Релокація стріт-арту. Як харківські художники і художниці адаптуються в інших містах і країнах

Катя Комендант

[До 24 лютого] планів було дуже багато: рости, розвивати тусовки, «будувати» в Харкові. Потім розширюватися за межі. 

В арті [у мене] не було натхнення. З дослідження все перетворилося на штампування, тому орієнтир та запалення були здебільшого на івенти. 

На останньому «Обкашлінгу» [серія вечірок Каті — «Люк»] було дуже тісно, ​​але всі помістилися. Після цього з’явилася думка, що Харків готовий тусити, а в нас є енергія і ресурс дати це людям. Навіть з’являлися думки про постійний плейс — не про гроші, а про настрій та ком’юніті. Сподіваюся, цей вогонь усередині нас залишиться до відбудови. 

Рік почався з того, що я поїхала у відпустку до Карпат катати на сноуборді. За кілька днів до війни по дорозі назад заїхала до Києва і вже там почала щось відчувати через новини, якусь напругу, в Харків не хотілося. Подумала: «Блін, може залишитися?». Але потім подивилась на свій рюкзак, а там: лижні черевики, лижна курточка — зовсім нічого. Врешті, таки вирішила поїхати до Харкова, взяти речі і рушати до Львова. 

Після приїзду до Харкова різко запланувала на 24 лютого з подругою малювати в майстерні. А вранці вона мені дзвонить: «Катя, війна!», а я: «А? Шо? Як?».

Купила квитки на все, що можна, бо розуміла, що виїхати буде складно. Проте мій поїзд до Львова не прийшов і довелося довго перебувати в натовпі людей зі своїми згорнутими 1,5-метровими картинами, щоб продати їх у разі найчорніших воєнних часів — це був такий типу «страхувальний трос». Один із найцікавіших експіріенсів був, коли я забирала їх з майстерні на Холодній Горі пішки, під звуки сирен та без працюючого транспорту.

Зрештою мені вдалося виїхати, хоча потрапити на потяг було складно. Побула кілька днів у Львові, був варіант вибратися до Італії, але потім надійшла конкретна пропозиція щодо житла у Швеції. І тепер я у Скандинавії, ходжу серед вікінгів та намагаюся жити.

Живу в Мальме — це абсолютно інша Швеція, порівнюючи, наприклад, зі Стокгольмом. Йдеш вулицею, а водії перехожим махають. Мій друг теж так робить — людей не знає, але махає їм, а вони йому — така країна. Тут багато мігрантів, тому тут не таке нетовариське середовище, як усі кажуть. У мене оточення максимально товариське, мені пощастило. 

Раніше тут взагалі треш діявся, купа різних тусовок. Зараз все здулося: нелегальних клубів немає, живуть більш-менш спокійне життя, але дуже люблять незручні рейви з поганою музикою в лісі.

Приїхавши до Швеції, я налаштувала себе, що все ок, але це організм говорив мені на кшталт: «Нє-нє, давай не зациклюватися на тому, що все йде так би мовити “в дивному ключі”, давай працювати». Проте за підсумком не працювала, а штампувала. 

Потім почала розуміти, що відбувається і така «Воу!» — після чого перерва в кілька місяців. До картин взагалі не торкалася, іноді малювали на стінах. 

Далі трапився величезний мурал, від якого я дуже втомилася, бо на ньому дуже багато деталей. Робили його з моїм другом Робіном. Це був фестиваль і ми малювали в якомусь дуже дивному величезному ангарі. Нам заплатили, але небагато. Ми там намалювали все, що хотіли, бо була можливість. Робили його близько місяця.

Мій стиль трохи змінився. Усвідомила проблему фаст-фуд мистецтва і намагаюся, не дай боже, не опинитися серед цього всього. Свій світ треба робити якісно!

[Щодо сучасного графіті —] стало трохи мейнстрімно. Але дуже приємно спостерігати за шведськими графіті-гуртками для дітей, це прямо культурна частина. Було б непогано, якби ми теж прийшли до такого відношення.

Цензура в Швеції з’явилася зовсім недавно, але не дуже радикальна. Просто забороняють малювати оголених жіночок, насильство тощо. Трактування приблизно таке: «Глобальні теми не піднімайте — намалюйте красиво!».

Тут також «одне велике село». Але більша ймовірність отримати якісь комерційні пропозиції від держави, ніж в Україні, наприклад, зробити якийсь величезний мурал. У Києві це також можливо, але треба трохи попотіти заради такого.

У нас у Харкові перевагу зазвичай віддають прихильникам наявності Дзеркального струменя у своїх роботах. Нікого образити не хочу, але я цього не розумію, якщо чесно… Сумно говорити, але так [в Європі більше готові платити за мистецтво].

Зараз планую виставку в Упсалі [місто біля Стокгольма — «Люк»] у галереї Wild Style, готую нові картини. Поки що не планую [повертатися в Україну], але сумую. Тут є і плюси та мінуси. Напружують величезні податки, але я розумію, для чого це.

Somari

До війни я жила на два міста — Київ і Харків, малювала собі стріти і горя не знала! Тепер живу в Берліні. 

Взагалі не знала, що буде релокейт. Просто тікала з Києва у Львів до друзів у першій тиждень війни. У Львові зрозуміла, що нема де жити, поїхала далі навмання. 

Спочатку була ніч в Варшаві, потім спонтанне рішення їхати в Берлін. Я ніколи до цього там не була, та і не знала нікого. Поки їхала з Варшави, мені [головний редактор rap.ua та реп-виконавець] Міша Правильний дав контакти друзів, які захостили мене на перший час. 

А потім я вже сама знайшла невеличку галерею, де мені дали кімнату на два тижні. Це типу резиденція і галерея з кімнатами, щоб жити митцям і виставляти роботи. Через деякий час і я там виставлялася. 

Потім місяць жила з німецькими студентами, яких знайшла через канали допомоги українцям. А дали вже мені пощастило пройти open call до Ukrainian Culture Community, де я зараз живу — це моя резиденція на рік.

Насправді дуже надихає те, що коли працюєш, не маєш часу лежати в позі ембріона і скиглити. Це основний стимул завалити себе проєктами. Я дуже вдячна, що в мене є така можливість не сидіти на місці.

Але от саме скетчі дуже страждають — якщо раніше я постійно щось нове малювала на стіні, то зараз вже повторююсь і часто використовую ще довоєнні ескізи, бо саме створити нове дуже важко.

В Берліні особливо на вулиці не помалюєш без дозволу, як у нас, а мені цього дуже не вистачає… [Німецька бюрократія] торкається всього! Ніхто тобі не дасть кеш в руки, потрібно все проводити офіційно. На все повинен бути дозвіл. Але ти і захищений максимально — і в фінансовому плані, і в фізичному.

Завжди важко відповідати на питання [про свою найулюбленішу роботу], бо люблю всі. Але якщо критерієм назвати значущість, то це точно буде мурал про війну, який я намалювала одразу по приїзду в Берлін. Він розташований у Кройцбергу, найвідомішому тусовочному районі Берліна — я там прямо відвела душу, зобразивши і будинок моїх батьків, що згорів, і тонучу «Москву», і протитанкових їжаків.

Мені дуже подобається, що в Німеччині цінується те, що ти маєш стиль. Жодного разу мені не запропонували намалювати чужу ідею, жодного разу не задали якийсь напрямок. Ніхто не вносить правки. Вони дають повну свободу і просто хочуть бачити мій стиль. Дуже хочеться, щоб в Україні такого було більше. Ну і взагалі цей ринок треба розвивати у нас. Наприклад, я малювала мурал на стіні, на якій кожні три місяці новий митець малює новий мурал — оце я розумію попит!

Те, що в Німеччині цінується індивідуальність і особистий стиль, видно ще й по тому, наскільки тут багато виставок вуличних митців. Є музей стріт-арту Urban Nation. Є багато стріт-хантерів, які в свою чергу теж роблять виставки про митців. І через те, що така конкуренція, рівень стріт-арту досить високий.

Одна із самих найважкіших штук, коли ти в Європі — [конфлікти з руськими]. Тут неможливо уникнути цих «хороших руських». Вони скрізь! І щоразу масштаби огидності їхніх вчинків вражають.

Навесні мене покликали малювати на івент, який виглядав ніби його роблять іноземці, а під час проведення виявилось, що це руські. З самого ранку організаторка була п’яна, а під час івенту співала гімн України, вже не стоячи на ногах. Видовище, яке терпіти було досить складно. 

Через деякий час виявилося, що половина гостей — це громадяни рф, а невідомий п’яний чоловік підійшов, щоб сказати: «Скоро все про эту войну забудут и будет все как раньше». Це було навесні, коли я тільки-тільки приїхала з-під обстрілів. Важко передати гамму відчуттів. Не івент, а огидна попойка, приводом для якої зробили «збір грошей для України». Чи варто казати, що грошей вони не зібрали? Коли я все висвітлила — публічно у тому числі, ці «хороші руські» мене не просто не зрозуміли, а ще й звинуватили.

Інша історія відбулась, коли я була в резиденції в Швейцарії. Запостила сторіс про вільні місця в резиденції для українських стріт-артистів, які тікають із сім’ями від війни. Перший, хто відповів — відомий руський стріт-артист з питанням, чи є місця для «російских опозіционних художніков». Потім виявилось, що він живе в Москві, робить там виставки та шукає резиденцію в Європі. Я написала йому конструктивно наскільки могла, чому він не має морального права навіть таке питати. Відповідь: смайлік та відписка. В нього досі жовто-синя аватарка… 

За моїми відчуттями, заробляти вуличним мистецтвом в Берлині дуже круто, але от саме цього задоволення від вільного малювання с друзями, як у нас, мені не вистачає. Може, я ще мало кого знаю, може, просто так сильно сумую за своїми, що не можу оцінити ту сцену.

Мені і до війни важко було планувати, бо в мене не життя, а якийсь калейдоскоп. Поки триває моя резиденція, буду в Берліні. Але сподіваюсь, що буду мати роботу в інших містах також, бо мені дуже подобається мандрувати і хочеться охопити якомога більше міст своїми муралами.

Прямо зараз я приїхала до України. Заїжджала в рідний Харків. Дуже щаслива, бо погуляла знайомими місцями, пішла, звичайно, відразу в «Буфет» і «Кулиничі». Навіть встигла нову Пташку намалювати в центрі під сигнали тривог!

Я ще в 2020 році, коли пожила за кордоном пів року, зрозуміла, що остаточна еміграція не для мене. Я дуже люблю Україну і українців, не можу без них жити, тож завжди буду сюди повертатись.

RASKAZ

[24 лютого] я зустрів завдяки дзвінку колеги. О 5:30 ранку, кажуть: «Ну що, спиш ще?» кажу «Так». Ну і мені: «Прокидайся, війна почалася, збирайся і приїжджай на роботу». 

Перші вісім днів пробув під П’ятихатками на робочому місці, без інтернету, під канонаду, літаки, що літають, і гуркіт гусениць на окружній. 

На дев’ятий день вдалося виїхати, випав ще сніг майже по коліно… Дорогою додому — блокпости, барикади, розбиті будинки та мертві вулиці. Здавалося тільки 10 днів тому всі снували туди-сюди, занурені в рутину — і ось в одну мить звичного життя може не стати. 

Відчував якесь заціпеніння беземоційне, їхати в тій метушні особливо не планував, але мене підібрали знайомі. Треба було перегнати машину до Полтави, і ми рушили туди, там взяли ще одну для перегонки і доїхали до Львова. А тут уже друзі та знайомі допомогли, так і залишився.

Львів — чудове і красиве місто, до війни бувати не доводилося, але потрапивши сюди після Харкова, випробував змішане з якоюсь оскомою почуття. Коли люди гуляють посміхаються, п’ють каву, все відкрито і є сигарети в кіоску! Було не по собі та більше схоже на сон. 

Тут цікаве художнє ком’юніті, багато художників з різними поглядами. Сам періодично малюю. Час від часу запрошують на джеми, а так місцевими стіночками бігаємо. Переїзди штовхають думку, щось нове собі робимо — такий собі паралакс. 

Натхнення приходить раптово, за норовливою примхою. Все як то в настрій більше впирається, руки не опускаються ніколи, але динаміка часом кульгає, якийсь лімб то поглинає, то повертає. Війна — величезний каталізатор, так що профдеформація не обходить стороною, і тут і там, як намагаємося робити. 

За весь час знаходження тут познайомився із чудовими людьми з різних сфер мистецтва. Соратників у справі тут хоч відбавляй. І знайомих приїжджих багато — з Харкова та інших міст.

[Стосовно конфліктів у Львові] нічого не скажу — подібного не було. Так, кілька разів слово за слово, на тому й розійшлися. Внутрішній конфлікт — страшніший за зовнішній — буває часом. Це ні до чого, в наш час так точно.

Щодо «самобутньо» [про мої роботи] — заява досить гучна, як на мене. Навіть не знаю, як усе це охарактеризувати. Було constructio, а стало destructio. Мистецтво для мене — це як психологічна залежність, симбіоз форми та навколишнього простору. З допомогою руйнування явних меж форми, ув’язнених у «порожнечі», ми переносимо себе за межі кордону і відриваємося в абсолютній безмежності і вдихаємо минуле, сьогодення та майбутнє. 

Я харків’янин та не багато де був, щоб дати характерну оцінку в порівнянні [Харкова з іншими містами]. Але скажу так: «Дім є дім». Ми всі в Харкові як сім’я, досить щільно переплетені між собою, незалежно від хобі або основного роду діяльності. 

Хлопці з харківського графіті-руху завжди були тру, не дивлячись ні на що. Завжди зустрічали і проводжали людей з інших міст у кращих традиціях. Харків’янина впізнають у кожному місті України. Східний шарм, не інакше!

Ми всі так чи інакше в ступорі, незалежно від діяльності. Було/стало — не передати словами. Але це нова віха історії. І ми вийдемо з неї переможцями.  Вперед діло, тоді забава. Намагайтеся впорядкувати «баланс» у собі. 

Chipa

До пандемії я якийсь час жила в Чехії. У 2020 році вирішила залишитися в Харкові. Малювала графіті, полотна, ілюстрації, NFT, стікерпаки, робила килими… Все, до чого доходила фантазія та можливості.

[Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення] 1 березня я виїхала до Львова. А через чотири місяці переїхала до Києва, щоб бути ближче до Харкова.

[При виборі місця для релокації спиралася] на особистий досвід. Я була в багатьох містах, тому розуміла, куди їхати. Підходили з думкою про те, де буде комфортно жити, працювати, вести соціальне життя. Потрібно було за тиждень зробити собі щось, що можна називати будинком і не ізолюватися від світу та друзів.

[На восьмому місяці війни не збожеволіти допомагає] творчість, кохана людина та кішка.

Нині я займаюся своєю творчістю, малюю графіті для себе, на фестивалях, благодійних проєктах. Продовжую робити ілюстрації, стікери, NFT. Нещодавно почала займатися мозаїкою.

Беру участь у майстер-класах та фестивалях для дітей, яким довелося покинути свій дім через війну в Urban Camp Lviv, роблю аукціони з волонтеркою Оленою Раковою, з розмальованими мною гільзами. 100% виручки від них йде на ЗСУ. Також даю свої арти волонтерським організаціям їхніх аукціонів.

Не все те, що на вулиці, можна називати стріт-артом. Я малюю графіті на вулицях і не вкладаю в це багато сенсу. Лише один, який зрозумілий усім — зробити міське життя яскравішим, без темних фарб. Решта несе більше сенс для мене і тих, хто цим займається.

Графіті в Україні зараз трохи трансформувалося. Багато хто, крім малювання, займається ще й фарбуванням військових автомобілів, зброї. З’явилося дуже багато патріотичного графіті. Ті, хто хоче щось робити — просто бере і робить, попри обмеження у волелюбній культурі та важливість думок людей з оточення.

Я роблю арт, трансформуючи своє графіті, свого персонажа в інших текстурах та формах. Це полотна, ілюстрації, наклейки, мерч, мозаїка тощо.

[NFT —] це один із напрямків, як можна було трансформувати мої графіті в реальний арт, у нові форми та новий простір. Я виставляю роботи на платформі Objkt. Також мої NFT можна подивитися на моїй персональній VR-виставці, її зробили Swiss Graffiti зі Швейцарії.

[Українські митці зараз потребують] програм та підтримки всередині країни. Надання просторів для людей, яким довелося залишити свої майстерні та будинки. Я бачу багато підтримки [українського культурного середовища] за межами України, але всередині країни — якщо порівнювати з тим, скільки талановитих людей у нас живе і те, як вони розвивають українську культуру — на жаль, дуже мало.

Звичайно [є плани на харківські фасади після перемоги]. І не лише на харківські. І не лише після перемоги!

Alex Xepaces, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Підозрілі особи. Катя Комендант
• Підозрілі особи. Somari

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.