Головна » Інтерв’ю із режисеркою Харківського театру ляльок Оксаною Дмітрієвою про вистави в метро та театр під час війни

Інтерв’ю із режисеркою Харківського театру ляльок Оксаною Дмітрієвою про вистави в метро та театр під час війни

11.11.2024

Люди

Час прочитання: 4 хв

Катерина Переверзева

Оксана Дмітрієва — актриса, драматургиня, театрознавиця, головна режисерка Харківського театру ляльок. Переможниця цьогорічної премії Women in Arts. The Resistance у номінації «Жінки в перформативному мистецтві».

«Люк» поговорив із Оксаною Дмітрієвою про шлях до театру, вистави у метро, заборону роботи театрів у Харкові та про те, як нам шукати мову, якою ми говоримо про війну.

Це скорочена версія тексту. Повне інтерв’ю можна прочитати у новому випуску журналу від «Люк» «П’ята гілка».

Родом я з Краматорська Донецької області. З театром пов’язана моя дитяча мрія.

Я була другою донькою у батьків, моя старша сестра займалася театром. Коли настав час вступати до університету, батьки їй сказали, що потрібно спочатку отримати «нормальну» професію. І, звісно, я захоплено споглядала за сестрою — мені теж хотілося до театру. Але батькам я завжди казала: «Що ви, у мене буде нормальна професія, лікар чи ще хтось». Але коли прийшов час вступу, я була впевнена: «Все, я в театральний!».

Я люблю театр у будь-якому жанрі. Але для мене — як говорив один з моїх вчителів Євгеній Русабров, у якого я вчилася в Харкові на театрознавстві — театр або є, або його немає. Він або стається як диво, або ні.

І тому я завжди шукаю це відчуття. Воно народжується не у кожній виставі. Буває, що ти робиш виставу, але зустрічі з театром не відбувається. Це як в літературі — є проза, і є поезія. Для мене театр ляльок — це поезія. Це коли треба знайти якусь зовсім іншу гру. Я іноді кажу — пташину мову, яка інакше звучить.

Як все відбувається? Ми вигадуємо виставу, розмовляємо, художник робить ескізи. Це доволі інтимний процес. Потім ці ескізи потрапляють в цехи художникам, бутафорам, конструкторам. Так народжуються ляльки, які потім стають такими же повноправними акторами.

Знаєте, в театрі кажуть «живий план» і «мертвий план». Іноді «мертвий план», ляльковий план, він живіший. Це чудо оживлення матерії. І тоді починається вигадування, взаємодія актора з лялькою, пошук способу зробити так, щоб лялька тобі допомагала.

Мій перший приїзд в Харків — коли я вступала до театрознавчого факультету. Я тоді не відчула міста. І перше знайомство навіть не запам’яталось.

Ми довго чогось чекали, ходили парками, не могли нікуди приткнутися. Я вже потім зрозуміла, що Харків — як дорогий парфюм. Коли він розкривається, ти цей шлейф пам’ятатимеш все життя. І все життя шукатимеш цей аромат.

І коли я собі уявляю, що Харків — це людина… Ця людина не дуже яскраво одягнена. Вона не балакуча, в ній є така розхристаність інтелектуалів і художників. От це — про Харків. І ця людина з таким неймовірним творчим потенціалом. З неймовірним потенціалом. Але вона не нав’язується.

Я часто згадую квітень 2022 року, порожнє місто. Я живу на Нових Домах, і до театру, якщо хтось не підкине, треба багато годин іти пішки. І от я йду в безлюдному місті, яке схоже на декорації постапокаліптичного фільму. І ще квітнуть абрикоси з цим гострим запахом. І мені здалося, що у повітрі висить якась дивовижна нота. І ця нота мене підіймає, ніби ляльку-маріонетку. Це такий фантастичний глюк був. Мені хотілося б думати, що я це не вигадала.

[Під час повномасштабного вторгнення] ми зробили виставу «Цяточка» по казці Анни Шмідт і потім вже з нашими акторами поставили «Івасика Телесика».

Була ще вистава, яку ми зіграли в метро. Це домашня постановка наших акторів Саші Шликової і Антона Андрющенка по казкам Андерсена «Принцеса і свинопас». З таким невеличким репертуаром ми спустилися в метро і у нас були найсюрреалістичніші гастролі в житті.

Ми об’їхали з виставами всі станції метро. Кожна станція була як окремий населений пункт з різною атмосферою і різними глядачами. Грати виставу в метро на Салтівці — це не те саме, що грати виставу десь у центрі. І по кількості людей, і по масштабу пережитого горя.

Після кожної вистави ми обіймалися з глядачами. А глядачі дуже підтримували нас. Це була терапія для всіх. Глядачі давали нам надію. Думка, яка була у мене в голові [на початку повномасштабного вторгнення]: «Я марна». А глядачі казали: «Ви робите щось прекрасне, робіть». Це такі сполучені ємності, коли ми один одного намагалися підтримати, щоб не впасти.

Цей час був дивовижний. Весна 2022 року — це зашкал любові, підтримки і якоїсь особливої ніжності. Це вже зараз ми почали втомлюватися, і включилась зовсім інша енергія.

Я пам’ятаю станцію метро «Героїв Праці» [наразі «Салтівська»]. Актори зіграли першу виставу на якійсь іншій станції. Вони йшли в своїх костюмах, у них були прозорі, ніби інопланетні, перуки. І це було схоже на постапокаліпсис. На станції було дуже багато людей. Десь 600-800 людей. І серед усіх наметів, ковдр, собак, ігуан, котів ще йшли актори в цих перуках. Можна було чокнутися.

Ми з [митцем, графіком] Костянтином Зоркіним робили виставу «Вертеп», коли взагалі були зайві слова. «Жирафік» [«Жираф Монс»] — це вже друга вистава з Костєй. Ми тоді зустрілися з ним на вулиці Харкова і вирішили щось робити.

Це про якусь «дитячість» того часу в тому, як відбувалось спілкування. Ми знайомилися, як в дитинстві: «Як тебе звати? Давай щось зробимо», і на якійсь дитячій довірі починали щось робити. Так виник спочатку «Вертеп», потім «Жирафік» — прекрасний текст нашого харків’янина Олега Михайлова. Я полюбила цей текст з першого погляду. Тому що в ньому є ніжність і відчуття, що цією виставою ми обіймаємо. Ця казка страшна, але в ній є надія, що все буде добре.

І це була дуже проста розмова. Дуже проста, але чесна. І мені здається, що це наше завдання зараз — навчитися говорити з дітьми (та й з дорослими) чесно, але при цьому не забувати обійняти.

Харків, знову-таки, дивовижний.

Мені дуже боляче, що ми не можемо Харків захистити. І це кожен з нас відчуває.

І складно зараз вигрібати саме театрам, мистецьким закладам. Мені дуже хочеться сказати харківській владі, що на це треба звертати увагу. Що такими інституціями і в цих просторах створюється атмосфера міста. І що тих митців, які залишаються в Харкові, треба всіма силами підтримувати.

Грати чи не грати, виходити в метро, працювати — це був не наказ, це було рішення колективу. І тому дивно, коли влада більше наказує, забороняє, ніж входить у діалог і шукає різні способи, щоб допомогти.

Але, знаєте, є така впертість. Мені здається, ми виживемо, тому що це повітря потрібне Харкову.

Це скорочена версія тексту з друкованого журналу «П’ята гілка» від «Люк».

Інтерв’ю з Оксаною Дмітрієвою у повному обсязі можна почитати в журналі. Ви можете замовити примірник поштою або купити його в Харкові, Києві та Львові у наших партнерів. Для міжнародної доставки «Новою поштою» потрібно написати нашій менеджерці в Telegram або в Instagram.