Вчителька-реперка Ольга Халепа: «В селі людина, яка виділяється хоч чимось, весь час зазнає цькування»

Про себе

Я звичайна сільська дівчина. Народилася і виросла в селі Яковлівка.

Мабуть, ми не особливо були обізнані, які взагалі існують навчальні заклади, тому  традиційно [пішла навчатися] на вчителя. Мені потрібно було обрати, вчителем якого предмету [я стану]. Початковий вибір був — вчитель зарубіжної літератури, тому що я боялася складати іспит із хімії, дуже погано знаю цей предмет. 

Але коли дізналася, що треба складати лише біологію, відразу відмовилась від своєї першої ідеї і вступила до природничого факультету нашого Харківського національного педагогічного університету Сковороди.   

Після навчання в університеті повернулась в село, щоб працювати звичайною сільською вчителькою. 

Про рідну Яковлівку

Моє село — це місце, де я народилась. 

Я жила поруч із людьми, які творили це село, переймалися його справами. Згодом, коли я стала дорослою, теж активно включилася в життя села, була громадською та молодіжною лідеркою, намагалася робити все, що від мене залежить, щоб моє село підіймалося на вищій рівень. 

Те саме я можу сказати і про школу. Адже, працюючи в школі 13 років, я випустила кілька поколінь учнів. Сьогодні я їх вже зустрічаю як дорослих людей. Це теж дуже важливо для мене в сенсі, що таке для мене є моє село. 

І ще одне — це батьківська хата, в якій я зараз живу, і батьківські могили — це наша пам’ять, це те, за чим я маю доглядати як дочка, як нащадок батьків, яких я звісно поважаю.

Про появу в житті репу

Почалося дистанційне навчання і я спочатку взагалі не розуміла, про що йде мова. Але в мене в житті принцип — я вирішую проблеми за ступенем їх надходження. Коли постало питання, що завтра почнеться ця дистанційка, я почала знімати перші уроки просто на природі. 

Але через два тижні я відчула, що цього мало, відчула напругу в самій собі, тому що весь час йшли ці цифрі з новин, інформація про коронавірус. Батьки були напружені, учні ще більше — всі розгублені, ніхто не знав що робити. 

Я вирішила розвантажити себе психологічно і своїх учнів. І провести цікавіший урок. Виникла ідея записати їм природничий реп — реп на урок природознавства. І я це зробила. 

Перший свій реп я записувала в ванній кімнаті, коли вже всі спали. Я не знала, [як мої рідні] зреагують на все це. І тому записувала [реп], коли вони вже спали. Наступного дня записувала відеокліп, трохи попросила чоловіка, щоб він допоміг. 

Потім — другий [реп-урок]. Закидала все це в звичайні вчительські групи, де ми з колегами з усієї України ділимося своїми надбаннями. І от це відео буквально за тиждень стало вірусним.

Про реакцію на реп-уроки

Мені було важко до кінця зрозуміти реакцію моїх учнів. 

Позаминулої весни ми всі сиділи вдома, живого спілкування. Тому спілкування йшло тільки через Вайбер. Я їм кидала завдання, а вони — вже виконані завдання або ж писали свої відгуки. Те, що вони писали в Вайбері, — це було захоплення: «Вау, Ольга Володимирівна репчик зачитала! Все нормально бро, біологію вчимо!». 

Хоча, мабуть, найперші відреагували навіть не учні, а батьки. Вони були трошки шоковані методами дистанційного викладання моїх колег. І коли почалися мої звичайні відеоуроки на природі, відразу сказали: «Ось подивіться, так можно викладати!». Щодо репу [батьки] були в захваті, тому що бачили результат, що учні легко виконують домашні завдання. 

Колеги відреагували по-різному. Деякі вітали з виходом нового уроку, з радістю давали інтерв’ю поруч зі мною. А от решта вели себе досить дивно: вдавали, що взагалі нічого не бачать, що нічого не відбувається.

Зазвичай колеги так і ставились до всіх моїх новаторств. Тому я не була здивована.

Про звільнення зі школи

Я нещодавно почала писати — може ці смішно прозвучить — ось такі мемуари. Я хотіла прослідувати за собою, як я ставала вчителем. Я так і назвала їх: «Як я була вчителькою». 

Коли я описую період роботи в школі, весь час задаю собі питання: «Чому звідки не тікала раніше? Над тобою ж знущались увесь час! Ти стільки нервів витратила, стільки сліз вилила». 

З року в рік я давала цим людям шанс і витрачала на це багато зусиль. Але цього року, коли звільнилась, просто поставила крапку неповернення. Справа в тому, що на чолі нашої школи стала людина, яка мала ті ж цінності, що й колеги-цькувальники. [Директорка] дала їм сили сміливо говори те, що вони хочуть, виливати негатив. І я побачила, що це тупік. 

Коли під час дистанційного навчання я вийшла з-під впливу цих людей і стала самостійною, то зробила висновок, що треба тікати звідти, де тягнуть вниз, де є токсичне оточення. Тікати, звільнятись і розвиватись далі.

Про місію вчителя

У кожного вчителя є посадові обов’язки. Ми повинні вміти багато всього, маємо купу обов’язків, але один рядок є для мене девізом по педагогічному життю. Про те, що вчитель має бути особистим прикладом для своїх учнів. Тобто мати активну громадську позицію, бути щирим патріотом своєї країни і особистістю, яка весь час розвивається і показує учням, як це треба робити. 

Але поруч з тим головним для вчителя є ще один момент, якому мене навчили в університеті — в школі головним є учень. Коли я вчителям проводжу воркшопи, малюю сонячну систему, де в центрі є сонечко — учень. Навчання, виховання і розвиток — триєдина педагогічна мета, яку просто має засвоїти кожен вчитель і знати її 24 години на добу.  

Учитель є показником для учня, якою мати бути людина. Діти як маленьки губки — всмоктують в себе все те, що бачать від дорослих. І якщо їх будуть оточувати дорослі, які заздрісті, ліниві, лицеміри, інтригани, все це теж буде впливати на них. 

Девіантні учні можуть виходити із родин з девіантною атмосферою. Але такими вони також часто стають через педагогів, які не хочуть бачити їхніх індивідуальностей, не хочуть знаходити підходів до них. 

Але треба, така наша специфіка роботи. Якщо ви прийдете до перукаря, він вас постреже нерівно і скаже: «Ну так сталося», ви будете на нього ображатися. Але волосся через місяць відросте, а [учень —] це людина, яку ми формуємо як майбутню дорослу особистість. Якою вона буде в майбутньому — залежить від нас. 

Про ЛГБТ-спільноту

Якщо виникає тема, яка мені невідома або відома частково, я маю принцип не відхрещуватись, а ознайомитись з нею якомога глибше і зробити певний висновок. Це стосується будь-чого, і теми ЛГБТ — також. 

У мене була певна думка з цього приводу, але коли ця тема зачепила мене настільки, що мені треба було глибоко її вивчити, я використала свій єдиний принцип — ознайомитись із цією інформацією. Я почала знаходити статі, відео, суспільні проєкти на цю тему і більше знайомитись дистанційно з цими людьми і цією темою. 

Я дівчина з села, менталітет сільських людей дуже відрізняється від містян. В селі взагалі людина, яка виділяється хоч чимось, — навіть своїми міркуваннями, заявами про те, що відбувається в громаді, творчістю чи активною громадською діяльністю — весь час зазнає цькування. Це саме відбулось зі мною і в школі. 

Мені здається, в цьому сенсі люди поділяються на дві категорії: є люди, які ображаються, закриваються в собі і стають злі на весь білий світ, що їх не зрозуміли. А є ті, які намагаються не звертати уваги, перебороти цей страх, продовжувати йти вперед і все ж таки рухатись своїм шляхом. Хоч це буде творчий шлях, хоч шлях громадського активіста чи шлях ЛГБТ-спільноти. 

Якщо моя підтримка потрібна таким людям — взагалі будь-кому, не тільки ЛГБТ, то я звісно допоможу, якщо мене попросять. Якщо потрібно вислухати — із задоволенням послухаю, підтримую розмову. 

Якби менше лізли туди, заважали, перешкоджали, цей процес розвитку толерантності в суспільстві йшов би набагато простіше.

Про білих ворон

Звісно, біла ворона — це людина, яка відрізняється від всіх інших. 

Односільчани говорять мені: «Да спустись ты с небес на землю, будь така як всі»‎. Я з усіма спілкуюся, з усіма дружня. Просто в мене є своя думка, яку я відстоюю, свої принципи, які я формувала багато років, свої погляди, захоплення, досягнення врешті-решт. Це їх страшенно розлючує, я бачу, що внутрішньо вони мене бояться. Тобто тебе перестають кудись запрошувати. З тобою вітаються, але до тісного спілкування не наважуються. 

Річ, яка в мене викликає обурення — люди починають фантазувати щось про мою особистість. Вони придумують різні історії, різні образи. Коли тебе дзьобають з усіх боків, ти реально думаєш: «Може, я і правда така погана людина?»‎. 

Але я маю звичку щоранку писати таке психологічне розвантаження, ранкові сторінки. Я весь час пишу те, що приходить на думку і розмовляю зі своєю підсвідомістю, аналізую життя, перебираю події, стосунки з людьми. Як писав Конан Дойл: кожна дрібниця має свій початок. 

Я шукаю зернину, з чого почалося спілкування з цією людиною, а з чого почалася неприязнь, з мого кроку чи з її? Я змогла в собі перебороти страх, що я не така, що я погана. І я насправді залишаюся собою — доброю, щирою, відкритою, справедливою. І нехай мене за це будуть дзюбати все життя, але я така і іншою бути не хочу.

Лише найсміливіші, які мають внутрішню силу, можуть спілкуватись з білими воронами. Але це, мабуть, є найцінніші люди й найцінніші друзі.

Про систему освіти

Нашу освіту треба докорінно змінювати. Зараз білі ворони намагаються переламати стару систему, яка борсається, противиться.

Але все ж таки я вірю в краще: що ми переможемо і наша освіта оновиться. І ми будемо виховувати молодих, сучасних, класних, креативних людей. І це буде зовсім нове суспільство нашої країни.