«Маніфест сталого миру», або що робити, коли ми переможемо. Інтерв’ю з викладачем КМБШ Валерієм Пекарем
Люди
25 жовтня у Харкові презентували документ-маніфест під назвою «Світ після нашої перемоги». Він містить бачення повоєнного світового ладу, окреслює шляхи його досягнення, а також визначає місце України після її перемоги над агресором. Захід проводила Громадянська мережа ОПОРА у межах проєкту «Маніфест сталого миру — стратегічний підхід» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Текст документу представили українські інтелектуали, військовослужбовці ЗСУ та політологи. Під час дискусій у «ЄрміловЦентрі» вони спробували окреслити умови нової міжнародної безпеки після перемоги України.
«Люк» поспілкувався з одним із доповідачів Валерієм Пекарем — підприємцем, публіцистом і викладачем Києво-Могилянської та Львівської бізнес-шкіл. Він розповів, чого саме від України очікують міжнародні партнери, з чим зіштовхнеться Харків після перемоги та яка доля чекає на російський Бєлгород.
«В Україні неможлива автократія, але можливі спроби її встановити»
— В одному з інтерв’ю ви порівнювали Україну з проблемним підлітком, який випадково врятував директора школи і його за це прийняли у школу. Тепер він має сумлінно вчитися і складати іспити. Чи зробив цей підліток якийсь прогрес за останні півтора роки?
Власне, ця метафора мала пояснити, що ми знаходимося лише у стартовій точці дуже великого шляху. І тепер партнери, без яких ми не могли б вести війну, очікують від нас конкретних кроків на шляху до становлення України як держави, що відповідає нормам і цінностям Європейського Союзу. І коли ми постійно говоримо про нашу нашу прихильність до європейських цінностей, то це не якісь абстрактні речі. Якщо ми хочемо бути у вищій лізі, це означає верховенство права, сталу демократію та вільний ринок.
З точки зору цих критеріїв, ми рухаємося поки що не дуже. Формально необхідні закони ухвалюються, але їхнє втілення не справляє враження того, що ми наближаємося до верховенства права. Судова реформа сьогодні на одну хорошу новину дає нам дві погані. І треба сильно сподіватися, що якимось чином це зміниться, хоча в умовах воєнного стану суспільство має не так багато можливостей публічно адвокатувати проведення реформи судів та інших правових органів.
Очевидно, в часи війни демократія сильно згорнута. Ми бачимо суттєво знижені ролі парламентаризму у прийнятті державних рішень, згортання децентралізації. Ми бачимо обмеження свободи слова і єдиний телемарафон. Ми бачимо обмеження політичної діяльності, закриття відкритих реєстрів і багато інших речей, які віддаляють нас від демократичної мети.
Будемо сильно сподіватися, що після перемоги нам вдасться повернути ці надбання демократії до передвоєнного рівня, бо інакше нам не світить ані Європейський Союз, ані соціальна згуртованість. Завжди знайдеться критична маса громадян, яких сповзання до авторитаризму і згортання демократії не влаштовує. Я не вірю, що в Україні можлива автократія, але можливі спроби її встановити, які дуже дорого коштуватимуть країні.
Багато хто вважає, що Європа — це не вільний ринок, тому що там дуже багато бюрократії та регуляції, високі податки. Але треба дивитися, передусім, на комплексний показник — рівень економічної свободи. Значна частина країн Європи перебуває у «топ-30» за цим показником. Багато з них хоче продемонструвати максимальну економічну свободу, щоб привабити більше інвестицій, створити більше робочих місць, забезпечити власному народу великий добробут.
Україна рухається у принципово протилежному напрямку. Станом на 1 січня 2022 року, Україна посідала у світовому рейтингу економічної свободи 130-е місце. Це безнадійне місце. З ним не можна розраховувати ані на повоєнне відновлення (скільки би грошей сюди не залили наші союзники), ані на появу суттєвих обсягів іноземних інвестицій, які створили б нові робочі місця, підвищили продуктивність праці, а значить — і середню зарплатню, рівень пенсій, витрати на освіту, охорону здоров’я, національну безпеку і так далі.
У нас, звісно, поки що немає всіх тих бюрократичних обмежень, які є в Європейському Союзі, але у нас величезна кількість пострадянських бюрократичних обмежень. У нас непрозора податкова система, яка стимулює корупцію і ухилення від сплати податків. У нас непрозора митна система, яка теж стимулює корупцію та ухилення від сплати мита. У нас непрозора антимонопольна система, яка стимулює монополістів, а не чесну конкуренцію. У нас не завершена земельна реформа та реформа ринку праці. І саме тому ми виглядаємо дуже-дуже сумно серед інших країн, які претендують на інвестиції.
Європейська ідея — це, передусім, вільний ринок, вільний рух грошей, товарів, капіталів і людей. Власне, Європейський Союз був створений спочатку заради економічного процвітання. І лише на другому плані була політична єдність, бо вважалося, що сильна економічна взаємозалежність унеможливить наступні конфлікти між європейськими націями.
Насправді, всі хочуть стати членом ЄС саме заради приєднання до величезного відкритого ринку — це є очевидним надбанням. Менш очевидним є приєднання до великої системи європейського права, яка має добре напрацьовані практики вирішення багатьох проблем, з якими стикаються країни з перехідною економікою.
«Харків знову перетворюється на фортецю, якою був колись»
— Чим, на вашу думку, Харків може зацікавити потенційних інвесторів? Чим ми можемо бути цікаві, наприклад, Європі?
Коли йдуть великі геополітичні зміни, дуже важливо знайти своє місце. Я згадую, наприклад, як Миколаїв у радянські часи був містом-верф’ю усього Радянського Союзу. Зникнення Союзу з його постійним військово-морським будівництвом змусило Миколаїв почати переорієнтовуватися — і цей процес досі не завершений.
Водночас, перші 30 років незалежності Харків насолоджувався своєю традиційною роллю і не відчував необхідності якихось змін. Харків був великим торгівельним хабом на кордоні з Росією. Його економічний розквіт був пов’язаний, передусім, із цим, а вже на другому місці було те, що це університетське місто, наповнене студентами та науковцями.
Першого точно вже не буде — Харків як великий хаб українсько-російської торгівлі припинив своє існування. Навіть якщо всі студенти повернуться, місту доведеться переосмислювати себе. І тут, очевидно, треба буде зрозуміти, що на сьогоднішній день таке величезне і потужне місто може робити.
Якщо ми уявимо собі, що Росія нікуди не зникне, то, очевидно, що Харків перетворюється на таку собі українську місто-фортецю, якою він колись і був, бо починався як козацьке поселення. Це означає, що тут, можливо, буде менше студентів, але буде більше військових. Тут буде великий центр оборони від наступної хвилі агресії, отже — військові принесуть із собою гроші.
Я думаю, що студенти у Харків повернуться й університети відродяться, але таке велике місто не може жити лише фортецею та університетами. Доведеться створювати якісь нові сенси.
Що це буде, ми не знаємо. Важко було уявити ще 25 років тому, що Львів перетвориться на місто туристичної індустрії та ІТ — але він перетворився. Так чи інакше, місто починається з когорти активних громадян, які намагаються переосмислити, чим місто далі буде займатися, на чому буде позиціонуватися, який його новий сенс.
Наразі треба знову починати з того, щоб збирати когорту засновників нового Харкова — діячів культури, бізнесу і громадського активізму — і разом намагатися зрозуміти, де наші сильні точки. Методи створення бачення майбутнього міста є і вони добре відомі цим харків’янам. Але місто починається з тих людей, які беруть на себе відповідальність за це.
— Тобто, все одно активна громада на першому місці?
— Я би навіть сказав, що не громада, а 30-70 активних людей з різних «бульбашок», які разом беруть на себе цю роль — стати матерями-батьками візії нового міста. Що стосується місцевого самоврядування, то практика українських міст показує, що коли подібне бачення народжується, то місцеві політики беруть його на озброєння і втілюють. Тому що дуже вигідно заробляти політичні бали на втіленні того, чого прагнуть громадяни.
Я не харків’янин, тому не зможу зробити внесок у розробку такого бачення майбутнього Харкова. Але я певен, що у Харкові є люди, які це можуть зробити: визначити ключові сфери життя, галузі економіки та точки привабливості.
Очевидно, всім відомі галузі, що розвивалися перед війною у Харкові. Частина з них повернеться, частина — ні. Проте, місту точно потрібна нова роль і нове осмислення себе. Мені здається, що у Харкова є певна амбіція стати столицею української культури. Для того треба бути достатньо великим містом — і Харків є таким. Це не може зробити місто з населенням 25 тисяч людей, наприклад.
У мене нема жодних сумнівів, що Росія розвалиться. Але після цього на її теренах сформуються держави різних [раніше] поневолених народів. Вони будуть дружніми до України, тому висунута на передній план місто-фортеця десь за два покоління спокійно зможе стати аванпостом українських відносин із цими країнами.
«Москва зменшиться втричі після розвалу Росії»
— Умовно кажучи, ми зможемо економічно та культурно притягувати до себе Бєлгород?
Ні, Бєлгород, я вважаю, безнадійним. Мені скоріше йдеться про Поволжя. Воно, наче, і десь достатньо далеко від Харкова, але Харків є найближчою точкою до цих нових незалежних держав.
— А чому саме Поволжя?
Тому що там буде новий центр. Навколо — Татарстан, Башкортостан, інші республіки і регіони, до Уралу. А за ними — Уральська Республіка, далі Сполучені штати Сибіру, чи як там себе називає їхній регіоналістський рух. Це [відбудеться] не зараз, а через покоління, може, більше. Проте, якщо Харків перетвориться на цей український форпост в широкому розумінні — військовий, культурний, смисловий — він буде приваблювати наших нових союзників на теренах колишньої Росії, яка залишиться на сторінках історії.
Бєлгород не має жодних шансів, тому що це дотаційний регіон і його сьогоднішній добробут зумовлений лише тим, що Москва дає гроші, викачані з інших регіонів. Там не буде кому жити та їздити сюди. Це буде територія, на якій не може нічого розвиватися, тому вона поступово повністю встратить сенс.
На майбутньому просторі Північної Євразії сенс матимуть, передусім, національні держави Поволжя та Кавказу. Сенс матимуть держави з сильною регіональною ідентичністю: Урал, Сибір, Інгрія зі столицею у Санкт-Петербурзі. А також, звичайно, регіони Крайньої Півночі з корисними копалинами. Все решта — це території, які сьогодні живуть виключно за рахунок викачування ресурсів з оцих перших. Самі по собі вони швидко помруть. Я думаю, що Москва зменшиться втричі після розвалу Росії.
— Харків, Київ чи Дніпро теж може зменшитися втричі?
Ключові елементи стратегії повернення людей та утримання тих, які після перемоги захочуть виїхати — це стала демократія та економічна свобода. Якщо ми цього не забезпечимо, матимемо дуже сильний відтік людей, який тільки пришвидшуватиметься. Ми станемо пенсійним домом Європи.
Другий шар — це локальні сенси. Навіщо Харків у XXI столітті? Що він буде робити? Що місто дає своїм мешканцям? Що воно дає Україні? Що воно дає світові?
Якщо, наприклад, говорити про освіту, то Харків, може бути столицею освіти для мешканців країн Азії та Африки. Може бути таке? Може. Але це дуже великі зміни у місті, його культурі та інклюзивності для мешканців. Це абсолютно інша структура населення. Чи можна уявити собі такий Харків? Думаю, що можна.
Але це задача для харків’ян — [визначити] для чого місто потрібно ним самим. Тут має бути робота, житло, інфраструктура і так далі.
«Місто починається з людей, які готові придумувати йому новий сенс»
— Тоді останнє питання. Можете навести якийсь світовий кейс такої ревіталізації міста, коли воно кардинально змінило своє призначення?
Ми маємо багато таких прикладів — від Бірмінгема в Британії до Чикаго у США. Минуле, від якого вони тікають, є більш-менш однаковим: колись хороше географічне положення, помножене на колись потужну промисловість, яка віджила своє. Але майбутнє у кожного з таких кейсів різне, бо у кожному місті знаходяться люди, які його переосмислюють.
Все починається з людей, які живуть тут, у місті, нікуди не хочуть переїжджати, і готові придумувати йому новий сенс. Багатьом містам України доведеться це робити. І я з радістю бачу народження нових ідей у містах, які раніше не вважалися такими, що мають аж надто великий потенціал.
Ми бачимо злет Івано-Франківська, який почався задовго до війни, бачимо наповнення Вінниці, великі амбіції Полтави, гордість Миколаєва. Львів став реальною столицею українського ІТ задовго до великого вторгнення і «великого переселення айтішних народів».
В основі всього лежить нове бачення, а за ним стоїть група чоловіків і жінок, які відчувають велику відповідальність перед містом і світом за те, щоб тут з’явився новий сенс.
Антон Алохінссон, фото — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд
Читайте також:
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
