«Я став більш чутливим до принципових речей». Інтерв’ю із військовослужбовцем Максом Бага

«Я відчув, що потрібен там»

— Максе, розкажи про себе, будь ласка.

Мене звати Макс Бага, я військовослужбовець харківської бригади. За освітою актор, і до вторгнення частково працював за спеціальністю. Напередодні [повномасштабної, — «Люк»] війни я поїхав в Іспанію працювати вуличним артистом за контрактом. 1 березня я мав їхати знову туди, а потім почалася війна, і добре, що я не полетів. Я би все одно повернувся. А так тільки б гроші витратив на квитки [Cміється].

— Як для тебе почалась військова служба? 

Я пішов до військкомату на третій день масштабної війни. Тоді там були великі черги, я не готовий був стояти по п’ять годин, тому ще місяць займався волонтерством із друзями. Потім знову пішов, бо ця ідея в мені сиділа і я хотів служити. От, власне, як написано у мене в військовому квитку — з 23 березня 2022 року я служу в ТРО.

— Як ти прийняв рішення йти служити?

Через бажання захистити країну, звісно. І майбутнє, як би це пафосно не звучало. Я відчув, що потрібен там, що це саме те місце, де я можу бути максимально корисним. 

Ну от не пішов би я воювати, а потім що? Я з тих вмотивованих, хто від початку пішли служити. Але зараз мотивації сильно поменшало.

— Розкажи, будь ласка, в якому статусі ти зараз.

Офіційно я молодший лейтенант, який не прийняв посаду. Я ходжу по лікарнях і лікую всі свої болячки, яких [багато] накопичилось за ці два роки, бо за весь цей час відпочинку не було. 

— Яка у тебе була посада та задачі в армії? 

Коли я тільки пішов в ТРО, було ранкове шикування. Виходить комбат, каже: «Ми набираємо гранатометників, хто хоче?» Я підняв руку і ще інші хлопці. Так у нас вийшла група гранатоментників. Я записаний у воєннику [військовому квитку] як звичайний стрілець, але бігав із РПГ [ручним протитанковим гранатометом].

Через півроку я став парамедиком, і прям кар’єру зробив всередині свого підрозділу [Cміється]. Тобто, спочатку я був просто парамедиком, потім стався Харківський контрнаступ [6 вересня 2022 року]. Я там як парамедик виступив перший раз, потім пройшов круті курси під Харковом (Trident Defense Initiative), і мене зробили медиком взводу. Потім я став медиком роти, а потім — молодшим сержантом. Зараз вже офіцер.

Наразі я повинен як молодший офіцер прийняти посаду взводного. Це вже у розпорядженні 3 відділення, в кожному плюс-мінус 10 людей. 

Позиційно — це Харківський контрнаступ, Бахмут і Запорізький напрямок. Мій підрозділ зараз там. 

«Нам усім треба відпочити, і військових треба міняти»

— Як тобі відчувається повернення до ролі цивільного?

З 25 грудня я вже два тижні сплю в м’якому ліжечку. Ніяк не можу ввімкнутися. В мене досі відчуття, наче я на фронті. У мене фронтова модель поведінки, і поводження наче скопіювалися на цивільне життя. Я можу впадати в дурацький стан коли один і коли здається, що всі проти мене. Дуже важливо в цей момент щоб хтось був поруч, хто переключить, що все нормально, ми тут, все окей.

Я особисто ні на кого не злюсь — ні на цивільних, ні на тих, хто досі не йде служити. Люди не знають, як іти в таку армію, коли ти кожного разу чуєш стільки тупих і страшних речей.

Моя ситуація в тому, що я ходжу по лікарях, у мене вже діагностований ПТСР [посттравматичний стресовий розлад]. Найближчий час я буду в Харкові проходити терапію і лікуватися. 

Коли ти йдеш «по гражданкє» [у звичайному одязі] і тебе не ідентифікують як військового, можна зіткнутись зі зневажливим ставленням. І це зрозуміло, бо люди заїбались. А коли ти військовий і у формі — до тебе вже зовсім інакше ставляться. Хотілося б, щоб відношення не залежало від зовнішнього вигляду.

Мені здається, з військовослужбовців, які безпосередньо на фронті — це, мабуть, відсоткам дев’яноста п’яти — не завадило би пройти реабілітацію. Але тут постає питання ротації. 

Нам усім треба відпочити, і військових треба міняти. Особливо тих, хто вже воює по два роки. Я можу про себе сказати — я заїбався. Мені край. 

— Пам’ятаю твої розповіді про боротьбу з бюрократією, державними і доволі консервативними структурами (коли ти був музикантом, а також грав в театрі). Зараз виходить, що внутрішня система в армії ще їбанутіша, ніж у державних закладах культури.

Я скажу більше. Армія — це найхуйовіша на даний момент з усіх державних структур, яка існує. І вона потребує негайних змін та реформ. Коли докупи збирається така кількість чоловіків і кожному треба помірятись достоїнством… Це пиздець. Я дуже підтримую ідею, що жінок в армії має бути більше.

Звісно, що жінці буде важко в цій системі. Там сексизм на кожному шляху. У нас були жінки-парамедикині, але коли ми поїхали в Бахмут, сказали: «Жінок на війну не берем». І що ти зробиш? «Отставіть, кругом марш, дєвочка. Виконувати!».

— Що, на твою думку, в першу чергу потребує реформ в армії?

Треба вищий командирський склад міняти. Зараз міняють офіцерів — молодший офіцерський склад. Але треба лізти до майорів, полковників та підполковників, бо, на мою особисту думку, там багато кому треба пройти переатестацію. 

За великим рахунком, серед армійського керівництва панує відсутність розуміння як в принципі треба воювати. Що робити в ситуації, коли ворог переважає нас в кілька десятків разів. Ворог нав’язав нам війну на виснаження — це коли одних і тих самих пацанів знову і знову відправляють, поки всі не «затрьохсотяться» (тобто, не отримають поранення). 

Перекладання відповідальності. Дуже бояться на себе брати відповідальність. Навіть по переговорам в рацію чутно, що ніхто взагалі не координує і не розуміє, як це робити.

Я в цивільному житті встиг попрацювати в організаторських командах, нехай навіть у волонтерській команді — наприклад, робили фестивалі «День Музики», Parade fest, Plan B. А тут сидять люди, котрі наче офіцери за базуванням, військовою освітою, але вони не знають, як і що треба робити. Вони дуже не люблять відповідальність, правду і логіку.

Я завжди вважав себе стресостійким, але я вже все. Я відслужив два роки і я вже не витримую. Нещодавно закрив збір на FPV-дрони для свого підрозділу і скоро буду за них звітувати. 

— Я не знаю, чи були у тебе якісь очікування від від служби в армії. Але що для тебе виправдало це рішення?

Якщо ти про те, чи жалкую я про те, що пішов в армію, то ні. Я багато зробив різного і корисного. 

Я часто чую фразу: «От якби я знав, то хуй би я куди пішов». Про себе я так не скажу. В Бахмуті було дуже спекотно. Але пам’ятаю, що коли я звідти тільки виїхав, я підрахував, скільки в мене «трьохсотих» [поранених] було як у парамедика. В мене вийшло приблизно 25 людей. А якби мене там не було, хто б їх тоді підлатав? Ну, а тут я був поруч. І це мій вклад. Плюс, кілька кацапів підстрелив. 

Це все треба буде переусвідомлювати з часом. Якусь свою роль я виконав. Також весь час займаюся постачанням того, що потрібно, просто тому, що в мене є можливість збирати гроші. У мене збір на оці FPV-дрони — найбільший, 800 тисяч гривень назбиралося. До цього були і на триста тисяч, і на сімсот. Люди мене підтримують.

Я завжди збирав то на тачки, то на шоломи, то на термобілизну, то ще на щось. Так може вже командуванню час йти назустріч тим, хто добросовісно воює? Це я скромно про себе.

— Чи спостерігав ти, чи відрізняється твій внутрішній стан, коли ти в бойових умовах, і в цивільному житті?

В бойових ти постійно в тонусі, і мозок абсолютно в іншому режимі. Ти готовий, в тебе завжди під рукою бронік, каска, автомат. Звісно, що це залежить від того, де ви знаходитесь — чи ви десь на кордоні або у львівському котлі «відпочиваєте», чи на нулі на Запорізькому напрямку? 

Чим довше ти у цивільному житті, тим сильніше починаєш втрачати цей тонус — і фізичний, і психологічний. Та хоча б можна набрати вагу, від’їстись. 

Чим довше я тут, тим менше мені хочеться повертатись. Через 2-3 дні вдома у мене починає ламати м’язи. Я відчуваю, в якому, насправді, напруженні я був весь цей час. Коли кілька вечорів поспіль просто ковбасить все тіло, викручує руки та ноги. 

Але це таке, момент адаптації. Після того, як був на «передку» [передовій], перший час майже неможливо заснути. Звісно, що на «цивілці» все одно не так тривожно. 

«Ви ще побачите, у вас повністю зміниться коло спілкування»

— Я пам’ятаю тебе з цивільного життя. Для мене Макс — людина, яка не буде миритися з якимись всратими правилами. А поза записом ми з тобою багато говорили про те, що в армії їх дуже багато.

Коли я прийшов добровольцем в ТРО, як було тоді: командирів обирали тут і зараз, хто хоче. Я тоді вирішив, що не хочу бути командиром, я їбав кудись постійно лізти, робити більше, ніж усі. І вирішив бути звичайним солдатом. Я не служив раніше, що я там буду командувати?

Але за ці півтора роки, особливо після Бахмута та Харківського контрнаступу, бачу, що я багато чого передбачив в своєму підрозділі, що буде не так. І казав заздалегідь пацанам, бив тривогу, що «деякі моменти» можуть дуже хєрово закінчитися. І це потім ставалося і підтверджувалося. 

Зараз я розумію, що в мене вже достатньо життєвого та бойового досвіду, хисту та розуміння певних процесів. Я можу більше вимагати від командирів. Я бачив помилки свого командування весь час, але, коли намагався поговорити, мене не слухали. І ці помилки занадто дорого коштували.

В якийсь момент мій характер проявився, і я зрозумів, що більше не можу закривати очі на відвертий тупізм та похуїзм в армії. Я бачу в деяких наказах неможливість людей спланувати хоча б щось. І тут мій характер почав загострюватись. В один момент, коли я був на нулі, дійшло до того, що я просто кричав в рацію, і це слухали всі. 

І це не нормально, так робити не можна. В мене почалися зриви майже щодня. Це, звісно, вже не про мій характер, а більше про мій ПТСР. 

Але ця моя непримиренність… Я точно знаю, що я вмію стояти на своєму і добиватися свого. Я зрозумів, що більше не можу сліпо вірити наказам. І я не впевнений, що за мене попіклуються як за людину і як за цінний кадр. Я став більш радикальний, але більш рішучий. Думаю, що як би складно в мене не пройшло навчання на офіцера, але з мене міг би вийти охуєнний командир. Якби мені дали змогу просто нормально прийти в себе і полікуватися. І така ситуація не тільки в моїй бригаді. 

В мене достатньо вже досвіду, щоб самому робити якісь виважені кроки. І знати в точності, що я роблю.

---

Читайте також:

• «VR — це не тільки мочити зомбі чи на американських гірках кататися». Як технології допомагають постраждалим від війни
• Як перестати хвилюватися і полюбити спати: вийшла брошура для військових про здоровий сон
• «Все більше жінок беруть зброю в руки». Інтерв’ю з бойовою медикинею Світланою Фурсовою про жінок в силових підрозділах

---

— Як для тебе змінився Харків за цей час?

Не знаю конкретно про Харків, бо у мене загалом змінилося сприйняття дуже багатьох речей. Відбулося переосмислення всіх знайомих. Я не ходжу в ті місця, в які раніше ходив. 

Я згадую одного чувака ще з початку вторгнення в моєму першому підрозділі. Він був єдиний, хто воював раніше. Він казав: «Ви ще побачите, у вас повністю зміниться коло спілкування». З часом я все більше розумію, наскільки він правий. 

Харків українізувався більше, і це мені дуже подобається. Але більше змінився я сам. Харків як був, так і залишився моїм рідним містом. Єдине місце, де я можу відчути себе вдома.

Я зараз в своїй голові проводжу певну переатестацію тих, кого раніше вважав своїми друзями. Намагаюсь не спілкуватися ні з ким, практично весь час проводжу вдома. 

Я став більш чутливим до принципових речей. Наприклад, коли людина хоче будувати країну без корупції, а іншою рукою дає воєнкому гроші, щоб його в армію не забрали. 

Я не можу приймати в людях це лицемірство. Хоча, й сам, мабуть, із гріхами. Намагаюсь до себе бути більш суворим. Але до корупції в мене нульова толерантність.

— Це загалом та зміна, яка стається з людьми внаслідок війни — вона загострює дуже багато ціннісних штук і робить нас принциповішими.

Це правда. А ще я не розумію, як можна два роки бути не дотичним до війни — є в мене і такі знайомі. Я за півтора роки спостерігав, що є заклади, в які як не прийдеш — постійно одні й ті самі обличчя. І починаєш чути ці виправдання: я не можу, а я не хочу.

А нам теж хочеться вже помінятися. Я теж можу в Харкові попрацювати якимось… Та ким завгодно. Хоч ремонти робити. Щоб замість мене якийсь ремонтник повоював.

Хоча, в ідеалі, я б хотів командувати взводом FPV-дронів. Всі бачать, яка величезна від них користь — це просто пісня. Раніше нам «джавеліни» давали, але нахрін вони потрібні, коли за п’ятнадцять тисяч можна купити FPV-шку і так само в’їбати танк. 

Або та сама бюрократія. Я зараз хожу по цивільним лікарям через програму Helsi — це ж дуже класно працює. Чому не можна таку систему запровадити для ВЛК? Треба хоча б якусь частину документообігу цифровізувати.

Ці питання треба пушити. Роботи дуже багато, а вмотивовані люди через командирське свавілля просто йдуть в СЗЧ [самовільне залишення частини], бо не мають змоги воювати на два фронти — з росіянами і з тупізмом в штабі. 

Як би важко не було, треба продовжувати.

Текст, фотографії та обкладинка — Катерина Переверзева