«Я не хочу обманювати та приховувати». Три історії ЛГБТ-військових

Борис Грачов, 26 років, старший бойовий медик роти

За освітою я медик, медичний психолог та журналіст. Ще в 2014 році став медиком-волонтером, був активним учасником Революції Гідності. До повномасштабної війни почав готуватися ще в жовтні 2021-го. Тому коли почалося вторгнення, знав, що і де буду робити. 

До 24 лютого в мене не було військового досвіду. Проте приділяв увагу волонтерству, паралельно викладав тактичну медицину для тих, хто відправлявся на фронт. Пізніше почав більше займатися громадською діяльністю, зокрема керую мережею параюристів, яка допомагає ЛГБТ-спільноті. 

24 лютого особисто для мене настало полегшення. Я працював в одному з аналітичних центрів, де ми аналізували російську пропаганду. Тому очікував, що війна точно буде. Життя в постійному відчутті, що станеться щось жахливе й невідворотне, дуже гнітило. Коли це врешті трапилося, з одного боку, було страшно, але з іншого розумів — час настав.

Із початку повномасштабної війни робота дуже змінилася, бо з’явилося багато гуманітарних потреб: їжа, ліки, житло. Разом із колегами ми вирішуємо й ці питання. 

Служити почав 2-3 березня. Мобілізувався не тому, що «хочу», просто по-іншому не може бути. Мої цінності — це свобода, віра в демократичну Україну та дотримання прав людини. Все моє життя будувалося навколо боротьби за них. А зараз єдиний спосіб захистити ці цінності — брати зброю до рук та йти до армії. Знав, що повинен служити, щоб не втратити повагу до себе.

Ця війна зовсім інша ніж те, що я бачив у 2014-2015 роках. Набагато більше схоже на кадри з фільмів про Другу світову. Зараз я зазвичай дислокуюся в Києві, але також їжджу на фронт із різними бойовими задачами. Останній раз був у Бахмуті наприкінці серпня, а незабаром вирушаємо у Гуляйполе. У моральному плані на фронті мені набагато легше. Адже, якщо в тебе є думки, що недостатньо робиш для перемоги, то на передовій вони зникають. Це те місце, де можеш зробити максимум. 

До вторгнення я не служив в армії і не мав особливого уявлення про неї. В мене було ідеальне життя, в якому я щомісяця кудись подорожував, була робота, яка мені подобалась, я займався спортом, здобував освіту. Сьогоднішнє моє життя дуже мало пов’язане з тим, яке було раніше. Єдине, про що я думаю і чим займаюся зараз — це війна.

Моя захисна стратегія — реагувати на якомога меншу кількість подразників і робити все для армії. Серед приємних моментів мого нового життя — це близькі армійські товариші. Війна показує, хто є хто, вона перевіряє, як люди захищають свої цінності.  Тому, коли знайомишся з людьми, які тобі ідейно близькі, не виникає сумнівів у тому, що від них очікувати.

Після 24 лютого я перестав приховувати сексуальну орієнтацію. Звісно, не було такого, щоб я зібрав усіх знайомих, аби повідомити про це. Та я дав кілька інтерв’ю для українських ЗМІ, тому зрозуміло, що про мене знає багато людей. На мою думку, орієнтація — не те питання, яке зараз актуальне в армії. Тому, коли я почав служити, у мене взагалі не було з цим проблем. 

Я не хочу обманювати та приховувати інформацію про себе. Важливо не те, що хтось думає про мене, а щоб я розумів, що мені не доводиться бути кимось іншим. Я не хочу придумувати для когось незрозумілі історії, щоб приховати, ким я є насправді. 

На мою думку, зараз теми, пов’язані з ЛГБТ, почали нормально сприймати в українському суспільстві. Особисто мені не доводилося зіштовхуватися з якимись упередженнями щодо моєї сексуальної орієнтації. Але в роботі я зіштовхувався з тими, хто від цього страждав. 

В Україні зараз немає відверто дискримінаційних законів. Проблеми можуть бути з окремим організаціями, які не визнають ЛГБТ-спільноту, наприклад, з церквою Московського патріархату.

Я б радив людям, які упереджено ставляться до ЛГБТ, зайнятися самоосвітою, щоб ширше дивитися на світ та пам’ятати, за які цінності боремося ми, та за які — помирають російські солдати. 

Даша Янтрі, 22 роки, військова, ЛГБТ+ та фемактивістка 

Я сама з Луганщини. Тому війна мене застала ще в 2014 році у Сєвєродонецьку. Моє рідне місто тоді було декілька місяців під окупацією, тож із родиною ми виїжджали в іншу область. Коли ситуація стабілізувалась, повернулися додому, де я жила до 2017-го. Після цього переїхала в Харків, поступила в університет імені В. Н. Каразіна.

24 лютого прокинулася вранці від дивного стуку на балконі. Розуміла, що такі самі звуки чула вже раніше — у 2014 році. Відразу в мене почався розпач: «Знову? Чому я вдруге маю тікати зі свого дому?». Але коли зібралась, зрозуміла, що цього разу все буде інакше. Тож 26 лютого почала служити в добровольчому батальйоні Харківської області. Перебуваю на посаді логістки, але виконую різні доручення. Наразі перебуваю у відпустці у зв’язку з лікарняним.

Оскільки влітку закінчила навчання на бакалавраті з журналістики, зараз сконцентрувалася на військовій діяльності, зокрема намагаюсь покращувати навички з тактичної медицини. Без самодисципліни та самонавчання в армії досить складно, тому дуже важливо, коли людина може та хоче навчатися чомусь самостійно

Бути військовою складно, бо у жінок на цій війні є дві боротьби: одна з росіянами, а інша — за те, щоб тебе сприймали не через твою стать, а через твої вміння. 

Ще на початку березня ми скидали в один телеграм-канал із волонтерами список потреб нашого підрозділу, на що одна з учасниць написала: «Ви що божевільні? Чому у вас у списку потреб бойового підрозділу є жіночі труси?». Для мене це про те, що в широкого загалу все ще може бути несприйняття жінки як частинки військового процесу. Думаю, що військовий облік жінок у майбутньому може змінити думку багатьох людей  у цьому питанні.

Я позиціоную себе як бісексуалку. Мені досить легко, бо я можу бути й собою, і якось трохи підлаштовуватися під правила вербальної гри. Лесбійкам може бути важче. Я йшла в армію і розуміла, що це досить консервативне середовище. Для мене не було важливим нести гомопропаганду, я просто хотіла захищати свою землю. Тож, якщо я воюю, то не хочу втратити через нове середовище свою ідентичність.

В лютому, коли я почала служити, в мене ще було оптимістичне рожево-окулярне сприйняття, що зараз ми згуртуємось проти спільного ворога і станемо дуже терпимими одне до одного. Насправді перший час так і було. Ніхто з мого добробату не ставив зайвих запитань, ми просто робили своє діло. Не було ані часу, ані сил на суперечки щодо питань ЛГБТ.

А потім ми стали більше спілкуватися, почалися запитання: «А що ти там робила до війни?». А я до війни якраз була піарницею у ХарківПрайд. 

Спочатку я дуже узагальнено говорила про себе та свої погляди. Згодом мені стало цікаво, що буде, якщо я скажу правду, тому почала говорити більше. І реакції у моїх посестер була дуже нормальною. Я почувалася в безпеці. Знала, що ці люди мене не скривдять після всіх цих місяців разом. Я мала надію на прийняття і воно справді було. 

Якось під час служби говорила з чоловіком, який був дуже консервативним та релігійним. Після розмови про ідентичність та ЛГБТ-людей він мені сказав: «Знаєш, я про це ніколи не задумувався, але ти маєш рацію. Я ще про це подумаю». Тобто він був готовий спробувати зрозуміти позицію таких людей, як я. 

Звісно, за час служби декілька разів я чула про себе не дуже хороші речі, але серйозних конфліктів не було. Багато людей бачать, що агресія проти ЛГБТ-людей не на часі. 

До армії мені було легше відкриватися. Я жила в своїй комфортній інформаційній бульбашці, спілкувалася з однодумцями. Але моя орієнтація — це частина мене. Тому говорити «Я бісексуалка» — це те ж саме, що сказати «Мені 22 роки». Тож я не хотіла, щоб під час служби щось змінилося.

Люди не повинні приховували те, ким вони є, через агресивне середовище. Коли я говорю про свою ідентичність і мої колеги це чують, я розраховую на те, що для них люди з іншою сексуальною орієнтацію стануть більш видимими та очевидними. І наступного разу вони не будуть так дивуватися. 

Мені хочеться вірити, що коли закінчиться війна, цей ідейний конфлікт — між ЛГБТ-людьми і тими, хто засуджує та агресивно ставиться до нас — хоча б зменшиться, якщо не закінчиться повністю.

Еліас Фостер, 23 роки, військовий Повітряних Сил

В армії я почав служити в 2019 році, до цього був категорично проти. 

Мій брат також військовий. Одного разу він приїхав додому і запропонував мені йти в одну з бригад Луцька, де й сам проходив службу. Я погодивсся. Рідні дуже здивувалися та, звісно, вони б підтримали будь-який мій вибір. На той час наша армія стала кращою, і це також вплинуло на моє рішення.

Спершу в армії мені було незвично, адже там все відбувалося згідно зі статутом, були свої порядки. Але коли я звик до нового ритму, мені почало подобатися. Коли я приїхав у частину, побачив літаки, які так любив. Прилітали деякі борти й ми змогли політати у якості пасажирів. Це був цікавий досвід і одні з найбільш приємних спогадів за час проходження служби в цій бригаді.

Після року служби в Луцьку я дізнався, що є Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба і там можна підвищити кваліфікацію та здобути військове звання. Зараз я курсант ХНУПС, а після випуску отримаю звання лейтенанта й зможу продовжити службу в Повітряних силах ЗСУ. 

24 лютого нас усіх викликали в частину. Ми майже два місяці займали кругову оборону, були на резерві в Харкові, щоб у разі прориву могли теж брати участь у бойових діях. Також із початку повномасштабного вторгнення у нас були бойові виїзди, на яких ми, зокрема, охороняли заїзди до міста. 

Після вторгнення я повністю відмовився від російської музики. Російська мова для мене неприйнятна, я не хочу спілкуватися нею навіть у чатах. Якщо хтось просить перейти на мову агресора, відповідаю: «Я ж вивчив російську, щоб розуміти вас, то може й у вас вистачить сміливості та вміння, щоб вивчити українську?».

Протягом трьох років служби в Луцьку я приховував свою орієнтацію. Не було таких людей, яким мені б хотілося розповісти про себе. За цей час зі мною траплялися ситуації, коли хтось казав: «Я не сприймаю ЛГБТ», також чув інші образливі слова. 

Вже під час навчання в Харкові почав більше відкриватися. У більшості випадків під час спілкування зі своїми знайомими на ЛГБТ-теми не було жодних проблем. Я навіть здивувався. Тут у мене є двоє друзів, яким мені захотілося розповісти про себе. Вони цілком нормально до цього поставилися. Насправді зараз більшість людей в Україні цілком адекватно сприймає інформацію про те, що хтось може бути геєм чи лесбійкою або ж бісексуалом. 

Для мене важливо, щоб люди приймали мене таким, яким я є. Звісно, не афішую це назагал, але мої близькі знають про мою сексуальну орієнтацію. І якщо людина питає, я розповідаю правду.

ХарківПрайд триватиме до 25 вересня. Cлідкувати за анонсами подій можна в Facebook та Instagram.  

Світлана Небилиця, візуал — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.