«Те, що люди не можуть вимовити словами, показує мистецтво». Актор Микола Набока та режисерка Ніна Хижна про нову виставу «Лютий»

Л.П: Ну що, прошу до представлення!

Н.Х.: Ніна Хижна — режисерка, перформерка, викладачка. 

М.Н.: Микола Набока, актор, театральний діяч, тьютор Харківської школи архітектури. 

Л.П: Чим ви зараз займаєтеся?

М.Н.: У квітні я започаткував у Львові Студію фізичного театру, в якій дав можливість митцям у перші місяці повномасштабної війни збиратись і продовжувати навчання, розвиток, самовдосконалення. Зараз ми переїжджаємо в новий спільний простір разом із театром «Варта». Такий собі мікс.

Н.Х.: Спочатку вистави і перформанси театру «Варта» гралися в Дикому домі. Але потім почали з‘являтися проєкти — як от, наприклад, «Лютий» — які мають дещо більший, ніж попередні, масштаб. І тоді нас запросили до себе драматургічний театр імені Лесі Українки. Наразі ми працюємо в галереї стенографії, а вистава «Лютий» грається на малій сцені театру Лесі. 

Л.П.: Як народилася ідея вистави «Лютий»?

Н.Х.: Від самого початку це мусив бути інший проєкт. Театр «Варта» розділився тоді на дві команди. 

Одна команда працювала з виставою «Леся і Андрій зустрічаються у Львові». Це лялькова вистава, що розповідає про двох підлітків, які займаються волонтерською діяльністю. Дуже щира і чесна історія. У «Варті» багато лялькарів та лялькарок з Харківського університету мистецтв.

А друга команда мала займатися виставою «Лютий». Тоді в нас паралельно неслось багато проєктів і робота над ним відтермінувалася. Взагалі це мусила бути хронологія подій війни. Час швидкий, все швидко змінюється, тому вистава набувала нових сенсів у період підготовки, змінювалася концепція. Ми вирішили зробити її документальною, яка базується на історіях волонтерів і волонтерок, військових, культурних діячів і діячок.

Команда постійно змінювалася, бо інколи люди були зайняти, тож не могли приймати подальшу участь. Деякі доєднувалися вже у процесі постановки вистави.

Потім до команди доєдналася драматургиня Люба Ільницька, яка ці документальні тексти допомогла зробити більш художніми. Десь вона переписала строфи, десь додала ритми. Вона вибрала квінтесенцію цього і створила з документальних текстів, по суті, вже театральний монолог.

Л.П.: Ти зараз переважно знаходишся в Австрії?

Н.Х.: Ні, я просто маю резиденцію в Австрії. Їжджу 50/50 — маю проєкти і там, і тут.  

Участь у цій резиденції я виграла ще рік тому, тож точно знала, що поїду. Через повномасштабне вторгнення фокус резиденції змінився. Я працюю там з українською спільнотою, з тими, хто зараз туди вимушено перемістився. І на основі історій цих людей буде створена вистава, прем‘єра відбудеться у грудні. Там я співпрацюю з кількома інституціями, незалежними театрами. 

Л.П.: Коля, а як ти доєднався до вистави?

Ніна і Микола переглядаються і посміхаються.

М.Н.: Мене не було, але я завжди був поруч. Ніна і Артем [Вусик], театр «Нафта» [раніше — театр називався «Нєфть», але змінив назву — «Люк»] — це мої друзі. Але в нас не було жодних спільних проєктів чи мистецьких акцій. Мені завжди хотілося робити щось разом, але якось не складалося з різних причин. І от після 24 лютого ми опиняємося в одній квартирі, формується театр «Варта» і я вже на фізичному рівні відчув наближення якоїсь колаборації.

Стіл заливають чаєм. Інтерв’ю переривається на прибирання.

М.Н: За перші три дні існування театру «Варта» вони вже поставили виставу. А я в той час брав участь у іншій виставі в театрі «На Симонових стовпах» і не міг долучитися. І так було протягом наступних декількох місяців. А потім якось я сидів працював у «Світі кави», а Ніна мені написала: «Давай зідзвонимося за 15 хвилин». Я не думав, що це запрошення зіграти у виставі. І як тільки вона почала вступ, я вже кивав, бо чекав на це. 

Н.Х.: Я не одразу запросила Миколу, тому що хотіла мати гендерний баланс.

Є такий нарратив в театральних вишах чи театрах, що «мальчікі на вєс золота». А  виявилося, що дівчата на вагу золота і так мені і не вдалося досягти гендерного балансу. Тому у нас чотири хлопці і дві дівчини. Це теж цікавий показник, що зараз склалося. Потім я вже вирішила, що просто хочу бачити Миколу в цій роботі і дуже рада, що він погодився. 

Ніна і Микола розповідають про майбутню колаборацію, але інформація поки що засекречена.

Н.Х.: Повертаючись до «Лютого». Ми зібрали команду і вирішили, що хочемо ставити виставу на основі історій реальних людей. Ми почали їх збирати — це був довгий та цікавий процес.

«Нам було важливо допомогти людям, взяти контроль над часом»

Л.П.: Як ви обирали героїв та героїнь для основи сюжету?

Н.Х.: Ми визначили, що це мусять бути люди певних категорій: волонтери та волонтерки, військові, культурні діячі та діячки. Ми інтуїтивно обрали їх серед наших знайомих. Героїв та героїнь актори та акторки отримали рандомно. 

Це історії актора театру «Нафта», музиканта, поета Олега Каданова, культурної менеджерки Тетяни Голубової, фасилітаторки Василіси Гайденко, актора театру «Нафта» Ярослава Подшивалова, співзасновниці онлайн-медіа «Люк» Катерини Переверзевої, військових Луни та Піфагора.

Ми розробили анкету і з акторами та акторками почали брати інтерв’ю у героїв. Ми не мали на меті отримати просто переповідання певних подій. Питання не були виключно про нарратив війни. Там було багато про формування ідентичності України та українки, як вона змінилася після 24 лютого, які відбулися внутрішні трансформації, ставлення до мовного питання. 

М.Н.: Та і якісь банальні питання про те, чи треба бомбити російські міста. Це мала бути смішна сцена, але до вистави вона не увійшла. Бо хтось відповідав гуманно та філософськи, хтось: «Можна [бомбити]», а хтось уходив від відповіді, бо людина — військовий, наприклад. Були питання щодо цінностей і того, що допомагає пройти цей шлях, що підтримує, що дає ресурс. 

З одного боку це загальні питання, з іншого — вони сьогодні дуже резонують і ми мусимо обговорювати їх у публічному діалозі. 

Н.Х.: Коли ми брали інтерв’ю у героїв та героїнь, намагалися якомога менше апелювати до безпосередньо травматичних речей. Дуже важливо було відчути, наскільки людина готова до занурення у спогади, рефлексії. Бо це не терапія і ми не змогли б надати такої підтримки, як терапевт. Ми завжди тримали руку на пульсі, щоб не маніпулювати, бути чесними. Я намагалася знижувати рівень емоційності, щоб ми були більш аналітичними, раціональними, усвідомленими в тому, що робимо.

Багато хто говорили про те, що відчувають, що внутрішні зміни, зміни ідентичності відбуваються дуже швидко та інтенсивно. Проте, наразі немає ресурсу відрефлексувати їх, усвідомити.

Нам було важливо допомогти людям — ніби взяти контроль над часом, привласнити його собі. Бо для багатьох 24 лютого розірвало життя на «до» і «після». А проговорюючі події, які відбулися, ми ніби інтегруємо їх у свою пам’ять, відновлюємо часові взаємозв‘язки. Ми тримали дистанцію з героями та героїнями, щоб вони могли просто розказати свою історію і надати цінності своєму досвіду, валідувати його. Так, це сталося і це є частиною їхньої історії. А те, що люди не можуть вимовити словами, мистецтво показує за допомогою різних інструментів — руху, візуальності, тексту.

«Тему війни легко спаплюжити та пошло подати» 

Л.П.: Для мене «Варта»/«Нафта» — театри чесності і відкритості. Я щоразу відчуваю сильне тепло і любов між акторами та акторками. І це прекрасно, коли ти не тільки робиш свою справу з любов’ю, а ще й відчуваєш її до своєї команди.

І про чесність з глядачем — круто мати можливість після вистави почути фідбек та рефлексію команди, яка над нею працювала, інших глядачів та глядачок. Бо так ти розумієш вплив акторів та акторок на виставу. Не пам’ятаю, хто саме з команди говорив це на дискусії: «У тексті, рухах та характері є наша призма, наші манери та, навіть, наші наголоси».

М.Н.: Це я сказав. Я говорив про те, що ми не просто працюємо з цими текстами, а є провідниками цих текстів. Хочемо ми цього чи ні, але вони набувають нашого забарвлення.

Для мене чесність проявляється у відповідальності при роботі з темою війни. Бо її настільки легко спаплюжити та пошло подати, спекулювати нею. Або занадто пафосно підійти до якихось речей, які ніби на те заслуговують, але додаючи цей пафос, ти їх нівелюєш. 

Під час цієї вистави я усвідомив, що відбувається ритуал, що зараз на сцені я відчуваю себе більш ритуально, ніж коли-небудь.Тому що це про справжність того, що нас тут всіх об‘єднує. І ми ніби прийшли говорити про ті речі, які всі розуміємо, але все одно про них говоримо.

Микола відповідає на дзвінок. Важливий.

М.Н.: Мені зателефонував друг, присутність якого в цій виставі була вкрай важливою для мене. Він військовий і тільки-но приїхав з передка.

Для мене це дуже персональна історія. Перші тижні війни я, як і всі, одразу пробував волонтерити, щось фізично робити руками. Я відправляв вантажі потягами Львів-Харків. Якісь з них не доходили, якісь приходили запізно. А через жорстку комендантську годину в Харкові це було дуже незручно. Саме цей друг і забирав ці посилки в Харкові. І останні сім місяців я відчував провину, що допомога була хаотичною і лише доставляла незручності. 

Зараз мій друг приїхав прямо з «нуля», де виконував дуже специфічні завдання. За день до прем’єри я дізнаюся, що він опинився на військовій базі під Львовом, що його відпускають погуляти на наступний день. І для мене це стає людина номер один, яку я хочу бачити на виставі. Мені це важливо, щоб отримати верифікацію того, що моя робота взагалі потрібна.

Після вистави він був першою людиною, до якої я вибіг. Я дивився на нього поглядом «Ну скажи щось, скажи, що це треба робити!». Він сказав, що йому було страшенно важливо побачити цю виставу, тому що він побачив і почув ті речі, які не може назвати. Культуру треба робити.

Ліна Плуженко, візуал — Катерина Дрозд, фотографії — Лілія Дяденчук

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.