Случилась поэзия: Ярослав Корнев
Люди
Сьогодні «Люк» відроджує серію «Случилась поэзия», у якій ми намагаємося зрозуміти Харків крізь призму його поетів.
Третій випуск (попередні два читайте тут і тут) присвячений Ярославу Корнєву – автору збірки «Дещо з насіння», фіналісту поетичного конкурсу «Гайвороння» та поетичного турніру імені Нестора Літописця, лауреату премії «Золотий Кларнет» за найкращу дебютну збірку та ІІІ-ї премії видавництва «Смолоскип».
Незабаром читайте також наше інтерв’ю із автором.
Як зі мною сталася поезія?
Напевне, це влучне визначення, саме «сталася». Одного разу в Харкові (рік точно не пам’ятаю, можливо це був 2009, або 2010) 21 березня відбувалися поетичні читання на драбині у дворі ЛітМузею. Я тоді ще віршував тільки російською, до української мови інтересу не мав.
Однією з учасниць на тих читаннях була харківська поетеса Олена Рибка, і я не певен, що саме, але щось у її поезіях мене зачепило. Після цього заходу я повернувся додому в Краматорськ (там у мене будинок в приватному секторі), вийшов якось увечері в сад, де саме розквітли білі проліски, й раптом в голові у мене почав народжуватися поетичний текст українською мовою. З того часу й пишу…
стояв в камені люди йшли колись багато людей проходило повз з відстані у шість кроків неважко було побачити його в камені від землі до верхівки лінія тулуба мала середній зріст засмагла шкіра плечі\ вузьке обличчя дехто переважно тубільці намагалися витягти, руки сували у чоло але марно дикий терен та горицвіт охопили кам’яний стовбур\ горці дивувалися: навколо лише самі гори, проте голосу його навіть у тиші ніколи ніхто не чув кольори знітились перед грозою небу не стало сили обрати жоден вітер видовжував краплі у гострий батіг блискавка розколола горлянку глека так називали місцеві прохід у горах дорогу розчистили тільки наступного літа – овчарі, що випасали на полонині сир того року був з присмаком гіркого настою а вино – густим та непрозорим наче бурштин ось ти йтимеш на ранок з худорлявим хлопцем або сама по стежині серед високого деревію минаючи лобне місце схопишся – раптом нікого й нема
A/U cкидав листя cкидався на оленя встелився ніби горішній килим носом поведе стрімкі ніздрі до водопою пульсує у рогах квітка біжить, біжить затиснений у весну – голий стрімголов тулуб поплямований падолистом дощі у шкірі – ущелини падатимуть ноги потім – увесь обтікаючи себе, наче – перетинку Ліс навесні – Algiz восени – Uruz
*** сьогодні небо заплямували великі крилаті скати й воно стало глибоко-синім ніби забуло – що не вода млисто-білі хребці й кістки відчинених рибних тіл прозирають крізь хмари смугасте дерево проросло з голови цегляної буди порепаний асфальт цього міста – зберігає минуле ходи у тріщинах чаша з синім вином перекинулась долілиць мені боляче
DANCE танцюйте зі мною у безумі як танцює ластівка над пустелею поки тіло її – згоряє безум під довгасте тіло змії що з неї виходить найтонший звук, голі й скривавлені світлом черленої колісниці під ритм: апеп\ раз… апеп/ три! царі с-по/ твореного дому пустельні
*** дерево має: дві голови довгу брунатну шию прудке зеленаве волосся тулуб як блискавка – гострий міцні вузлуваті пальці щоб чіпляти ними рвучку ходу повітря… але – дві голови: ту, що з вирізьбленими очима, аби – рости іншу, миршаву, аби – померти
*** нехай той, хто любить тебе, чоловіче – зробить крок уперед: до осіннього листя бляклого неба шрамованого обличчя до звіра навпроти себе та жінки навпроти плоду хто хоче тримати тебе за руку – нехай відітне собі пальці, аби не губити слід розкльованої долоні хто візьме собі твої очі хто стрілятиме ними навсібіч? – хробак чи квітка? там – далеко в землі, сідають вечеряти до плаского як животи столу а перед тим зголошуються на безліч: чи питати тебе чи їх чи задовольняти прохання чи вмикати зірки чи прати ними нічне повітря чи покласти лялечку сонця назад до рота я б не питав аби міг не питати не видовжував звук у вітрі й саме тому – не можу піде дощ піде шукати собі дзиґаря, тільки б не переплутати час прислухатися та полохатись власного плачу
вільне згортання кінцівки принагідні до: рухатись трава відповідно до плазування глевка суміш очей сполохана світлом розтятим навпіл прямокутна кімната – череп повний відлунь полум’я смолоскипу ув сховищі прослідковуючи порух пальців зміїне жало видовжене форма цілунку відбиток у площині тулуб помножений на злягання вишкір сутності у дзеркалі кістки мої долоні підіймаються крізь зернину води
*** дехто каже, що кров – глевка (а дощ росте з набряклої вишні) але в ній багато заліза й міді і якщо куштувати ніжно, не перекушуючи одразу, то можна набрякнути й стати ангелом великим червоним ангелом з крилами важкими ніби липневий дощ і щоби підняти ці крила, злетіти, потрібна вся кров Землі коли я бачу в небірп лелечі пасма кров моя стає гострою наче спис пропечене серце хрипне
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
