Случилась поэзия. Сергей Савченко

Як зі мною сталась поезія?

Та як, взяла і сталась. А як зазвичай стається все хороше? От серйозно. Ну ти такий думаєш собі що «має бути так і так», а потім вжух і все зовсім не так. Воно починає забирати абсолютно непристойну кількість часу в найбільш не підходящі моменти, і, біс його, тобі навіть подобається.

Але якщо вже тобі цікаво, то ось історія. Я спробую розповісти не всрато, але там вже як вийде.

У школі я був здібним учнем, а отже — у будь-якій дупі затичка. Тож так-сяк справлявся з усім чим треба. Єдине, що мені не давалось — це проза. Два аркуші опису пейзажу в дрібних деталях? Запросто. Сюжет? Ммммм, у мене є ще чим зайнятись крім цього, дякую. Не йшло, і все. А читати прозу любив дуже. За плечима була вже тонна прочитаного сай-фая, всі ці Леми, Саймаки, Азімови, Стругацькі та інші.

В принципі й тоді вже писались якісь віршики — то там, то тут, то на контрольну, то на свято, але це все відверто вторинна штука без реального підтексту. Продукт освітньої машини, так би мовити (і трошки продукт нерозділених закоханостей, звісно).

Та от, якось ввечері, сталось диво дивне. Сидів я на дивані, вчив черговий вірш Шевченка на пам’ять і на мене зійшло просвітлення: що я вбіса роблю? Чому постійно ці садки кишневі волохаті, хрущі й усяка така лють. Так, було трохи творів символістів, футуристів та інших цікавих -истів, але їх було так мало. І головне, в українському перекладі їх було ще менше.

А хотілося чогось більш наближеного до нашого часу і темпу життя. Чогось більш жорсткого і хрипучого. Більш сенсовного за абстрактні загублені в часі поневіряння усього народу.

Так-так-так, це було до того, як я довідав про Жадана та інших сучасників!

Тож була поставлена цілком очевидна задача. А раз була задача, то мало бути й рішення. Але з огляду на те, що моя творча півкуля системністю не відзначається, то і тут системного підходу не було. Брав кількістю: давити ті вірші поки самому не сподобається.

З часом у нас з’явилась рок-група, для якої я писав ще й тексти. Потім занесло на абсолютно різношерстні вечори «Клуба в Кубі» що, однак дало перший досвід сцени та слухання чужої поезії. А також там знайшлись люди з якими ми пили й читали регулярніше.

Звісно в російськомовному середовищі я майже одразу отримав ярлик «як Шевченко» (що бісило неймовірно, враховуючи контекст) і трохи згодом «як Жадан» (що теж бісило, але було вже прийнятно).

За тим потягнуло мене містами, і знов таки — враження, люди, досвід, обломи, звитяги — це все емоційний відбиток, який так і хотілося вкласти на папір відбитком, а не конкретикою. Шариш, це як описувати запах. Можна вдаватись в хімічні деталі, але це нічого не розкаже про враження. А от набір дуже слабко конкретизованих символів — оце так. Складно сказати, наскільки результат по цьому десятку років відповідає поставленій задачі.

Для мене це ті самі дві сторінки опису пейзажу без сюжету, я не теоретик.

Багато хто питає, як мені вдається поєднувати технічну освіту (а тепер і бізнес) з творчістю. Я не маю що відповісти, бо не знаю, як не. Я звик, що моє життя набито дією під зав’язку і поезія — одна з цих дій. Це не якась висока мета, абощо.

Це просто намагання поділитись враженнями через недосконалий мовний апарат. Спроба дати глибше уявлення про свій експірієнс, ніж це можна зробити через набір фактів і тез.

Як ось через цей набір тез, що я назвав «історією».

Тому ласкаво прошу до віршів. Обіймаю і щасливої дороги, друг.

---

трохи порохової вдачі
на твої знічені плечі
він висипає вчасно
і надто доречно.
рівно стільки,
щоб твій внутрішній протест
не догорів дотла.
він малює джа
на зворотній стороні
твого заочного скла.

він. цей невідомий критерій
імовірності і тілесного фарту,
що зупиняє за міліметр і за секунду до,
що йому мільйони імен
і єдина суть,
що цілував в потилицю воїнів Спарти,
що пересидів в мільйонах підгрудків
і на сотнях тисяч рамен.
він, що не давав опадати
жодному з наших буденних знамен,
буром вгвинчується в твою астматичну грудь.

щоб ефір не замовкав.
щоб пожежа гула.
вигинаючи на нашу користь
криві статистичного тла.

щоб всі ми вижили.
щоб кожен із нас дійшов.
щоб на строкатій спині наших спогадів
не розійшовся шов.

щоб кожного року нам виповнялось два роки до двадцяти,
бо серйозність муляє нам замалим костюмом.
доки порожніми є наші риболовецькі трюми
усвідомленої жорстокості,
нехай вдача дарує нам порятування від біди.
це допоможе нам йти.
це
обов'язково
має
допомогти.

---

тепле каміння гріє пробиту спину
літо вкочується до будинків
на хвилях прибою
тонкі золоті колісниці
топлять в крові морозиво
старезний годинник
і магнітолу із «я не здамся без бою».
новини вкручуються свердлами
в руки завзятих
вивертаючи з коренем
силу і залишки віри,
нагадуючи, що
ще одна смерть під рідними стягами
віщує нараду кабміна І нічого більше
що бог, нажаль, не вивчає історії
він, як і будь-який інший
спостережник ООН
просто сумує
коли чергова істота
втрачає єдиного сина
(має з цього приводу щось особисте)
слухає тризну
перебуваючи
у своїй триєдиній самотності,
не почуваючи ані потреби діяти
ані провини
сидить у літній напівтемряві
на березі Чорного як Всесвіт моря
звісивши ноги у історичну прірву
і схлипує непомітно
у такт прибою

---

він казав: виходь
на вогні мегаполісів,
на запахи автострад.
він казав: не солодь
і несолодимим,
світлим,
чистим і чесним
буде твій шлях.

обривай зв’язки,
відбивай дзвінки,
звільняйся з роботи,
що тебе виїдає.
кохай відверто.
чесно.
сьогодні.
ніби нікого немає,
ніби і вас завтра
може не стати.

він сміється.
з нас. але частіше
з нами.
бігає босоніж,
розвішує свої послання
на аеростати
метеорологічних центрів
і зачаровано дивиться
на те,
як розходяться хвилями
його радіограми,
що, врешті, й не несуть
жодного змісту.

він каже: люби це місто.
знайди прийнятну для себе точку зору.
знайди мужність робити вибір.
знайди пристойну пару теплого взуття —
зима ж бо скоро.

інакше розпач тебе поглине.
небажання бачити довкола
зламає твою вперту осикову спину
і вперить твій погляд в асфальт.
вибілить обриси кімнат,
нормалізує заголовки газетних шпальт,
перевівши твої реакції в гидке «постійно».

він каже: зміст існує
лише інстанційно
і ти сам обираєш
в якому зрізі йому проступати.
але якщо не зрізати
наживо,
рвучко,
доладно,
то й проступити
йому небуде де.

---

це настільки ж прекрасно,
наскільки й до болю сумно —
будучи безталанним,
бути одвічно присутнім.
при всьому, що сталось,
при всьому, що станеться далі…
бачити як вогні революцій
запалюються в сусідських
вітальнях.
поки пил вкриває килим
під твоїми босими ногами,
знати,
що історія коїться
в той самий момент,
коли траекторія чашки
співпадає з тріснутими
губами, в місці,
де громіздкі октогональні
обриси душі, переповненої
евфімерними гранями,
загорнутої в жваве,
паруюче рухом тіло,
торкаються реальності
і розривають суху
обвітрену оболонку.

я злизую свіжу кров,
віруючи
в свою ненормальність

і затискаю
комок у горлі,
як маргінал
затискає
у кулаці
іконку.

---

подивись на них — молоді та спраглі
їм би марки, і гори, і теплі хутра
що їм офісна камасутра?
що твій нетфлікс і платне порно
подивись, їх тіла ніби спілі грона
в їх зіницях запали горна
душі рвуть їм горло
їх стопалі руки — невпинні злами
щохвилинні буття і троща
в танці ритму — війна і храми
пальців драми пекельні жорна
подивись,
що їм ти і твої огріхи
що їм сенси, фасади, димка
їм до біса вдягатись взимку
не те що твоя риторика
вся твоя метафізика — що їм?
що не можна чіпати й різати
ця любов в яку не вгризтись
щоб потім плечима знизати
і знову вдертись
по самі шрами і гематоми
твоя втома
їм не озветься
бо невідоме
не озивається
сідай в свій убер —
катись додому
місто засинає
тобі теж уже засинається

Обкладинка — Влад Найдьонов, фото на обкладинці — Інга Усенко