крім самої музики, ми так само просуваємо ідеї. Наприклад, боротьбу з сексизмом, ейджизмом та іншими забобонами. На наступному релізі будуть пісні з текстами на ці теми — невеличкий спойлер. Ми дійшли до моменту, коли стало важко висловлюватись за допомогою лише інструментальної музики, назв треків та обкладинок. 

— З чим довелося зіткнутися за часи партнерства, якщо говорити про громадську думку? Наскільки вона вагома для вас?

Віктор: Незважаючи на те, що ми стрейт [гетеросексуальна] пара, ми постійно зустрічаємося із засудженням через різницю у віці. Навіть люди, які публічно підтримують квір рух, не в захваті від факту, що ми разом та у нас все добре. Нас це бавить та не дуже турбує, але, що дійсно дратує, то це стереотипне сприйняття жінок-продюсерів. Незважаючи на те, що Іра робить не менше 60% роботи над треками, включаючи всі аранжування, більшість людей впевнені, що все роблю я. 

Іра: Думаю, що своїм існуванням ми озвучуємо для багатьох незручні, але важливі теми. Стереотипам не місце в андеграунді, та й, загалом, у житті.

— В чому сила ваших стосунків?

Іра: Насамперед, у нашій одностайності у базових речах та чесній любові один до одного. Сила у здібності відмовитися від стереотипного мислення та вмінні убезпечитися від тиску суспільства.

— Над чим працюєте зараз?

Віктор: Готуємо програму живого виступу KILLA SELFIE — ще один виклик. Плануються аналогові машинки, відео-проекція, хореографія, гості з альбому та сценічні костюми від нашої подруги Аліни Рубель із братиславського фешн бренду «People on Earth» — психоделічне кабаре на стику форм. 

Паралельно з цим, працюємо над новим матеріалом і цього разу хочемо, щоб це були справжні пісні. Причин безліч, але найголовніша — хочеться спробувати себе перед мікрофоном у студії. Цього теж жоден із нас раніше не робив. Іра дуже добре співає і вміє у реп, тож я не сумніваюся в результаті.

— Що вас надихає на такі створення?

Іра: Саме на цей проект надихнула, насамперед, електронна музика 90-х та український фольклор. На початку війни ми чітко усвідомили, що це один із інструментів вираження національної ідентичності в музиці, але, все одно, тут легко перейти межу, за якою альбом сприйматиметься карикатурно або «шароварно». Тому під час запису ми постійно балансували і намагалися не переходити цей кордон, використовуючи фольклорні елементи чи семпли етнічних інструментів у кожному треці. 

Віктор: Щодо танцювальної музики 90-х — справа не в ностальгії. Мова йде, скоріше, про те, що з того часу клубна електроніка не дуже змінилася. Грубо кажучи, тепер у нас є «Аблік» та «Піонер» [Ableton та Pioneer], але через стільки років ми робимо і граємо на них все те ж техно, хаус, електро та брейкбіт. Сама звучання музики практично не змінилося. І для того, щоб підкреслити це правило, у наших треках іноді контрастно спливають винятки у вигляді трепу, грайма, фавела фанку, джуку тощо.

---

Читайте також:

• Що слухав цього року «Люк»? Добірка релізів 2023 року від редакції 
• «Мені крінжово розуміти, що моя музика додається в плейліст з якимось буєраком». Інтерв’ю з харківським музикантом Ігорем Литвиненко
• «Нас спонукала до активних дій саме ворожість оточення». Інтерв’ю з фіксером Стасом Стрільцем про культурне середовище Харкова 90-тих

---

«Війна все розставляє на місця. Стало зрозуміліше, за що ми. І проти чого»

— Віктор, питання до тебе, як до експата з досвідом: в чому різниця між словацькою та українською культурами, враховуючи, що ми сусіди?

Віктор: Словаччина набагато менша, тому це джерело більшості відмінностей. Усього п’ять мільйонів людей, можеш собі уявити? Відповідно, словацька культура загалом менш централізована, ніж українська. Сильна підтримка Євросоюзу також відчувається.

— На твою думку, наскільки Словаччина солідарна з Україною на майже другому році війни?

Віктор: Як і раніше — солідарна, хоча підтримка не настільки інтенсивна, як на початку війни. Люди втомилися, внаслідок нещодавніх парламентських виборів виграла популістська партія, яка не підтримує військову допомогу Україні. На щастя, ми живемо в Братиславі, у великих містах підтримка України відчувається більше.

— Чи дає вам ця країна достатньо можливостей для творчої реалізації? Як справи з майданчиками?

Іра: У нас були можливості записати цей альбом, тож, на базовому рівні, — творча реалізація реальна. З майданчиками для живих виступів справи гірші, бо більшість клубних заходів жанрово сильно профілюється. Наша еклектика на межі божевілля не завжди вписується в зрозумілу для місцевої публіки драматургію. З іншого боку, Словаччина має дуже вигідне географічне положення, поруч знаходиться Україна та великі європейські міста — дуже близько до всієї «двіжухи».

— Що хочете передати молодим харків’янам, які тільки розпочинають свій творчий шлях, але перебувають у Харкові? Як не втратити натхнення та загалом себе?

Іра: Я хочу побажати як музикантам, так і усім громадянам, міцної віри, духу та терпіння. Головне пам’ятати, що, незважаючи ні на що, життя триває і буде тривати після закінчення війни. Майбутнє, буквально, в наших руках. Моментами буває нестерпно важко спостерігати за подіями, які відбуваються. Я вже не кажу про участь в цих подіях. Тож слід допомагати і підтримувати один одного наскільки це можливо.

Творчість у цей період неймовірно важлива для становлення нашої культури. Пам’ятайте це. 

Віктор: Хочу додати, що ми навряд чи маємо право радити, оскільки самі витримали під обстрілами лише два тижні. Вважаю, що кожен робить свій внесок у перемогу, виходячи з максимальної ефективності своїх дій. Російська пропаганда у середній Європі дуже сильна, і ми робимо все можливе, щоб розплющити людям очі. Ми пишемо статті про війну для словацьких ЗМІ, беремо участь у панельних дискусіях, допомагаємо біженцям. Думаю, що всі це розуміють — зараз нам усім потрібно максимально напружитись, і тоді ми обов’язково переможемо!

А для творчості головна порада — просувати своє, незважаючи ні на що. Для мене вже немає різниці у цьому. Війна все розставляє на місця. Стало зрозуміліше, за що ми. І проти чого.

Alex Xepaces, фотографії — з особистих архівів, обкладинка — Катерина Дрозд