Люди
Случилась поэзия: Ярослав Корнев

Сьогодні «Люк» відроджує серію «Случилась поэзия», у якій ми намагаємося зрозуміти Харків крізь призму його поетів.

Третій випуск (попередні два читайте тут і тут) присвячений Ярославу Корнєву –  автору збірки «Дещо з насіння», фіналісту поетичного конкурсу «Гайвороння» та поетичного турніру імені Нестора Літописця, лауреату премії «Золотий Кларнет» за найкращу дебютну збірку та ІІІ-ї премії видавництва «Смолоскип».

Незабаром читайте також наше інтерв’ю із автором.

Сьогодні «Люк» відроджує серію «Случилась поэзия», у якій ми намагаємося зрозуміти Харків крізь призму його поетів.

Третій випуск (попередні два читайте тут і тут) присвячений Ярославу Корнєву –  автору збірки «Дещо з насіння», фіналісту поетичного конкурсу «Гайвороння» та поетичного турніру імені Нестора Літописця, лауреату премії «Золотий Кларнет» за найкращу дебютну збірку та ІІІ-ї премії видавництва «Смолоскип».

Незабаром читайте також наше інтерв’ю із автором.

Як зі мною сталася поезія? 

Напевне, це влучне визначення, саме «сталася». Одного разу в Харкові (рік точно не пам’ятаю, можливо це був 2009, або 2010) 21 березня відбувалися поетичні читання на драбині у дворі ЛітМузею. Я тоді ще віршував тільки російською, до української мови інтересу не мав. 

Однією з учасниць на тих читаннях була харківська поетеса Олена Рибка, і я не певен, що саме, але щось у її поезіях мене зачепило. Після цього заходу я повернувся додому в Краматорськ (там у мене будинок в приватному секторі), вийшов якось увечері в сад, де саме розквітли білі проліски, й раптом в голові у мене почав народжуватися поетичний текст українською мовою. З того часу й пишу…

стояв в камені 
люди йшли
колись
багато людей
проходило
повз
з відстані
у шість кроків
неважко було
побачити його
в камені
від землі до верхівки
лінія тулуба мала
середній зріст
засмагла шкіра
плечі\ вузьке
обличчя
дехто
переважно тубільці
намагалися витягти,
руки сували у чоло
але марно
дикий терен та горицвіт
охопили кам’яний стовбур\
горці дивувалися:
навколо лише
самі гори,
проте
голосу його
навіть у тиші
ніколи ніхто
не чув
 
кольори знітились
перед грозою
небу не стало сили
обрати жоден
вітер видовжував
краплі у гострий батіг
блискавка
розколола горлянку
глека
так називали місцеві
прохід у горах
дорогу розчистили
тільки наступного літа –
овчарі, що випасали
на полонині
 
сир того року
був з присмаком
гіркого настою
а вино – густим
та непрозорим
наче бурштин
 
ось ти йтимеш
на ранок
з худорлявим
хлопцем
або сама
по стежині
серед високого
деревію
минаючи
лобне місце
схопишся –
раптом
нікого й нема
A/U 
 
cкидав листя
cкидався на оленя
встелився
ніби горішній килим
 
носом поведе
стрімкі ніздрі
до водопою
пульсує у рогах
квітка
 
біжить, біжить
затиснений у
весну – голий
стрімголов
 
тулуб
поплямований
падолистом
дощі у шкірі –
ущелини
 
падатимуть
ноги
потім – увесь
обтікаючи
себе, наче –
перетинку
 
Ліс навесні –
Algiz
восени – Uruz
 
*** 
 
сьогодні небо заплямували
великі крилаті скати
й воно стало глибоко-синім
ніби забуло – що не вода
 
млисто-білі хребці й кістки
відчинених рибних тіл
прозирають крізь хмари
 
смугасте дерево проросло
з голови цегляної буди
порепаний асфальт цього
міста – зберігає минуле
ходи у тріщинах
 
чаша з синім вином
перекинулась долілиць
мені боляче
DANCE 
 
танцюйте
зі мною у безумі
як танцює ластівка
над пустелею
поки тіло її – згоряє
 
безум
 
під довгасте тіло змії
що з неї виходить
найтонший звук,
голі й скривавлені
світлом черленої колісниці
 
під ритм: апеп\
раз…
апеп/
три! царі
с-по/ твореного
дому
 
пустельні
*** 
 
дерево має: дві голови 
довгу брунатну шию 
прудке зеленаве волосся 
тулуб як блискавка –
гострий
міцні вузлуваті пальці 
щоб чіпляти ними 
рвучку ходу повітря…
  
але – дві голови: 
ту, що з вирізьбленими
очима, аби – рости 
іншу, миршаву, аби –
померти
***
 
 
нехай той,
хто любить тебе,
чоловіче –
зробить крок уперед:
 
до осіннього листя
бляклого неба
шрамованого обличчя
до звіра навпроти себе
та жінки навпроти плоду
 
хто хоче тримати тебе
за руку –
нехай відітне собі
пальці, аби не губити слід
розкльованої долоні
 
хто візьме собі твої очі
хто стрілятиме ними навсібіч? –
хробак чи квітка?
 
там – далеко в землі,
сідають вечеряти до
плаского як животи
столу
а перед тим зголошуються
на безліч:
 
чи питати тебе чи їх
чи задовольняти прохання
чи вмикати зірки чи прати
ними нічне повітря
чи покласти лялечку сонця
назад до рота
 
я б не питав аби міг не питати
не видовжував звук у вітрі
й саме тому – не можу
 
піде дощ піде шукати собі
дзиґаря, тільки б не переплутати
час прислухатися та полохатись
власного плачу
вільне  згортання
 
кінцівки принагідні до: рухатись
трава відповідно до плазування
глевка суміш очей сполохана
світлом розтятим навпіл
прямокутна кімната – череп
повний відлунь полум’я
смолоскипу ув сховищі 
 
прослідковуючи порух
пальців зміїне жало видовжене
форма цілунку відбиток у площині
тулуб помножений на злягання
вишкір сутності у дзеркалі кістки
 
мої долоні підіймаються
крізь зернину води
***
 
дехто каже,
що кров – глевка
(а дощ росте з
набряклої вишні)
але в ній багато
заліза й міді
і якщо куштувати
ніжно,
не перекушуючи
одразу,
то можна набрякнути
й стати ангелом
 
великим червоним
ангелом
з крилами важкими
ніби липневий дощ
 
і щоби підняти
ці крила, злетіти,
потрібна вся кров
Землі
 
коли я бачу в небірп
лелечі пасма
кров моя стає гострою
наче спис
 
пропечене серце
хрипне