«Говорити про Україну і війну через тіло та рух». Інтерв’ю з режисеркою Ніною Хижною

«Тіло — це посередник, здатний передати те, чого не здатна передати текстова інформація або документація подій»

— Ніно, давай почнемо з того, як з’явилась вистава «Хтось такі як я»?

Певний час я жила і працювала за кордоном, жила на дві країни. Імпульсом до створення цієї вистави стало моє повернення в Харків у 2023 році. У нас всіх за ці роки змінилася ієрархія цінностей. У мене змінилось ще й відчуття того, що мені цікаво в театрі і того, як я хочу будувати театральні процеси. 

Коли я повернулася в Харків, я відчула, що при тому, що я дуже люблю рух і танець, я сама ніколи не брала участь у танцювально-руховій виставі. Я зрозуміла, що час це зробити, бо завтра може не настати.

Практичним поштовхом стало те, що я виграла резиденцію на двох європейських фестивалях. Це Utrecht Spring Festival (Утрехт, Нідерланди) та Santarcangelo Festival (Сантарканджело, Італія). Вони дали мені можливість презентувати сольну роботу. На одному фестивалі це була презентація вистави, на іншому — сама вистава. 

Я тоді подумала, що треба використати цей шанс. Це хороша перспектива говорити про Україну і про те, що в нас відбувається через оптику фізики тіла та руху.

— Чому саме тіло та рух? 

Тіло — це та матерія і посередник, здатний передати те, чого не здатна передати текстова інформація або документація тих чи інших подій. Ми можемо створити ситуацію, в якій людям це може зрезонувати на іншому рівні.

Основною мотивацією було зробити щось для людей, з якими у нас спільні досвіди, культурні коди, тілесні та фізичні обставини. І щоб ми могли провести час у тому, що може нагадувати нормальне життя. Де ми можемо бути вразливими, тонкими, видихнути, розслабитись. Дати собі трохи відпочинку, відпустити певні речі. 

А з іншого боку, мені хотілося, щоб це було щось, що, все ж таки, працюватиме за кордоном. І хоча тілесний «текст» і рух не здатен переказати досвіди (бо їх переказати неможливо), але може створити такі відчуття, через які нас трохи краще зрозуміють. 

Це дуже неприємна робота — комунікувати про свої досвіди з західною аудиторією. Між нами є певний розлам реальностей, який неможливо подолати, власне, через відсутність у них цього фізичного досвіду. Але, як показує практика, саме тіло може допомогти це відчути та прожити. 

Наприклад, у виставі «Nobody Died Today» у нас є сцена, де ми просто певний час стоїмо і мовчимо після виступу. І багато хто з наших закордонних колег давав зворотній відгук, що це для них спрацювало найсильніше. Бо це наша фізична присутність в наших реальних тілах, які несуть в собі ритм, напругу і досвід нашого життя в Україні.

— З чого складається вистава «Хтось такі як я»?

В першу чергу, я підходила до цього з перспективи дослідження тілесності. Ми з [драматургинею вистави, — «Люк»] Любою Ільницькою читали книги про те як функціонує тіло і мозок в стані хронічного чи бойового стресу. Я збирала матеріали, пов’язані з тим, що відбувається з біохімією мозку. І взагалі про все, що стається з нашим тілом, зокрема, в стані війни. Це було теоретичним підґрунтям. Його нема безпосередньо у виставі, але це те, що допомагало мені заглибитись у тему. 

Іншим пластом є історії українців та українок. Це інтерв’ю як із військовими, парамедиками, так і з людьми, які мають інші професії, інакше працюють з тілом або проживають певні тілесні досвіди. 

Наприклад, у нас є інтерв’ю з викладачкою йоги, з дівчиною, яка переживала вагітність і народжувала дитину під час повномаштабної війни. Або з дітьми, які теж дуже по-різному це проживають. Хтось в Харкові, хтось виїхав і намагається впоратись зараз із новим життям. 

Дуже хвилюючим було інтерв’ювання військових. Перед тим, як брати інтерв’ю, я консультувалася з психологом Максом Пилаєвим стосовно того, як не спричинити ретравматизації. Ці розмови давали мені дуже багато ресурсу і сил. Я часто чула наприкінці розмови, що це стало моментом, після якого їм наново захотілося жити. Мене це дуже сильно підтримувало. 

Люба Ільницька опрацьовувала ці інтерв’ю і збирала у мистецьку форму. Також була низка моїх імпровізацій, як акторських, так і рухових. З [хореографом-постановником, режисером] Анатолієм Сачівко ми працювали над рухом.

— Розкажи, будь ласка, про хореографію та музику.

Рух в цій виставі не є суто хореографічним, це не вибудована хореографія. Певні фрагменти зафіксовані, але є багато простору, де я можу імпровізувати.

Важливою складовою є музика, яку створював [австрійський композитор] Нік Акорн дистанційно. Ми доволі довго шукали потрібне звучання. Воно теж походило з тіла. 

У цій виставі хотілося знайти щось, що буде теж пов’язане з фізикою тіла. Ми знайшли шлях створення музики з побутових звуків. Було дуже смішно дивитися, як Нік працював із каструлями, вібраторами, записував тарілки, дзвіночки, олівці, звук радіо. Він видобував звуки безпосередньо з того, що нас оточує. 

У виставі є сцена про місто, і ми довго шукали, яка саме музика там має бути. І потім Нік мені надіслав якийсь ритм. Питає: «Ти зрозуміла, з чого це зроблено?» А це неможливо зрозуміти, воно звучить як ритм. 

Він каже: «Так це ж Сумська!» Вочевидь, це ще старий запис Сумської, ще до початку повномасштабного вторгнення.

— Хто ще брав участь у створенні вистави?

Анна Орамус — польська художниця, з нею ми познайомилися, коли працювали над виставою «Powiem Ci Jutro» («Скажу Тобі Завтра») в театрі Współczesny Щецині в Польші. Анна створила химерні образи фантазійного бестілесного створіння і також елементи костюмів. 

Сценографією стала сітка. Ми шукали щось, що буде подібне до ландшафтів, нагадуватиме мапу місцевості і мапу тіла, і при цьому мати асоціації з фізіологією, нервами, м’язами. І так сталося, що [акторка та менеджерка проєкту] Ліза Прасолова з нашого театру знайшла антидронову сітку. Тому в нас, власне, у виставі грає антидронова сітка, що теж достатньо метафорично. 

---

Читайте також:

• «Нас досі вчать, що єдиною причиною не прийти на репетицію є смерть»: Ніна Хижна про (не)насильницький діалог в театрі
• Театр «Нафта» зробив ілюстрований сценарій «Веселки на Салтівці». Як його придбати?
• «Ця карнавальність допомагає не дати йобу». Інтерв’ю з режисеркою Марисею Нікітюк про кіно, радянську ментальність і проєкт «Поні Апокаліпсису»

---

«Створювати театр вдома — це розуміти глибинні контексти»

— Коли я сиділа на прем’єрі вистави, окремо від історії, яку переживала, я дуже сильно захоплювалась тим, наскільки вона вийшла цілісною і як потужно разом працює і драматургія, і рух, і костюми, і музика.

Як вистава збирається в цю цілісну історію? Що йде за чим? Як це взагалі працює? 

Мені здається, що в роботі над виставою треба віднайти природній хід процесу. Для мене дуже важливо побудувати діалог із людьми, з якими я працюю. Відчути їх художню мову.

Інколи ми відштовхувалися від драматургічного образу в створенні руху. Інколи навпаки. Саме тіло і рух диктували, якою мали бути ця сцена, цей персонаж чи цей фрагмент вистави. Інколи звук і музика надихали на рух, інколи, навпаки — музика створювалася під вже існуючий рух. Тому це доволі ірраціональний процес, який є, з одного боку, дуже логічним і математичним, але це той рецепт, який ти винаходиш в процесі того, як ти це готуєш і створюєш.

— А як з’явилася сцена з коментарями з Telegram-каналів, які пишуть про вильоти ракет?

Ми сиділи з Любою в будинку «Слово», де працювали над виставою, і в той момент почався обстріл. На місто летіли КАБи. Ми сиділи в коридорі, і я почала читати Любі коментарі під повідомленнями про виліт КАБів. Тоді я подумала, що хочу мати таку пісню і треба цей матеріал використати. 

— А що для тебе ця сцена? 

Мета цієї вистави — скласти різні досвіди і фрагменти нашої спільної історії. Скласти їх в єдину композицію, бо наші досвіди дуже різні. Кожне місто проживає це по-своєму. І навіть в середині одного міста ми маємо дуже різні досвіди. 

Я розумію, що це може стати дуже непростим викликом для нас як для суспільства. І мені цікаво, як ми можемо це збирати в єдине колективне тіло. Я шукала щось, що може стати таким колективним тілом. 

І завжди, коли звучать вибухи, я заходжу в коментарі до повідомлення про виліт ракет і бачу, що це місце, в якому зустрічаються дуже різні люди, але жоден із них зараз не хоче бути самотнім в цьому. Вони просто вивантажують свої емоції. І у кожного своя захисна стратегія. Хтось молиться, хтось матюкається, хтось питає, чи знає хтось, де купити джинси. Хтось говорить про те, що йому завтра в школу і завтра контрольна робота. 

Для мене це такий спільний простір, в якому ми всі зараз перебуваємо через нашого сусіда. 

— Ніно, ти працюєш з різними авдиторіями. Зокрема, в тебе є вистави, які показувались в інших містах України, і ті, що орієнтовані на закордонну авдиторію.

Мені цікаво, в чому для тебе ця різниця — готувати виставу для закордонного глядача або для львівського, або для харківського?

Взагалі я хотіла створити виставу, яка зможе жити саме в Харкові. І, відповідно, я відштовхувалася від того, що ця вистава мала б бути місцем, де ми зможемо побути разом хоча б в ілюзії безпеки, за рахунок того, що ми перебуваємо в спільних обставинах чуттєвого переживання. 

Та при цьому я тримала в голові й те, що цю виставу побачать за кордоном. І що, можливо, мені доведеться прибрати текст про те, що ми хочемо щоб росіянам повиривало очі і руки по шию. Але все ж таки я це залишила. 

У чому різниця? Тут я менше враховувала контекст західної аудиторії, тому що, наприклад, у виставі «Nobody Died Today» є сцена про пацифізм, і вона є дуже критичною і саркастичною, не транслює симпатії до «хороших руських», яку ти можеш зустріти в західному середовищі. Ми цю виставу робили в Австрії, яка офіційно має нейтральну позицію, і тому в тій виставі багато чого виходило з необхідності ясно висловлюватися.

Вистава «Хтось такі як я» інша. Але я думаю, що вона теж має шанс адекватно прозвучати за кордоном саме тому, що вона є дуже щирою. І, знову ж таки, вона переповідає нашу історію не на рівні того, що ми можемо почути в медіа, а на рівні тіла. 

Тіло є у кожного з нас. Тіло є чимось дуже очевидним, воно маніфестує всі соціополітичні контексти. З іншого боку, ми часто не думаємо про своє тіло до моменту, поки воно не заболить. 

— Що це для тебе, створювати виставу для Харкова і про Харків?

Це дає мені неймовірне відчуття сенсу. От просто базове відчуття того, що те, що я роблю має сенс. Щось, чого я не відчувала в жодній з країн, в яких я працювала.

Створювати театр вдома — це бути на своєму місці. Це розуміти глибинні контексти, розуміти, що чули люди сьогодні вночі перед виставою. І що вони так само, як і ти, чули ці вибухи. Сьогодні, на жаль, це теж про дім.

Це знати, що у вас із глядачами є спільні тригери. Це дуже прагматичне відчуття приналежності. Це дуже банальна річ, що ти себе ніби розпізнаєш через інших. Це коли тебе впізнають. Не в сенсі успішності, а про те, що у нас є спільні історії, пригоди і досвіди. У нас є спільні маршрути, якими ми ходимо, і архітектура, яка формувала нас. Спільні проблеми, з якими ми боремось або ігноруємо. 

Коли ми відіграли першу виставу, я перевдягнулася і вийшла, щоб робити демонтаж зали з відчуттям, що зараз буде дуже складна робота. І я побачила, як близько 20 людей вже це робили. Це відчуття, яке важко передати словами — коли у тебе є спільнота, і це найцінніше. Воно неймовірно підсилює, дає бажання жити, працювати, це мотивує. 

Для мене це теж про страх смерті. І про те, що в певний момент мені стає страшніше не померти, а, власне, прожити своє життя не так, як я хочу його прожити. При тому що я дуже боюсь смерті, але не так сильно, як я боюсь проживати не своє життя. 

І ця сцена з коментарями під вильотами ракет… По-перше, вона дуже сильно контрастує з самою виставою. Сама вистава дуже тонка і тендітна. При тому що та частина, яка розповідає про досвід військових — вона доволі жорстка і важка через розуміння того, наскільки інший досвід проживають люди, які нас захищають. Люди, завдяки яким ми взагалі залишаємось живими.

А ці коментарі — це момент вивільнення і, можливо, легалізація цього стану, коли ти відчуваєш, що летить ракета. Це одразу кілька почуттів: і страх, і злість. 

— Я зараз згадую відчуття, яке я постійно фіксую на наступний день після обстрілу. Коли я виходжу на вулицю і бачу людей зі свого району, відчуваю з ними дуже сильну єдність. Це відчуття, що ми чули вибух з однією гучністю і силою. І що ми відчували щось дуже схоже. 

І мені вони відчуваються як хтось дуже близький через цей спільний досвід. Я от думаю постійно, як це краще назвати? І воно у мене звучить оцим всратим тереховським девізом: «Ми разом, ми харків’яни». 

Це ніби підсвічує сюреалістичність тих обставин, в яких ми живемо. Де в тобі супер органічно поміщається і «та щоб вам відірвало руки, ноги, серце, щоб ви сіли на пляшку» і звернення до Бога, вищих сил. 

Бо коли летить ракета… Ти шукаєш будь-які ресурси, які можуть тебе стабілізувати. Для когось це віра.

Але ця вистава загалом про абсолютно незбагненне відчуття абсурду нашого життя і парадоксу, де поєднуються дуже базові речі. Такі тваринні та інстинктивні як страх за життя, з дуже високими і сакральними моментами. Бо в цей момент, коли летить ракета між вибухами, я розумію, що це може бути моя остання мить і в цей момент я відчуваю, як я її хочу прожити. 

Нещодавно мій партнер Артем після першого вибуху побіг на кухню за халвою. Прийшов в туалет, де ми ховались від ракети, з халвою. Між вибухами їв халву і казав, яка вона масляниста. Дивно розуміти, як ми комбінуємо цю вітальність і це проживання насолоди від халви в момент, коли тебе намагаються вбити. 

Це шалений парадокс: так не має бути, але, безперечно, це підсвічує красу життя. Дає адреналінову ейфорію від розуміння, що ти вижив, і люди з тобою вижили. І ви разом вистояли і пережили ще одну ніч.

Квитки на виставу можна придбати за посиланням.

Текст — Катерина Переверзева, фотографії — Олександр Осіпов, обкладинка — Катерина Дрозд , редактура — Олександра Пономаренко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа через сервіс Buy me a coffee або зробити разовий донат на будь-яку суму.