«Нас спонукала до активних дій саме ворожість оточення». Інтерв’ю з фіксером Стасом Стрільцем про культурне середовище Харкова 90-тих

«З першого дня ми одразу увірвалися в роботу»

— Стас, давай почнемо з того, чим ти займаєшся зараз. Наскільки я знаю, ти — фіксер [найманий координатор, який допомагає організувати робочий процес журналістам, фотографам і знімальним групам телеканалів під час їх закордонних відряджень, — «Люк»]. Як ти опинився в цій ролі?

В фіксерство я потрапив через гроші — це раз. По-друге, мені хотілося щось змінити в житті. Не вистачало якогось двіжняка.

До повномаштабного вторгнення я працював з [журналістами] France24TV. З ними я і зустрів велику війну в Маріуполі. З усієї команди тільки я не знав, що війна точно буде. Мої колеги мали плани, інструкції, спеціальні рації. Вони чітко знали, коли і як все почнеться. Помилилися лише на одну годину.

Коли я підскочив на ліжку від артобстрілу, який був зовсім поруч, і в трусах вилетів у коридор готелю, вони [журналісти France24TV] вже були на валізах та пакувалися. З командою France24 я і виривався з Маріуполя.

— А як і коли ви вибрались?

26 лютого. Перші дні ми мали сумніви — їхати чи залишатись. Ключову роль в цьому рішенні зіграв біженець з Донецька. Я йому дуже вдячний за те, що він мене звідти видрав.

24 лютого ми мали знімати сюжет з Широкіно — це останній блокпост перед ДНР. Ми приїхали туди 23 лютого та зупинились на ніч в найближчому готелі, щоб зранку вже працювати.

Лягли спати і прокинулися від того, що навколо почалось пекло. Ще день ми провели  в спробах зрозуміти, що нам робити далі. А водій, який був з нами — донецький. Він поїхав звідти ще в 2014 році. 

Він весь день нам кричав, що треба їхати. Негайно. А французи його «попускали», почали нервувати та погано на нього реагувати. Тоді водій почав до мене апелювати, що ми маємо негайно тікати. Казав: «Ти не уявляєш, що на нас чекає, якщо ми не зробимо це вчасно».

В результаті йому вдалося продавити варіант, щоб ми завантажили наш бусик, і, в якості компроміса, виїхали в Запоріжжя. А там вже по дорозі зв’язались з центральним офісом каналу і отримали від них підтвердження, що треба лишатися в Маріуполі. 

Ми приїхали в Запоріжжя. Водій каже: «Я вас залишаю. Тримайте ключі від автобуса, що хочете те й робіть. Я знаю, що буде далі». Французи збирались вертатись в Маріуполь, тому він звернувся до мене: «Ти маєш звідси втекти, бо потім пожалкуєш)».

Я чисто по-пацанячому хотів їхати з французами назад в Маріуполь. Але в останній момент я все-таки вирішив вертатись в Київ. 

Французи дивились на нас як на слабаків. В результаті за пару тижнів один з них написав мені, що вони таки втекли. Але їм на виїзді довелося проходити через фільтрацію.

Коли французи повернулися в Маріуполь, то майже весь час провели по підвалам та нічого не знімали. Вони були заблоковані пекельним арт-обстрілом і анархією, яка почалася в місті. Стрілянина, грабунок міста, повний треш.

Я ж повернувся в Київ, провів з мамою кілька днів в квартирі, та зрозумів, що якщо так буде продовжуватись далі, ми обидва просто поїдемо кукухою. І тут мені зателефонував мій товариш (а він теж фіксер, дуже прожжоний):

«В мене є два американських військових фотографа. Ми тільки що примчалися з Донбасу, і моя дружина поставила ультиматум, що або я, або вони, тому що вона вважає, ще мене по-любому там захєрачить.  А ти, Стас, єдина людина, якій я можу їх довірити. Хочеш, зустрінься з ними, поговори, зроби висновок. І тоді вже вирішиш».

Я погодився. Наступного дня я прийшов на призначену зустріч.  Біля мене серед вулиці зупиняється джип, відкриваються двері. І якийсь чувак мені каже: «Сідай».

Я сів в машину і думав, що ми зараз будемо обговорювати умови співробітництва. А цей чувак мені каже: «Коротше, ми через годину маємо бути в Ірпені, у нас є інформація, що там була розбита російська колона, тому ми їдемо в Ірпінь, погнали».

Я кажу: стоп, ми так не домовлялися. Який Ірпінь? Який у вас ритм роботи? Яке ви медіа? 

Чувак: «Поїхали, пізніше розкажемо».

По дорозі я дізнаюсь, що джип, на якому ми їдемо, — вкрадений. Після цього вони кажуть: «Але у нас є і гарна новина. У нас є для тебе бронежилет і шолом». Це був перший раз в житті, коли мені довелося натягнути усе це срання на себе.

Ми приїхали в Ірпінь і я охренів. Ми доїхали до мосту, вийшли з машини і пішли вперед, туди, де стріляли і розривались снаряди.

— Це було до окупації, так?

Це було 5 березня. Ми дійшли до кордону з Бучею, яка ще тоді не була окупована. І я побачив те, що просто не вкладається в моїй голові.

Я вперше побачив на вулицях трупи людей, які просто лежать в калюжах крові, евакуацію та навколишню суєту. Я не очікував цього, я не знав, куди ми їдемо.

— Тобто, ти просто вийшов на зустріч, а тебе одразу повезли працювати?

Так. Але з першого дня ми одразу увірвалися в роботу. І з того часу ми до сих пір їздимо разом [сміється].

Зараз я їжджу з одним з них. Другий з них тимчасово поїхав. У нього котик, якому 15 років, і цей котик помирав. Він кинув все і сказав: мені по барабану кар’єра, війна. Я маю бути поруч з ним. 

Котик помер два дні тому і скоро цей фотограф повертається назад.

«Харків в 90-ті був абсолютним пеклом»

— А ти, наскільки я знаю, навчався в Харкові?

Так.

— А де і коли?

З 1999 по 2004 рік в Юридичній академії [Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого].

— Яким був Харків у ті часи?

Можу розказати на основі свого досвіду навчання і того, що ми бачили.

Для контексту — я народився в Києві. В Харків я приїхав столічним хлопчиком, який навчався в гімназії зранку до вечора і жив все своє життя на Печерську. 

Нашим оточенням були люди, які ходили в театр. А моя мама — відома історикиня. 

Я не знав, як живе інша Україна за межами Києва. Я ніде більше не бував.

І от я приїхав в Харків і поступив в юракадемію. Десь на другому курсі я зрозумів, що мені там ловити нічого. Я не хотів будувати своє життя на засадах того, що буду десь працювати і красти, або буду «рішалою». А нас саме так виховували в академії.

Велика кількість викладачів були практикуючими юристами, багато з них займалися кримінальними справами. І напівжартома (не те щоб нас прямо накручували на кримінальщину) казали, що закон — це ж така тема. Працює в залежності від того, з якого боку на нього подивитися.

На кримінальному праві у нас був викладач, місцевий адвокат. Говорив, що нам не стільки треба знати закони, скільки розуміти, як правильно нирки відбивати, щоб потім це не можна було довести. І, власне, печерський гімназійний хлопчик опинився серед «рєбят», у яких батьки — локальні провінційні авторитети: прокурори та менти.

Академія була класичним постсовковим мастодонтом з дуже примітивною системою освіти та вертикальною владою. Для людини з середнім IQ нічого робити там, бо вона уже апріорі переросла це мислення хапуг, бариг і мусорів в формі.

В мене немає жодного інтересу до такого способу життя. І всі ці принади — пільги, статус, авторитет, зв’язки, рішалово — це курам на сміх, воно нічого не значить. 

Тоді, в кінці 90-х та початку 2000-х, Харків повністю виправдовував статус ментовської столиці, де вся влада належала тодішнім міліціонерам. Я тоді був молодим, мені було 18 років. Я не стикався з законом і не мав з ним жодних проблем.

Власне, ця атмосфера юракадемії викликала в мені такий внутрішній спротив, що я точно знав, що принципово не стану ні міліціонером, ні юристом. Я закінчив університет заради батьків, але жодного дня не працював по спеціальності.

Харків в ті роки був абсолютним пеклом. По-перше, це був тотальний пролетаріат. В 90-тих тут був дуже високий рівень криміногенної обстановки. За п’ять років більшість моїх однокурсників не уникнули таких речей як гоп-стоп та бійки. Я сам двічі після такого лежав в нейрохірургії в четвертій неотложці. 

Якщо ти просто комусь не сподобався, або сказав не те, навіть в ввічливій формі, тебе могла жорстоко побити група людей. І це була норма.

На першому курсі, коли я жив на Олексіївці, я вперше побачив таке явище як  «стєнка на стєнку». Коли серед білого дня на зупинці публічного транспорту 30 людей б’ється з 30-ма людьми з використанням кастетів, цепів, палиць. А люди просто дивились і йшли далі. Я ніколи такого не бачив. 

Життя в Харкові було неймовірно бідне, жорстоке, холодне і вороже. Я почувався пацаном-сцикуном, якого просто викинули в відкритий космос. 

Але пізніше, коли я знайшов своє коло спілкування, своїх однодумців, які не належали до юракадемії, мені стало значно легше і я почав стрімко розвиватися. Знайшов точку опори та закріпився в своєму соціумі.

— А що це було за коло спілкування?

Це були так звані «нєформали». Молодь, яка проходила еволюцію від рокерів 90-х до відкриття електронної музики початку двохтисячних.

— Коли ти розповідав мені про ці 90-ті роки і супер-ворожий, жорстокий Харків, я все думала: що, якби ти потрапив тоді в культурну спільноту тих часів? Харків для тебе був би зовсім іншим…

Якраз пізніше, коли я вклинився в культурне життя Харкова, я зрозумів, що тут завжди була якась дуже різка межа між бандитським та культурним середовищем.

«Місце зустрічей і світла пляма на тлі сірого і гнітючого міста»

— Як ти потрапив в цю тусовку «нєформалів»?

Дуже поступово. Я знайшов першу парочку людей в академії, які так само як і я прозрівали в тому, що відбувається. Ми почали спілкуватися: хто що слухає, хто що читає. 

Однією з цих людей була Віка [Вікторія Іванова, засновниця бренду одягу Cryza]. Оскільки вона харків’янка, вона показала мені легендарний клуб «Живот». Нас об’єднувало те, що ми були дуже активними, і нас спонукала до активних дій саме ця ворожість оточення.

Зараз у нас є телефони, інтернет, та що завгодно. А тоді комунікація була зовсім іншою. Ми почали триматися один одного, цінувати. Наприклад, я мав можливість раз на місяць купувати якусь книжку. Тут був дуже класний книжковий магазин на Сумській, де можна було за 7-8 гривень купити якусь офігітєльну книжку. Це все ходило по рукам, ці книги читали по 20-30 людей. Те ж саме було з музикою.

От за що я завжди буду любити Харків (і він набагато мені буде рідніший, ніж Київ), так це за здорову активність, бажання та драйв. В цьому місті завжди була відсутня ця вальяжна, пафосна київська нотка якихось хрінов з гори, які щось про себе нафантазували. 

— А ти пам’ятаєш свій перший візит до клубу «Живот»?

Та звісно пам’ятаю! Це було літо і, як не дивно, мій перший візит в «Живот» був на рок-концерт. Вони тоді іноді віддавали клуб «на розтерзання» всяким панк-двіжухам. Там був абсолютний треш.

Мене туди потягнув мій товариш, а мені взагалі не сподобалось. Це було не моє. Я бачив, що всі свідомо заливаються алкоголем. І йде якийсь движ, який важко зрозуміти, якщо ти не накачаний.

Наступний концерт в «Животі» — це був дуже популярний лейбл Ninja Tune. Це була революційна музика того часу не тільки для мого життя, а й для світу. І тоді лабався хороший такий тріп-хопчик. Ми приходили туди і танцювали до упаду.

«Живот» — це таке явище… Це не тільки про гарну музику, яку ми вчились слухати. Найголовніше — це було спілкування. Це було місце зустрічей і світла пляма на тлі сірого і гнітючого міста.

Розумієш, Харків сьогодення  — це реально круте, європейське, феноменальне місто. Тодішній Харків — брудне та сіре. Дуже бідне місто з розбитим асфальтом, калюжами, відсутністю транспорту, штурмом автобусів, давками, бійками, тотальним хамством. Але знову ж таки, ніщєта була причиною всього. 

І якщо повернутись до «Живота»… Молодь тоді теж була розколота на сучасну двіжушну і на бикотню, яка ходила в спортивних костюмах, руки в карманах. Їм було нічим зайнятись і вони просто по приколу пробивали комусь череп.

І саме оце оточення з «Животу», оцей вайб, постійний обмін ідеями: 

— А ти був там-то?

— А ти знаєш, що..?

— А ти слухав те? 

— Мені віддадуть книжку десь через тиждень, я дам тобі її почитати.

Починається вилов [пошук] якоїсь інформації. І оцей сильний вакуум, жорсткість міста, холодність, тупість і сірість мас… Вона просто ставила тебе перед дуже жорстким вибором: 

Або ти чітко обособлюєшся, працюєш над собою, і внутрішньо між собою і всім іншим будуєш стіну. Створюєш свою власну внутрішню фортецю, свій замок.

Або ти просто розчиняєшся в цій сірості. 

І останній варіант, очевидно, був дєрьмом. 

Зараз набагато більше можливостей та варіантів, як ти можеш інтегруватися в суспільство. А тоді все було дуже жорстко.

— Мені дуже цікаво слухати, як ти розповідаєш, як було тоді. Харків, насправді, навіть за цей час поки я тут живу — з 2015 року — кардинально змінився.

Настільки змінився, боже! Я не можу уявити, що я застав і цю техно-революцію, і революцію світоглядно-українську. 

Я точно можу сказати, все почалося з Помаранчевої революції. Я не кажу, що причина тільки в революції. А ще в цих ідеях, і у тому, що підросло покоління тих, хто чітко знає чого він чи вона хоче в політичному, економічному та світоглядному сенсі. 

Моє покоління, на жаль, було викинуто. Ми не пожали плоди свого прагнення та своїх бажань. У нас не було багато можливостей, ми не знали, як це все реалізовувати в житті. Не було належної освіти та доступу до інформації. Тоді інтернет тільки почав з’являтись в інтернет-кафе. Ми були заблоковані від багатьох людей і від світу.

Потенціал мого покоління вкрали 90-ті. А коли ми почали набирати силу, не було ще достатнього підґрунтя для того, щоб ми могли всю свою силу, бажання і стремління реалізувати.

Тому ми зараз це все надолужуємо. Ті, кого не зламала війна, розчарування від життя… Ми продовжуємо боротися за те, щоб втілити в життя самих себе.

Ми, по суті, приступили до розкриття свого потенціалу, коли нам було за 35 років, або навіть трішки пізніше.

В оцей вік, від 20-ти до 30-ти, на жаль, у нас не було можливості подорожувати, активніше експериментувати, вриватися в усю свою силу. Це оточення, яке у мене було в Харкові — це неймовірно талановиті люди. У них було стільки енергії, запалу, сили, бажання.

Але через об’єктивні та суб’єктивні причини багато чого не вдалося втілити.

Але нічого страшного. Це життя, і ми продовжуємо його жити. 

«Хоч я і в кожному атомі киянин, Харків мені завжди був ближчий»

— У мене з Харковом схожа історія. Я жила в Донецьку, навчалася на економіці. У нас був дуже корумпований університет. Основною навичкою було вміти «порєшать» і «распєтлять». І я перший рік намагалась грати в цю гру, але якось не виходило. Тоді в моєму житті з’явилась моя подруга Маша, яка показала мені перший джаз, та музику, якої не було в мейнстрімі. Я стала розуміти, що не весь світ такий, як моє середовище в університеті. Не всі живуть тими цінностями, якими живуть мої одногрупники і викладачі. І я десь тоді почала шукати — де ж воно знаходиться. І таке середовище я знайшла тут, в Харкові. Приблизно те, про яке ти говориш, але вже десятих років. І музику, яка веде мене до тих цінностей, на яких я хочу побудувати своє життя.

Гуртом Lюk бавилася?

— Так. От і досі бавлюсь.

Пізніше, коли я стала вже працювати з Харковом і його середовищем, зіткнулась з тим, що Харків вважають проросійським і мусорським містом. Але в мене не було зіткнення з тим Харковом, я одразу потрапила в своє середовище.

Я думаю, ще тому тобі доволі легко вийшло туди потрапити, бо сильно змінилися часи. І змінились на краще. Харків можна перепарувати і досліджувати кожен його м’яз. Я відчуваю, що саме тут треба вивчати еволюцію України в новітній час. Я не знаю таких випадків, коли від камерної, загнаної під плінтус якоїсь неформальної тусовки, якої було як кіт наплакав, це виросло до спільноти вже зовсім іншого рівня. 

І найголовніше — в місті майже зникла оця жлобська фішечка, яка була місцевим культурним паттерном. Нахрапістость, несприйняття, схильність до грубості, жорстокості, неприйняття культури. І оці всі «сишиш, ти голубой чи хто».

Зараз зовсім інша ситуація. Хоча і Харків тих часів Харків я палко любив. Незважаючи ні на що, в мене вже було своє оточення. Нам було по барабану, ми відчували себе частиною цього міста. І зараз мені так приємно сюди повертатись. 

Хоч я і в кожному атомі киянин, Харків мені завжди був ближчий. Є одна річ, яка мені дуже подобається в місцевому патерні поведінки. Тут люди простіші (і в хорошому, і в поганому сенсі). Тут дуже швидкий і якісний обмін інформацією та втілення ідей. І тоді, і зараз. 

Коли я повернувся в Київ, перше, що мені кинулося у вічі — молодь. Вона програвала харківській. Харківська молодь набагато талановитіша і яскравіша, і потенціал у неї був набагато більший.

Для мене це було відкриття. Я не знаю, з чим це пов’язане. Можливо ще те, що Харків — прикордонне місто, тут пересікається багато різних патернів поведінки. Культурних, генетичних, світоглядних. І от така його роль цього міста —  перехрестя цивілізацій. В той час, як в Київ носиться зі своїми умовно-династичними речами і вбирає в себе оцей міщанський код матеріалістичності.

Це моя точка зору. Я можу помилятися. 

— Я в якийсь момент намагалася розуміти, чому для мене харківська культура настільки ближча і привабливіша для дослідження. І я в якийсь момент зрозуміла для себе таку доволі велику різницю. Люди, які займаються (особливо цією ж музикою) в Києві, мають різні опції. У них більше умовно кажучи інфраструктури, щоб стати успішним: продюсерські центри, ці всі телешоу, багато медіа. А у Харкова цього практично немає (якщо порівнювати у масштабах). І тому тут в рази рідше робиться культурний продукт з приміткою «досягти чогось», і частіше — зробити те, що ти правда відчуваєш і в що віриш. 

Так, робиш те, що відчуваєш. Це дуже властиво для Харкова. Коли я потрапляю в київську художню-мистецьку тусовку, мене іноді починає трошки підтошнювати. Людина, яка істинно робить те, що відчуває, не буде думати над тим, щоб пускати пил в очі. Я дуже розумію про що ти кажеш. Там трішки інші орієнтири. 

Коли знаходжуся тут, в Харкові, я сам набагато чесний і відкритий, ніж в Києві. Так воно діє. Це фішка цього міста, яка завжди тут була. 

Коли я після епохи «Живота» і місцевої клубної музики перекочував у київську двіжуху, вона мені сподобалась. Я знайшов себе в ній, знайшов своїх людей, але я одразу для себе зрозумів, в чому відмінності.

У Харкові це були студентики, або діти місцевих інтелігентів. А в Києві це вже були діти людей, у яких був бабос, батьки їздили за кордон, привозили їм диски з буклетами тощо. Це був інший рівень, який базувався в тому числі і на матеріальному становищі. І це матеріальне іноді діяло проти людей. 

Є ця життєва аксіома: якщо у людини є все, або багато чого, в неї немає природнього стимулу для того, щоб тріпихатись [рухатись, прагнути чогось]. 

«Вопрєкі і наперекір»

— Скільки дивлюсь на історію Харкова і вивчаю різні спільноти різних часів, все більше приходжу до того, що, можливо, тут все так працює, бо воно існує «нє благодаря, а вопрєкі».

Так. В нашому випадку точно можна сказати, що це було «вопрєкі та наперекір». Тому що ця жорсткість просто змушувала тебе знайти якусь віддушину. Ти мусиш знайти людей, яких ти будеш любити. Вицарапать їх з сірості. Або вони тебе з неї вицарапають.

І ви станете дуже цінними один для одного. Між вами з’являється якийсь зовсім інший, вимір. Щось набагато ближче, ніж дружба.

Це насправді про спільний світогляд. І одна справа — коли ти йдеш по вулиці, і світ відчувається для тебе ворожим, бо ти один серед цього всього. А зовсім інша справа, коли ти знаєш, що посеред цього сірого є це життя і люди, які роблять світ навколо для тебе зовсім іншим. 

Я думаю про те, щоб, можливо, з часом переїхати сюди. Бо мені це місто дуже близьке.

Київ став настільки провінційним… Це нескінченний батл людей, які дорвались до столиці і намагаються доказати щось собі, всім іншим. Тому від нинішнього Києва мені тошно. 

Мова не в якихось ретроглядних воздиханнях, ні. Мова про те, що ти бачиш, як люди переймають цей код Великого міста, коли знімати квартиру на Золотих Воротах, купують айфони тощо. Починає панувати оця матеріалістичність, ментальність заробітчанина, гонитва за славою.

Я виховувався в атмосфері, що ніхто ніколи не міг кинути і сірника на землю. Що це  місто з тисячолітньою історією, яким треба пишатися. Кожна вулиця старіша за половину міста Європи. Я обожнюю Київ.

А зараз там купа людей, для яких місто — це «я хочу кіоск тут поставити бо мені треба сім’ю годувати і бабос рубити, а на все інше мені похєр». Я роблю зараз дебільні узагальнення, але це дуже сильно пробралось в суспільний менталітет. І я розумію, що цими людьми в основній своїй масі править честолюбне бажання «із князі в грязі». Спроба доказати щось собі та іншим, гра в статуси. Тільки скільки з них від цього щасливі?

— Я згадала момент, коли я роки два тому їхала на зйомку в Черкаси. Я тоді забула документи і мене не пустили на потяг. Знімальна група поїхала на потязі, а я знайшла «блаблакар», який відправлявся о сьомій вечора зі станції метро «Харківська». У мене було впритик часу, таксі не викликалось, і я вирішила поїхати на метро. 

О 18:30 я пересаджувалась з синьої гілки на зелену. А це потяг який їде в бік Осокорків та Позняків — там якась неадекватна кількість людей живе. 

Я тоді в цьому переході вперше потрапила в затор з людей. Три метри ми проходили п’ять хвилин. 

І я поки стояла в цьому заторі, дивилась на цю купу людей, розуміла, що я їду на станцію «Харківська». Я тоді думала: скільки людей покинули свої міста для того, щоб щось знайти у Києві і «кимось стати»? А їх міста цих людей втратили. Вони могли цей потенціал вкласти в своє місто. В свій Кривий Ріг, Харків, Дніпро або Хмельницький. А тепер вони тут, кожен день їдуть сумні і зайобані на станцію «Харківська». 

Ти маєш зрозуміти, що Київ став заручником бідності України. Багато людей їхали просто заробляти гроші. І все.

Ми часто буваємо на Донбасі, часто на Харківщині. От як живе Донбас? Як він жив всі ці роки? Якщо ми в Києві жили бідно, то там взагалі, мабуть, був повний треш. Я маю на увазі села і невеличкі міста.

Я чекаю на кінець війни і дуже хочу прийняти якесь доленосне рішення, щоб змінити місце життя радикально. І одна із кандидатур – це Харків. Хочеться повернутися сюди і вгатити в це місто всю свою кіпучу енергію.

— В Харкові місце для кіпучої енергії знайдеться завжди, і її тут ніколи не буває мало. 

Я в якийсь момент ще розгадала для себе загадку Харкова. Хотілося б вірити в те, що це Богом намолене місто і воно якось езотерично притягує сюди творчу енергію. Але, насправді, тут просто багато творчих інститутів та закладів навчання. І сюди їдуть люди, які хочуть реалізації в культурній сфері.

Університети грають офігенну роль. Не всі заклади дають хорошу освіту, але вони працюють саме як магніт для такої молоді, майданчик для комунікації і зустрічі один з одним. 

Ти так столихнула такі спогади… Я ніби по натурі футурист, не люблю минулого і завжди дивлюсь в майбутнє.

Але ці спогади і цей аналіз Харкова… Він класний, це місто і його потенціал до дикої міри недооцінені. І оці ярлики гоповства, мусорства, жлобства…

— Але ж коли я тебе запитала про Харків, ти сам з них і почав.

Так, це правда. Але це було перше, з чим я тут зіткнувся. Людина ж завжди переживає якусь еволюцію. Ну і, вибач мене, але я приїхав сюди в 99-му році наприкінці літа на перший курс в Юракадемію. Мене на другий день гуртожитку побили чисто за те, що я київський. «Хі-хі-ха-ха, ти на Крещатікє што лі жил?». А я і справді жив близько до Хрещатика, тому сказав «да».

І почався якийсь дискурс про те що я «тіпа весь з себе столичний перець». Мене просто три чувака побили та опустили на очах у моїх одногрупників. І мені нічого було їм протиставити.

Мені реально довелось постраждати два роки, але воно того було варте. Люди, яких я знайшов в Харкові — це золото. У нас досі є своя умовна секта людей зі схожим світоглядом та подібними установками на життя. 

Мені подобається те, наскільки Харків адаптивний, хапає все на льоту. Звичайно, є [історичний] бекграунд та душок минулого. Але як же швидко він змінився, як швидко він вивітрився, а місто оновилося філософські та ідеологічно. 

Харків зараз? Його не можна в жодному разі порівняти з тим Харковом. Це квантовий стрибок, шалена еволюція.

Катерина Переверзева, фотографії — з особистого архіву Стаса, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Проєкт «Харків, де твоє обличчя?» — як Росія століттями намагалася привласнити собі нашу культуру
• Кінець прекрасної епохи. Куди зникли неформали?
• «Немає жодної імперії, яка закінчувалася безкровно». Розмова редактора «Люка» з його дідусем, який передбачав війну ще в 90-х
• Культпросвет в самоизоляции. Клубная жизнь Харькова 90-х