Підозрілі особи. Лілія Петрова

Я Ліля Петрова. Народилася і навчалась у Харкові. Позиціоную я себе як графічна художниця. 

Люблю графіку в усіх її проявах. Навчилась непогано володіти та висловлюватись цією «мовою». Також займаюсь керамікою — це для мене як своєрідне продовження і розгалуження графіки, її перенесення у тривимірний простір та матеріал.

У творчості працюю з темою абсурду, створюю óбрази на зламі наїву та рефлексій травматичного досвіду. Мені подобається вигадувати персонажів у цьому Всесвіті, дещо абсурдному і доволі реалістичному. 

Мене вабить книжкове мистецтво, роблю зіни, комікси. Вбачаю у книзі симбіоз графічного, вербального та скульптурного, дуже цікава царина.

До повномасштабного вторгнення

Закінчила Харківську державну академію дизайну та мистецтв за спеціальністю «книжкова графіка». Там навчалась працювати з вербальним і візуальним.  Мені цікаво досліджувати цю взаємодію і те, що, знову ж таки,  у цьому зіткненні народжується з цих двох «мов». 

Ще під час навчання в академії ми з хлопцем [Владислав Юдін, — «Люк»] почали знімати майстерню для роботи з глиною та керамікою, спочатку на Пушкінському в’їзді, потім, — на Полтавському шляху. Впродовж півроку до вторгнення я займалась здебільшого керамікою: ліпила скульптурки, різний посуд, експериментувала з графікою, знову ж таки, на кераміці. Працювали з хлопцем над власним керамічним магазинчиком «Цішок».

Окрім того, їздили на самоорганізовані резиденції друзів, на ленд-арт симпозіум на Сумщині та навчались гончарній справі на Полтавщині та Черкащині. Але в мене був блок аби подати заявку на закордонні резиденції, до незнайомих українських інституцій, скуто відчувала себе щодо участі у виставках, колабораціях. 

Повномасштабне вторгнення [росії в Україну] підштовхнуло до прийняття більш сміливих самостійних рішень. Прийшло розуміння, що необхідно бути соціально активною, що я — частина культурної спільноти, це відповідально, і що дуже важливо ділитися своїми роздумами та доробками, показувати та розказуват. Страшно загубити щось і не донести. Діватися нема куди, вже не до сором’язливості.  Стрімко дорослішаєш. Таке надбання воєнного часу, компенсація, що допомагає не збожеволіти від жахіть. 

Стаєш більш відкритою до можливостей (резиденції, виставки, співпраці тощо), сприймаєш їх радше як корисні доступні інструменти для розвитку та донесення ідей, а не у якості недосяжних привілеїв. Зараз культурні процеси в Україні активізувалися, хочеться докладатися, щоб темпи не збавлялися, вперто, по мірі власних можливостей.  

Думаю, що травми, їхнє осмислення — це найголовніша рушійна сила для мене та моєї творчості. Важливо, як ці травми проживаєш. Мене рятує їхнє перенесення у зображальну та вербальну площини, де болюче можна «огорнути» образністю, створити з цього щось нове. Такий терапевтичний механізм, щоб не перекосило зовсім.

Про резиденції в Україні та закордоном

Мені важкувато жити у Львові, якщо чесно. Я дуже за Харковом сумую. Але така дистанційованість, такий відрив дозволяє осягнути Україну в цілому. 

З’являються нові знайомства, друзі, відкриття, розуміння різних історичних контекстів країни, формується корисна надивленість та обізнаність. Тут ніби знаходишся на своєрідній довгостроковій всеукраїнській евакуаційній резиденції. З непростими побутовими умовами, щоправда. 

У Львові, за останні півтора роки, була учасницею двох резиденцій, кількох виставок. 

В червні я була на резиденції в Польщі, в Перемишлі, буквально у двох годинах від Львова. Це була  резиденція від Українського «Народного Дому».

Тут українська культура активно підтримується та розвивається. Працівники «Дому», організатори резиденції відстоюють право на ідентичність на території Закерзоння. Їхні пращури потерпали від політики полонізації, переселень, але все одно поверталися до Перемишля, на рідні землі. 

В їхній роботі відчувається завзятість та небайдужість. Я сприйняла це емпатично, це підбадьорювало до плідної праці впродовж резиденції. 

Я зробила зін про Перемишль, про «Народний дім», де розглядала цей простір як гніздечко. Люди збираються там як пташки, зносять гілочки ідентичності, і будують, посилюють це гніздечко.

Мене надихнуло справжнє гніздечко, я його знайшла за вікном у перший день резиденції. Воно було поміж колючок, штиків проти птахів. Мені сподобалась ця метафора. 

Нас, як резидентів, поселили безпосередньо в «Народному домі». Це історична будівля, якій вже більше ста років, і щоб дістатися кімнат, ми постійно проходили через залу, де колись виступали Іван Франко, Лесь Курбас, Соломія Крушельницька. І цей мікс буденності з історичністю дуже надихав, викликав містичні переживання.   

У Перемишлі я вишукувала паралелі з Харковом. Думала про східні кордони. У Перемишлі протікає річка Сян, вона мені схожа на [харківську] Лопань. І я себе почувала дуже затишно через річку. Оце у Львові важко без води. 

Про витинанки

Витинанки з’явилися доволі випадково, якось стрімко прийшли в моє життя. В дитинстві в художній школі пробувала робити витинанки як обов’язковий факультатив, і якось не вловила суть. 

З 2018 року почала активно цікавитись народним мистецтвом, завдяки навчанню в Опішному [селище на Полтавщині, головний осередок сучасного гончарства в Україні]. Там ми з хлопцем навчалися гончарству.

Рік тому я була на резиденції у Відні, займалась там графікою. Тоді ж побачила витинанки, які створювала [українська художниця] Тома Турлюн у Києві. Дуже надихнулася, стало цікаво і самій спробувати, як працює ця витинанка, що вийде зробити, маючи знання про народне мистецтво з одного боку і академічний досвід з іншого. 

Процес і результат дуже сподобались! Витинанка завжди виходить відцентрована, що не намалюєш — все врівноважується, коли вирізаєш. Медитативний процес для мене. Це контрастувало з тим, що я паралельно малювала тушшю та ручкою.

Витинанка заспокоювала своєю узагальненістю,  знаковістю та лаконічністю, така можливість висловлення без зайвого візуального неврозу. Також має крутий вигляд, через таку плакатність, вона швидко робиться і одразу стає самодостатньою. 

У Відні я різала просто не міряно витинанок, потім презентувала їх там на квартирній виставці.

Перенесла у витинанку свій образний ряд з мальованої графіки. Це не традиційні мотиви, а символи з моєї голови, якась своя витинанкова система координат.

Також витинанка для мене — про скульптурність. Мені подобається ця паперопластика, що можна з такого чогось тоненького і плоского зробити об’єм, а за рахунок певних конструктивних особливостей вона може стояти. Або висіти і кидати тінь. Містика і магія, тінь наче оживляє цю статичність і симетричність.

Зараз думаю як це інтегрувати у простір. Також маю ідею попрацювати з металом.

Про символіку і всесвіт

Я була дуже зацікавлена темою коміксів — надзвичайно комплексне універсалістське мистецтво, — і до вторгнення активно вигадувала, малювала історії, здебільшого в стіл, поки вишукувала персонажів.

Пташка з’явилась давно, ще у 2019 році. Тоді я вигадала собі «челендж» для Instagram — щодня протягом року малювала пташок (прекрасне спонтанне рішення). В мене тоді були депресивні настрої з приводу академії і малювання, відчувала себе розгублено. А я ж люблю малювати, знаю, що це не повинно викликати депресію, пригнічувати якимось чином.

І я вирішила, що я буду себе так розважати і тримати на «малювальному плаву». Ось так цей персонаж закріпився у моєму образному ряді. Можу сказати, що, великою мірою, сприймаю світ через призму цього персонажа. Це для мене такий аватар у вимірі графіки і не тільки, мабуть. Навколо Пташки я стала вигадувати Всесвіт, який може її оточувати, як вона з ним взаємодіє, хто її друзі, знайомі, вороги. 

Сформувався цілий Всесвіт, де окрім Пташки ще було Сонечко, Доріжка, Кішка-ніжка і Квіточки.  Це були драматичні замальовки, бо Кішка-ніжка — хижачка, вона переслідувала Пташку. Пташка кликала Сонечко на допомогу, але воно ніяк не могло зарадити, врятувати від біди. 

До вторгнення це були вже не райдужні історії, які після  перенеслися у доволі жорстоку «чорнуху», засновану на реаліях сьогодення.

Персонажі почали переживати страждання на малюнках. Відбуваються трансформації, змінюються характери. На резиденції Jam Factory у Львові я зробила зін-комікс «Звірята». І в мене склалась така історія про те, що Пташка і Кішка-ніжка насправді друзі, які мандрують апокаліптичним Всесвітом, в якому зникають доріжки. В контексті вторгнення для мене це був дуже болючий важливий образ.

Персонажі не знаходять доріжку, і розуміють, що майбутнє в підвішеному стані.

Комікс — це теж для мене дуже важливе мистецтво. Воно допомагає переживати травматичні моменти життя, пом’якшуючі для себе ці переживання через образність і абсурд. 

Фото: Маргарита Журунова

Мені складно робити щось пафосне, послуговуватись «серйозною серйозністю» у творчості, я в це не вірю. Більше чесності вбачаю у скоморошницькому підході. Навіть коли тема доволі болюча, мені легше подати це в жартівливій абсурдній формі (для мене, ніщо так не відображає реальність, як абсурд).

Про одяг

Все почалося зі співпраці з Томою Турлюн. Вона займається шовкодруком у своїй майстерні в Києві. 

Я запропонувала надрукувати мої малюнки. Вона обрала принт витинанки і зробила симпатичні футболочки. Принти моїх витинанок класно працюють на одязі, як виявилось.

Після цього мені написала засновниця бренду одягу Uppercot Влада Боярська. Вона саме тоді робила дроп патріотичних футболок. Згодом ми ще працювали над дизайном худі, було красиво.

Також був дуже неочікуваний досвід роботи з [українським брендом вишиванок] «Етнодім». Мене запросили попрацювати над вишиванкою до ювілею [філософа, письменника Григорія] Сковороди. Я створила витинанки, спираючись на образи з його байок, виокремила для себе образ працьовитих пташок, що збирають гніздечко (згодом, в Перемишлі повернулася до цієї теми).  

Тепер жартую, що прокинулась знаменитою і, що пташки мої мандрують у медійній площині.

Текст і обкладинка — Катерина Дрозд, фотографії — Лілія Петрова, Златослава Криштафович, Маргарита Журунова, Каміла Давлятшина, Владислав Юдін, Ruben Lowy

---

Читайте також:

• Інші випуски з серії «Підозрілі особи»