«У мене немає профільної музичної освіти, акорди та ноти вчив сам». Інтерв’ю з художником Романом Мініним про музику 

Важко згадати, коли я познайомився з Ромою Мініним. Ми постійно тиснули один одному руки на купі артподій. 

Точно памʼятаю, що в жовтні 2019 року я приїхав брати у нього інтервʼю. На мені був мерч Laibach (ще тоді не «зашквар») та американська військова куртка часів Першої Бурі в пустелі. Рома тоді спитав, чи я музикант та що слухаю. Окрім індастріалу тоді в голову нічого не прийшло, такий лук. 

До вашої уваги — інакша сторона одного з відомих харківських художників та автора інсталяцій. Виявляється, Роман ще вміє грати мелодії та ритми сучасної естради. Бо гравець на дуді ще той митець!

Інтервʼю вийшло у вигляді монологу. Отже, най мої питання будуть просто назвами параграфів про що ми спілкувались. 

Про гурти, які надихнули

Перші, хто мене надихав на початку 1990-х, були Nirvana та Metallica. Пам’ятаю ще, з кожної праски звучала «Гражданская оборона». Тоді й зʼявилося бажання породжувати такий саме вайб, який я відчував, слухаючи відомі рок-гурти. 

Тоді був певний психологічний фільтр, який розділяв людей на металістів, панків, реперів. Останні були якісь доморощені, мали гроші на якісь кепки та широкі штани. Можна сказати, що вони були на кшталт місцевих інтелектуалів з благонадійних родин [хоча реп тих часів вважався саме музикою гопоти, — Otruta Guide]. 

А ось рокери були самоорганізованими хлопцями в шкіряних куртках. Їм вистачало сміливості кидати виклик усім. «Світ викликає тебе на бій», наприклад. Таким важливо було говорити цитатами з руського року — він пронизував людей наскрізь НЛП-прошивкою. Та мені здається, що багато хто через саме оцю фразу Цоя впав тоді в позицію жертви. 

Тоді ще були районні банди, яки конфліктували між собою суто через свої локації. Але цим було абсолютно пофіг, яку музику слухати. Це була якась паралельна тусовка.

Про перші картини під впливом музики

Десь в 13 років я почав писати перші картини. Це був сюрреалізм. Я не знав, хто такий Сальвадор Далі, але мене постійно тикали ним, як кошенятко в блюдце. А у нас в магазинах [у Мирнограді, Донецької області, — «Люк»] тоді по художниках тільки одна книжка [продавалась], і та про [українського мариниста, баталіста Івана] Айвазовського. Я половину тоді перекопіював. Сидів, слухав музику й писав Айвазовського.  

Десь тоді й з’явилось бажання самому творити пісні. Стати не тільки споживачем, а ще й «кріейтором магічного вайбу». Звісно, як творчій людині, мені хотілось, щоб мене слухали. Взяв у дідуся якусь стару гітару (семиструнну, перероблену на шестиструнну). 

У мене немає профільної музичної освіти, акорди та ноти вчив сам. Ніколи не любив грати чужі пісні. У цьому випадку йде така розвилка саморозвитку. Якщо ти хочеш бути душею компанії, то, звісно, вчиш різні популярні пісні, типу «ти летящій вдаль ангєл» [пісня рок-гурту «Ария»]. А ось у мене було бажання піти всупереч. Завжди хотілось щось своє, дивне та для душі. 

Про музичні вподобання у Харкові і перший гурт

Мені зірвало дах, коли я вперше у Харкові зіштовхнувся з джазом. Мій друг тоді ще привіз з Сум вініловий програвач та диски, а там були тріо Олексія Козлова («Приближение») та Pink Floyd. Це був артрок. Це інша шкала градації музики. 

Коли я вже пішов до художнього училища в Харкові, то зустрів однодумців, які теж любили грати зі словами. На дворі був 1998 рік. Ми складали різні пісні. На мій погляд у мене гарно виходили музичні композиції, а у мого друга, Олександра Дворянкіна, виходило краще вигадувати вірші. З ним ми зробили наш перший гурт, як мав назву «Страна Козадрала».

Потім настав час, коли ми зрозуміли, що граємо інді — незалежну музику. Ми називали це «Харьк-поп». Щось простіше за складне. 

Хтось нам казав, що насправді ми граємо панк. Ми не сперечались. Було дуже чарівно заходити в харківський клуб любителів руського року та псувати всім настрій. Люди під нас там розходились, і мені це подобалось. 

Ми писалися в гуртожитку на магнітофон «Весна 205» з мікрофонів. У мене була саморобна гітара, яку я знайшов на смітнику та зробив з неї акустичний бас. 

Ми стали популярними. У Краматорську з’явився наш фан-клуб. Нас стали запрошувати [виступати] по містах. Це було дуже романтично! Кайфували як могли. Тоді вже й зʼявився гурт — до нас добровільно стали приєднуватись музиканти. Так водночас зʼявилися бас та барабани, трубач та дівчина на бек-вокал. Також у складі була пані Оксана — вона грала на акордеоні. 

Ми з Дворянкіним продовжували робити пісні. Стали називатися «Дворянкін Бразерс». Мій співавтор вже тоді писав тексти українською мовою. Він — автор треку «Палаюча москва». Це тоді вже були бандерівські хіти.

Ще ми перетинались з гуртами «Оркестр Че», «Село і Люди» та Morj Band з їх складною поезією.

---

Читайте також:

• У Харкові відбудеться фестиваль KharkivMusicFest. Яка програма концерту-відкриття?
• «Ти маєш натиснути певний перемикач, щоб просто не збожеволіти». Інтерв’ю з Антоном Слєпаковим та Андрієм Соколовим
• Стас Корольов: «Втрачене око — ніщо в порівнянні з Донбасом»

---

Про Київ і перший контракт із продюсером

У 2003 році в нас зʼявився потенційний продюсер, який запросив нас у Київ. Це був актор з серіалу «Леся+Рома» Дмитро Лалєнков. На ті часи пакет «розкрутки під ключ» коштував 200 тисяч доларів. В цю суму входив якісний запис альбому (зведення та вокал), зйомка кліпу, два тижні на радіо та ТБ по «модних» каналах і якась реклама.

Ми мали тоді підписати контракт. А потім — відпрацювати три роки корпоративів. Це була основна теза. Чіткі умови були такі: 

• Ви в шоу-бізнесі;
• Ви кидаєте свою роботу та спосіб життя;
• Вам можуть подзвонити серед ночі, щоб ви їхали розважати людей.

Я завжди був художником та робив, що хотів. А тут за мене вирішують! До рівня, як я маю вдягатись та що співати.

Я став на шляху роздумів з приводу того, буду я художником чи музикантом. А тоді саме був ідеальний вік — 22 роки. Ще п’ять років, аби стати рок-зіркою. 

Ми так не прийшли підписувати той контракт. 

Знаєш, що я згадую досі у Києві? Перше місце, куди нас привели — це секс-шоп «Насолода». Там цікаво було! Я сміявся — висять картинки формату А4 різних пані з розсунутими ногами. Це все написано кульковою ручкою. Але акценти розставлені червоною гуашшю. Я досі хочу стерти собі це з памʼяті. 

Зараз на моїй творчій свідомості стоїть шрамом фраза про правила мистецтва: мінімум коштів, максимум виразності. 

Про музику сьогодні

З моїм гарним голосом мені довелося передивитись свій світогляд. У мене був викладач, на прізвище Гонтаров. Брутальний та різкий. Він міг перервати наш концерт, залізти на сцену та сказати: «Козлина, пішли малювати!». Чому так? Бо всі слухняні учні — це вівці. А от решта — козли, бо відбились від натовпу. 

Я досі люблю бути композитором. Під час якихось рухів по планеті я пишу музику. У мене в айфоні є Garage Band — «прога» одноманітна, зручна й має свій стиль. Пишу інколи там свої треки, поки подорожую.

Тепер мої композиції — це суто музичний щоденник. Пишу його для себе. Завантажую на окремий канал в Telegram. Там вже 101 пісня.

Текст — Otruta Guide, фотографії — з архіву Романа Мініна, обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко