«Це весело. І цього вже має бути достатньо». Інтерв’ю зі Славою Кедром

«Десь далеко, в даркрумі Всесвіту, від нас кайфує Бог»

— Як справи? Як настрій? Де ти зараз?

У мене «бананова лихоманка» — настрій відповідний. А знаходжусь я зараз на початку цього інтерв’ю і збираюсь дійти до кінця!

— Пропоную ненадовго заплити в ностальгію. Розкажи про свій шлях з «Горобчиком»? З чого все почалося?

Це шлях, яким я буду йти до кінця, неважливо де та чим буду займатися. «Горобчик» — це справжня магія. Але не ми керували магією, і не вона нами. Ми просто взялись за руки з цією магією і разом почали прикалуватись. Як підсумок — світ отримав найкращий подарунок — інародний театр абсурду «Горобчик». 

Я впевнений шо навіть десь далеко, в даркрумі Всесвіту, від нас кайфує Бог… чи Елвіс, я не знаю хто там зараз головний. 

— Що вам дала «Ліга сміху» [український гумористичний проєкт від «Студії “Квартал 95”», — «Люк»]?

«Ліга сміху» була для нас можливістю показати на всю країну дещо зовсім інше, до чого ніхто не звик. Ми цією можливістю скористалися. Пройшли величезний шлях від неприйняття і хейту до перемоги. Це був не просто сезон, а «Битва Титанів», з найкращими командами за все існування проекту. Це була не просто перемога «Горобчика», це перемога харківського андеграунду, перемога абсурду.

— Що скажеш про акторський досвід? Що він тобі дав?

Акторський досвід дав мені можливість прикалуватись на служіннях Мунтяна так, щоб ніхто не спалив, шо я прикалуюсь. Але театр дав набагато більше, ніж акторський досвід: я дуже прокачав скіли режисера, сценариста, постановника. але головне — отримав унікальний погляд на мистецтво і світ. Цьому не навчитись за гроші. 

«”Ікона волонтерської двіжухи” — це точно не я» 

— Повномасштабна війна. Як ти її зустрів та в який момент в твоєму житті з’явилося волонтерство?

Повномасштабне вторгнення зустрів у Харкові, потім поїхав до мами в село і трішки побув там. На третій тиждень війни я сам не зрозумів, як я вже у Дніпрі став займатися волонтерством. До речі, росія — це йобаний гній.

— Тебе можна вважати іконою не тільки харківської волонтерської двіжухи, а й української. Чи вважаєш ти, що вже зробив достатньо і можна відпочити?

А шо значить достатньо? Як може бути достатньо, коли війна продовжується, потреб у військових не стає менше. Якщо в мене є якась можливість допомагати, то я буду це робити.

З приводу «ікони волонтерської двіжухи» — це точно не я. Але заперечувати свій внесок у «волонтерську двіжуху» я не буду. Бо вважаю, що я змінив підхід до зборів — це охуєнно. 

З моменту, як ми зняли перший креативний відос і до сьогодні, було стільки великих зборів, які дуже швидко закривались, тому що люди вкладали багато сил, щоб зробити охуєнні відоси. Але я пам’ятаю, як я, бляха, переживав, коли викладав перший відос. Я не знав, як люди це сприймуть, бо такого ще не було. Але в мене був запит, і якось треба було привернути увагу до збору. Дарма переживав.

— Який висновок ти зробив за часи волонтерства?

Людей, які підтримують збори так багато, і вони такі охуєнні! Я вдячний кожному з них, бо це саме вони закривають всі збори. Люди, ви — сила! 

— За скільки часу ти закрив банку найшвидше?

Зазвичай, всі великі збори, на 300 або 500 тисяч гривень, закривались за добу. Два мільйони я збирав тиждень, бо таких великих зборів я ще не робив. Отанній збір на 5 мільйонів гривень, заради якого легендарний гурт BADSTREET BOYS знову зібрався разом, ми закрили десь за десять годин. А за три дні на «банці» було вже сім мільйонів.

— Стосовно вашого продакшену. Розкажи про команду? Наскільки виробництво такого контенту б’є по карману?

Продакшн виглядає супер професійно, тому що над ним так працюють. Починали ми це робити втрьох: я, Микита Борода та Сергій Q-Head, знаходячись у Дніпрі. Це хлопці, з якими я граю у панк-гурті «ПРОКЛЯТИЙ ХУЙ». 

Микита — оператор, який починав знімати наші відоси, а Ісус [Сергій Q-Head] — просто музичний геній. Він робить саунд-дизайн, пише музику. Я спробував себе у ролі режисера — мені дуже сподобалось і в мене це виходить. Але зараз я більшість часу знаходжусь в Києві та знімаюсь із чуваком Мішею [Сухомлиним]. З ним ми вперше знімали мій найбільший (на той час) збір на два «лями» та відчули один одного як оператор і режисер. Продовжуватимемо в тому ж дусі. 

Чи б’є по карману? Як би сказав Чак Норіс: «Ти називаєш це “ударом”? Бо воно взагалі не б’є. Ну, майже». Коли в кінці ти отримуєш такий якісний продукт та витрачаєш 1000-3000 гривень, а збираєш декілька мільйонів, то це супер охуєнно. Круто, що люди об’єднані та роблять все можливе задля наших захисників та нашої перемоги. Головне не пройобувати це.

---

Читайте також:

• Дебютний альбом «ПРОКЛЯТИЙ ХУЙ»: панк-репортаж з першого концерту гурту в Дніпрі
• «Помаранчевий дрифт». Брати Насірови зняли короткометрівку, щоб зібрати 5 мільйонів гривень на ЗСУ
• «Зараз всі асоціюють абсурд з Росією». Інтерв’ю з кандидатом в президенти України Василем Байдаком

---

«Для деякої кількості людей ми тупо стали новою релігією»

— Як народився «ПРОКЛЯТИЙ ХУЙ»? Як зараз існує гурт?

Іду я якось взимку в Харкові, заходжу в «ПОХ паб». Там був івент, якісь гурти грали панк-рок. Стою й думаю: «А зробити пиздатий панк-рок не настільки й важко! Чого нема гурту якогось, який робить якісну, справжню панкуху українською? І щоб він мені подобався. І чого б це самому не зробити?». 

Відкриваю нотатки в телефоні та просто починаю писати все, що приходить в голову. Назва — «ПРОКЛЯТИЙ ХУЙ», перша пісня — «Проклятий хуй», друга — хай буде «Армін Ван Бюрен», ну і чому б не зробити кавер на «911». Висилаю пацанам і кажу, що треба робити. Приїхав, зробили. 

— Що це для тебе?

Це весело. І цього вже має бути достатньо, але це ще й важливо. Я така людина, мені потрібно щось створювати, для того, щоб жити. Ну і бажано створювати щось охуєнне. І я бачу, що у нас вийшло. Для деякої кількості людей ми тупо стали новою релігією. Тож, поки ще поїбашимо. 

— Що скажеш щодо конфлікту між гуртом «ПРОКЛЯТИЙ ХУЙ» та медіа СЛУХ? 

У нас немає конфлікту зі СЛУХом. Все набагато гірше — у них конфлікт із українською культурою. Вони просто ігнорують існування справжнього мистецтва, але за мистецтвом правда. А правда сильніша за СЛУХи.

— Ти часто граєш у харківських барах і далеко не панк-рок. Яким жанрам віддаєш перевагу?

«Віддаю перевагу» звучить якось некоректно стосовно цих жанрів. У нас справжнє кохання і нам завжди весело разом. Ніколи не знаєш, чого чекати від цих ламаних ритмів. В цьому і краса джанглу та драм-н-бейсу. В них є душа. Вони живі. 

— Що скажеш про українську сцену? Як із нею справи, на твою думку?

Обʼєктивно — українська сцена розцвітає. Нам пощастило спостерігати народження нового та унікального українського мистецтва. Звісно, поки це не глобально, але ж це тільки початок. А всяка хуйня, яка не несе в собі жодної цінності, завжди була і буде. Але мистецтво стає сильнішим і у людей вже є вибір. 

Типу є два стула, на одному — Оля Полякова, на другому — Стас Корольов. На який сядеш, а на який станеш, щоб повіситись?

Українська сцена — це як зібраний пазл, який колективно збирався. Він готовий, але є пройобані деталі. І коли дивишся на готовий пазл, може здаватись, що пройобані елементи не важливі, і в цілому на картину ніяк не впливають. Але — диявол в деталях! Тому хочеться, щоб сьогодні були зафіксовані і помічені дійсно унікальні й важливі явища в українській культурі. Наприклад, як можно ігнорувати існування гурту «229»? 

В цьому можуть допомогти музичні медіа, але вони зараз пережовують одну й ту ж саму хуйню. Ось «Люк» — класне. 

— Як пояснити феномен «байрактарщини»? Чи довговічна ця історія? Вона має бути чи ти кажеш цьому остаточне «ні», бо право на існування має тільки якісне музло?

«Байрактарщина» — це хуйово. Особисто я більше люблю ранню пост-джавелінщину, доброговечорамизукраїнщину, хаймарс-метал, калуш-грайм і скофка-фонк. З електронних напрямків раджу UK воваїбашїблять garage.

Найкраще, що ми можемо зробити з цією хуйньою — ігнорувати її. Хай вона сама себе пожирає. 

— Чи є думки щодо дій Міністерства культури? Що б передати пану Ткаченку?

У нас із Міністерством культури взаємні відносини — вони не помічають існування культури, а культура не помічає їх. Ткаченку передав би жирний спліф та вініл «Mellow Gold» від Beck років тридцять тому. Можливо, тоді б щось змінилося. 

«”Живот” — це Шир, в якому своє життя у гармонії, всі справжні і ніхто нікому не робить зла»

— Розкажи про клуб «Живот». Як ти там опинився? 

Та якось сидів у барі, бухав, і якийсь тіп клофелін підмішав — прокидаюсь в «Животі», драмчік грає, він мені ще якусь «Зелену хуйню» дає. Це був Ігор Аскет, артдиректор «Живота». З того часу ми дружимо.

Ну а якщо більш детально, то я не пам’ятаю, коли саме я там опинився, але в ті часи техно тусовки були рідкістю. Тоді грало те, що мені подобається — рідні ламані ритми. Охуєнні часи були, єбать! 

— Що це місце для тебе? 

Багато разів відповідав на це питання та казав, що «Живот» — це дім та місце сили. Насправді це так, але зараз відповідаючи тобі, зрозумів: це — Шир. Є Середзем’я, де всякі орки, зло та все інше. А є Шир, в якому своє життя у гармонії, всі справжні і ніхто нікому не робить зла, всі приймають один одного яким він є. 

— В чому зараз основна потреба «Животу»? Чи потрібна якась допомога від харків’ян?

Вимальовується така хуйня: харків’яни його люблять, будуть туди ходити та наповнювати це місце енергією. І зараз це було б супер важливо, бо «Живот» збирає багато людей, а отже, це й багато зібраних коштів на потреби ЗСУ.

Потреба в тому, щоб деякі люди, які займають нахуй нікому не потрібні совкові посади, не те, щоб щось для «Живота» робили, а просто від’їбались, дозволили проводити заходи та не заважали збирати кошти. Бо дійсно, хуйня якась. «Марківна, ну ти чьо?» 

— Як, на твою думку, під час війни створюються ідеали, якщо говорити саме про цивільних, не волонтерів? Хто молодець?

Як би сказав Люк Скайуокер: «Треба вміти служити своєму внутрішньому світлу, яким би тьмяним воно не сдавалось». І не бути гондоном. 

— Які плани на майбутнє та чи будуєш ти їх взагалі?

Ніяких планів. Імпровізація. 

— Що чекати від тебе найближчим часом?

Дивлячись, коли це читають. Можливо, я зараз збираюсь спати, а може, намагаюсь пройти на національний відбір Євробачення, хулі.

Alex Xepaces, фотографії — з особистого архіву Слави Кедра, обкладинка — Катерина Дрозд