Архітектура — це цивілізаційна професія

— Олександре, чи ви все життя живете в Харкові? І що для вас значить це місто?

Більшу частину, так. Харків для мене — дуже важлива частина життя, бо я тут працював і вивчав це місто, але у мене немає глибокого патріотизму до нього. Я люблю взагалі міста як таке цивілізаційне скупчення.

Архітектура — це цивілізаційна професія. Це не професія геніїв, великих людей. Навчити архітектурі можна будь-кого. Головне, щоб було бажання вчитися. А хороший архітектор, повторюсь, це цивілізаційна складова, дуже важлива в цій професії.

— Що потрібно, щоб стати хорошим архітектором з точки зору цієї цивілізаційності? Любити людей і міста?

Найважливіше — допитливість і працездатність. Також чутливість і емпатія до людей, місць і подій. Міста — це сцени, де відбувається життя, і їх цікаво досліджувати. 

Для мене Харків — поле експерименту, до якого можна бути причетним. Я бачу, що в нього ще до війни було багато слабких місць. Як це не дивно звучить, в цих слабких місцях і є сила міста, якщо розглядати їх не як недоліки, а як можливості. 

Я люблю Харків, бо багато в нього вклав. Як юнга, який спочатку чистить якірний ланцюг і через цю працю починає любити корабель.

— Що було вашим «якірним ланцюгом» в архітектурі?

Закінчивши ХНУБА, я прийшов працювати в «Діпровуз», і там була дуже цікава робота. Тоді головним архітектором був Віктор Лівшиц — він багато дав мені як вчитель, як людина, своїм прикладом показав, як працювати.

В «Діпровузі» працювати було настільки цікаво, що я навіть роки три не знав, коли в нас перерва. Ми робили все: від генпланів до інтерʼєрів. Проєктували великі університети в Запоріжжі, Симферополі, Харкові теж. Один з моїх перших проєктів — будівля архітектурного факультету в Сумах. Це було надвідповідально для мене. 

— Як з’явилися в вашому житті архітектурні конкурси? Як ви про них дізнавалися? 

У 1982-му році в Парижі проводився великий міжнародний конкурс на Тет-Дефанс на Єлисейських полях. Треба було спроєктувати два міністерства. Оскільки конкурс був замовним, учасникам надіслали запрошення до участі — Лівшицу теж. Це був перший конкурс такого рівня, і ми виступили в ньому гідно.

Конкурс став певним поштовхом. На роботі, хоч її було багато, але можливостей не вистачало — все ж таки Радянський Союз. Пізніше я брав участь у різних міжнародних конкурсах — у Німеччині, Японії — і регулярно займав призові місця. Багато з них були концептуальними і вимагали швидких ідей, іноді за кілька вечорів. З появою інтернету стало легше про них дізнаватися.

Цікаво, що конкурсні завдання часто були взагалі не про архітектуру. Одна з тем була «Життя на узбережжі», інша — «Наслідки катастроф: як в них жити і працювати».

Роздумуючи про «Життя на узбережжі», я дійшов до думки, що це дуже цікаво: море, сонце, але геть немає прісної води. Я придумав упакувати у величезний пакет айсберг. Цей айсберг у пакеті вбудовується у систему всесвітніх течій, пливе і тане. Йому байдуже до штормів, тайфунів і всього іншого. Його можна відбуксувати куди треба маленьким пароходиком, навколо може зібратися поселення номадів і мандрувати разом з ним. Проєкт звався «Floating Lake» («Плавуче озеро»).

Це один із прикладів мого розуміння порожнечі, бо, за великим рахунком, в світовому океані з’являється порожнеча. Звичайно, вона заповнена чимось — кулею з прісної води, але стосовно океану є чужою.

Хто сильніший, той своїми змістами заповнює порожнечу

— Що таке порожнеча і як ви дізналися про цю концепцію? 

Під час навчання я знайшов у бібліотеці Короленка безліч неймовірних архітектурних журналів, а в одному з них — проєкти Кішо Куракава, Тадао Андо і Арата Ісодзакі. Вони зображали внутрішній простір будівель окремо: прибирали фізичне тіло будинку і показували цю пустоту як масу.

Це в певному сенсі перевертає розуміння: порожнеча і є те, що формує нашу професію. Архітектор створює порожнечу, не фасади, не деталі — це додаткове. 

Архітектура починається в міліметрі від стіни. І ось цей простір — це той самий предмет, навколо якого проєктує архітектор.

У китайського філософа Лао Цзи є такі рядки: «Глечик корисний, адже пустий всередині». Важливіше в будинку те, що залишається, якщо прибрати фізичне тіло цього будинку. Цим займаються всі архітектори, які дійсно опанували професію.

Ідея виходить з порожнечі. Один мультиплікатор казав, що персонаж має бути витіснений зі свого середовища. І от середовище — це щось таке велике, без ознак і характеристик, і раптом там з’являється щось важливе, яке формується, ущільнюється і перетворюється, в нашому випадку, в об’єкт архітектури.

 — В появі об’єкта є кілька учасників: міська влада, замовник, громада, яка і є тим самим середовищем. Але регулярно виходить так, що «витіснений» обʼєкт не враховує інтереси всіх учасників. Як з цим бути?

Хто сильніший, той своїми змістами заповнює цю порожнечу. Частіше за все це щось між замовником і адміністрацією, бо громада — вона досить рихла. І це відбувається по всьому світу.

Іноді ще одним учасником процесу, чиї інтереси є в обʼєкті, є архітектор. Розповім на прикладі проєкту, який не був реалізований. Реконструкція будинку на Сумській, чиї тротуари є доволі вузькими. Була ідея розширити тротуар за рахунок підрізки на першому поверсі, щоб мати оцей проміжний простір між вулицею і будівлею. Замовник сказав: «А тепер порахуй. Квадратний метр коштує 2 тисячі доларів — то ти хочеш у мене 200 тисяч вкрасти?»

Замовник найчастіше виправляє такі ситуації, коли архітектор хоче «вкрасти» частину майбутніх грошей і «віддати» їх місту. Іноді виходить, іноді ні. Це нормальна ситуація. З коливань між цими чотирма діючими сторонами складається архітектура, і порожнеча заповнюється змістом.

— В часи мого навчання в ХНУБА більшість викладачів була теоретиками, і нам, як студентам, дуже не вистачало практичного розуміння архітектури. За останні 10 років є класна тенденція серед архітекторів-практиків — передавати знання молодшому поколінню. Що це для вас і як ви до цього прийшли?

Спочатку так склалося: мене запросили в ХНУБА тимчасово замінити одну мою добре знайому людину. Це був цікавий досвід. Пізніше я повернувся.

Я згоден з тезою, що чисті теоретики, науковці, з одного боку, мало чому можуть навчити архітекторів. Але це з одного боку. Теорія потрібна, але без практики вона не працює. І навпаки: практики часто не можуть пояснити методику, навчити, як проєктувати. Тому важливо поєднувати обидва підходи.

Мені стало цікаво. Проєктуєш — проєктуєш, навчився це робити (а це досить важка річ — витягувати зміст з навколишнього киселя). Але як структурувати ті вміння?

Можна було б писати тексти, але їх також пишуть про якусь певну частину всього процесу. Я зрозумів, що це можна зробити також через викладання. Це для мене егоїстична справа — намагання опанувати професію.

---

Читайте також:

• «Ці руйнування треба було засклити і залишити»: архітектори Ольга Клейтман і Володимир Лопатько про реставрацію 7-го підʼїзда Держпрома
• Архітектура як меседж. Архітектор Олег Дроздов про Харків, спільноту і відповідальність
• «Громада має законне право вирішувати всі містобудівні питання». Інтерв’ю з архітектором Юрієм Спасовим

---

Нічийне місце легко захопити і щось побудувати

— Повертаючись до порожнечі, ви сказали, що в Харкові, як у будь-якому місті, є слабкі місця. Давайте поговоримо про них і про сильні місця також.

Перед повномасштабним вторгненням я прочитав кілька книжок і виявив, що ідея проєктування міста через порожнечі не нова — їй вже років 20. Хоча це невеликий термін, наша професія дуже інерційна.

Стало цікаво подивитися на Харків з цієї точки зору. І стало зрозуміло, що тут порожнечі достатньо, бо за часів Незалежності було закрито багато промисловості.

А місця залишилися і дуже великі. У нас є територія Іванівки, наприклад, яка була складською зоною. Зараз логістика, якщо її правильно зробити, потребує десь 10% цих територій. Тобто, маємо неефективне використання цієї землі.

Є «сліпота уваги» — багато будівель, які були заброшені, і зараз вони в жахливому стані. «Чайний будиночок», «Сьоме небо» на Театральному провулку, цукерна фабрика, яка постійно горить. Ці будинки чіпляються за життя і існують. Знести їх неможливо, бо це пам’ятки, і використати їх неможливо. І тут зʼявляється «сліпота», бо простіше їх не помічати.

Колишні левади навколо річок  — низькі заболочені місця, там неможливо було будувати. Але вони виконували важливу функцію — у XVIII–XIX столітті Харкову була потрібна велика кількість коней для гужевого транспорту, а їх треба було десь випасати, годувати, паркувати. Для цього використовували левади. 

Та Левада, яку ми зараз знаємо як топонім, на початку ХХ століття була величезним складом вугілля. Залізнична гілка звідти тягнулася аж до Юзівки [нині Донецьк, — «Люк»], навколо були гуртові і роздрібні склади. А коли відпала необхідність у такій кількості вугілля, території занепали і перейшли в зону «сліпоти уваги». 

Декілька разів намагалися їх долучити до міського життя, але у нас, крім того, як все забудувати, іншого рецепту немає. Для мене особисто це трагедія.

— Які, на вашу думку, найкращі сценарії використання цих порожнеч?

Є дуже цікаві приклади. Перетворення промислових обʼєктів у парки, зони розваг, повернення їх до міського життя. 

Є два підходи: швидка трансформація з великими інвестиціями або поступовий розвиток через запити громади. Слід звернути увагу на природні риси порожнеч — знаходячись між «сильними» зонами, вони можуть стати місцем обміну та взаємодії між ними: обміну соціального, культурного, торговельного.

Але головне — наявність людей, які хочуть цим займатися. Якщо людей немає, краще хай ці пустки залишаються, як є, до кращих часів.

— Виходить, все веде до того, що нам потрібні люди.

Нам потрібні люди. Бо якщо це штучна ідея, вона розвивається найгіршим чином. 

Є такий Савкин Яр на Лисій горі. Цікаве місце, з усіх сторін оточене приватним сектором, а посередині — яр з водоймою, який місцеві жителі використовують як стихійний смітник.

Туди дуже важко пройти, бо все навколо забудовується. Але воно потенційно важливе як природне середовище. Якщо це буде чисте місце, то з нього можна зробити потужний публічний простір.

Час від часу там навіть проводять толоки з прибирання. Тобто, в розумінні містян воно існує саме як природний оазис. А з іншого боку, вже є проєкти, як його забудувати. Бо це нічийне місце — його легко захопити. І таких проєктів багато.

В межах відкритого інституту Харкова ми з колегами займалися пошуком порожнеч і знайшли їх досить багато. Більшість з них, які загалом займають 8 з 35 гектарів площі Харкова, знаходиться в безпосередній близькості від центру. Ми спроєктували транспортне кільце через ці порожнечі.

Взагалі, ідея транспортного кільця була закладена в генплані Харкова А. Ейнггорна ще у 1934 році. Вона не була реалізована, бо, по-перше, столицю перенесли, а по-друге, почалася Друга світова війна. Це кільце намагалися реалізувати пізніше — і в 60-х, і в 70-х і ще далі. Справа в тому, що наше місто розвивається радіально, і всі шляхи так чи інакше проходять через центр. А кільце могло б обʼєднати частини міста і скоротити шлях.

Був такий даос Чжуан Цзи, і в нього є новела про кухаря, який в імператорській кухні займався розділкою туш. Спочатку він точив ніж щодня. Потім раз на місяць. А потім він пізнав Дао і, по тексту, вже 19 років не точить ножа. Він підходить до туші, дивиться на неї, знаходить порожнечі і проводить по них ножем. Туша розпадається на частини. Ніж, який немає гостроти, проходить через те, чого нема, без супротиву. Кухар із задоволенням витирає ніж і кладе його на полицю. 

Це найкращий текст, який описує архітектурну діяльність. Так само ми пройшли оцим легкорейковим транспортом через порожнечі, майже не зачепивши тканину міста. Ось приклад використання порожнечі. І тепер, коли виходить щось цікаве, я з задоволенням витираю свій ніж і кладу його на полицю.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Дар’я Спасова, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Петро Чекаль, надані героями матеріалу, візуальна складова — Ганна Кучеренко, дизайн — Анастасія Юращенко