Місто
Яким має бути Харків після перемоги? Аналізуємо поточну ситуацію з безпекою та успішний досвід інших країн

Відбудова Харкова після перемоги залишається рівнянням із багатьма невідомими.

Нещодавно в межах нашого проєкту «Яким має бути Харків після перемоги?» ми поговорили з учасником робочої групи архітекторів з відбудови міста Максимом Розенфельдом. 

Проте питань без відповідей залишається дуже багато. Одне з них — якою буде майбутня політика міста у сфері безпеки та як захистити харків’ян на випадок нових обстрілів із боку Росії.

У цьому матеріалі «Люк»та dveryki досліджують поточну ситуацію з безпекою в Харкові, аналізують успішні кейси інших країн та розмірковують, які з них можна впровадити в нашому місті.

Відбудова Харкова після перемоги залишається рівнянням із багатьма невідомими.

Нещодавно в межах нашого проєкту «Яким має бути Харків після перемоги?» ми поговорили з учасником робочої групи архітекторів з відбудови міста Максимом Розенфельдом. 

Проте питань без відповідей залишається дуже багато. Одне з них — якою буде майбутня політика міста у сфері безпеки та як захистити харків’ян на випадок нових обстрілів із боку Росії.

У цьому матеріалі «Люк»та dveryki досліджують поточну ситуацію з безпекою в Харкові, аналізують успішні кейси інших країн та розмірковують, які з них можна впровадити в нашому місті.

Раніше ми й уявити не могли, що наше життя зміниться настільки, що укриття й бомбосховища будуть словами повсякденного вжитку. А мрія про скляні панорамні вікна стане для когось смертним вироком. 

Від початку повномасштабної війни і до звільнення більшої частини Харківщини у вересні важко згадати хоч один день, коли росіяни не обстрілювали Харків. Воно й не дивно: з міста до кордону з РФ — всього 30 кілометрів, тому ракети з Бєлгорода долітають за кілька хвилин, а ППО не завжди може їх збити.  

Через постійну загрозу обстрілів кожен знає, які стіни в домі несучі, щоб за ними ховатися. Це дивно та, мабуть, страшно, але й до такої реальності можна пристосуватися. Проте чи готове до неї місто?

Яка ситуація з безпекою в Харкові зараз?

Прифронтовим містом Харків став ще у 2014 році. На думку урбаніста Сергія Козлова, тоді змінилася державна політика, а разом з нею — і сприйняття небезпеки. 

«Ще в часи Євромайдану в містах сходу України була велика кількість російського бізнесу і майна, — каже Козлов. — У багатьох харків’ян це створило уявлення про неможливість військової агресії РФ. У 2014 році ми усвідомили, що то була хибна думка. Це стало значним зрушенням у суспільній свідомості»

Сергій Козлов

Разом із суспільною свідомістю змінилася і міська політика: більше уваги почали приділяти безпеці публічного простору. Наприклад, у 2014-му виконавчий комітет Харківської міської ради ухвалив рішення «Про тимчасову заборону використання піротехнічних засобів». Тоді це стало особливо актуальним через велику кількість переселенців і ветеранів АТО, проте цю заборону часом просто ігнорували. 

Почалася також підготовка сховищ і укриттів: у вересні 2021-го міська влада представила інтерактиву мапу укриттів

КП «Жилкомсервіс» звітувало про успішні розчищення і оновлення найпростіших сховищ у будинках, тобто про підготовку підвалів. Проте фактично багато укриттів так і залишилися непридатними для використання.

«Після усвідомлення реальної загрози вторгнення і бойових дій у містах наприкінці 2021-го харківська міська влада в досить короткий строк підготувала трохи підвалів до перебування людей. В основному, у будівлях, дотичних до бюджетної сфери, наприклад, у школах. У перший день повномасштабної війни я побачив чергу людей у такий підготовлений підвал, — розповідає Сергій. 

Але ще з радянських часів у Харкові лишилося багато бомбосховищ різної ступені занедбаності. Наприклад, якщо сховище було в комерційній власності, його ніхто не зобов’язував відновлювати. Так було на заводі хімреактивів, де містяни самі облаштовували укриття вже під час війни, бо воно було не підготованим. У багатьох районах також не працювала система оповіщення, хоча її регулярно перевіряли з 2021 року.

Я вважаю, що на 24 лютого Харків не був готовим до війни. Все готували або в останні місяці або вже під час вторгнення»

Зараз міська влада намагається надолужити прогаяне і зробити міський простір більш безпечним. Наприклад, з 1 грудня почалася заміна систем оповіщення: «Червоний Хрест» передав Харкову та області 50 нових систем оповіщення. 40 з них вже встановили. 

Також почали облаштовувати вуличні зупинки-укриття. Першу встановили в серпні. За проєктом, на цих зупинках є 12 місць для сидіння, екрани з камерами спостереження та приблизно 100 кг піску. За словами міського голови Ігоря Терехова, всього мають відкрити 25 таких зупинок. 

Фото: Дмитро Кузубов

Як ідею Сергій Козлов вважає зупинки-укриття доцільними: 

«Не знаю, чи користуються ці зупинки попитом у мешканців. Але вважаю їх безпечними, особливо, коли під час повітряної тривоги поруч опиняється електробус з пасажирами»

На думку Сергія, кожен із нас має бути готовим до нового можливого нападу РФ, але міська влада Харкова може значно полегшити це завдання: 

«Підготовка міста має відбуватися на всіх рівнях — від державного до персонального, — запевняє Козлов. — На персональному рівні ми маємо навчитися збирати тривожний комплект, долучатися до облаштування найближчих укриттів з резервами води, генератором, паливом. Долучатися хоча б тим, що знати, де воно і спробувати завітати до нього».

Також можна проводити підготовку на рівні будинку: мати автономні джерела живлення (сонячні панелі, вітрогенератор, інвертор іакумуляторні батареї), резервуари питної та технічної води в не промерзаючому приміщенні, каналізацію укриття. Але значну частину підготовки на себе має взяти саме міська влада:

«На рівні міста, крім таких речей, як укриття і справна система оповіщення, має бути житловий резерв для розселення біженців, — каже урбаніст. — Також влада може впроваджувати прохідні технічні комунікаційні тунелі (галереї) поміж будівель. 

Важливо розробити логістичні моделі для цивільного населення в часи надзвичайного стану. Бо коли готувалися до чемпіонату Євро-2012, кожне місто робило плани мобільності, а під час війни просто зупинило громадський транспорт, нічого не запропонувавши натомість»

Питання безпеки Харкова, і сховищ зокрема, також обговорює робоча група архітекторів, яка співпрацює з фондом Нормана Фостера та планує майбутнє відновлення Харкова. Керівник групи Дмитро Фоменко розповідає «Люку», що до єдиного рішення в облаштуванні сховищ у місті поки що не прийшли.

Дмитро Фоменко

«Головне рішення — Харкову потрібні сховища. Зараз наша група не має єдиного готового рішення для того, як вони виглядатимуть, — каже він. — Але нам дуже імпонує досвід Фінляндії. Фіни зробили багато сховищ подвійного призначення, які використовуються щодня. 

Наприклад, у них багато спортзалів, магазинів, парковок знаходяться в підвальних приміщеннях. Власники таких закладів мають готовий регламент і в разі небезпеки повинні за 72 години зробити там повноцінне сховище. Це чудова ідея і з тої точки зору, що люди знайомі з такими приміщеннями і почуваються значно спокійніше в них. 

Це не фінальна ідея, ми працюємо над ще кількома варіантами, які сподіваємося незабаром представити громадськості».

Фото надані Дмитром Фоменком

Зараз міська влада може залучати світовий досвід у сфері безпеки і втілювати в життя проєкти, які допоможуть місту ставати безпечнішим.

А як має бути за законом?

В Україні набув чинності закон щодо забезпечення вимог цивільного захисту під час планування та забудови територій. Його головна ціль — прояснити деякі питання, пов’язані з проєктуванням, будівництвом та експлуатацією захисних споруд. 

Наприклад, тепер для більшості будинків та споруд, при відсутності сховища чи укриття, забудовникам відмовлять у дозволі на будівництво. Це необхідно й важливо, але насправді від цього закону дуже багато очікували, а вийшло так, що цей закон — лише своєрідний маніфест, як повинна будуватися система цивільного захисту в дуже загальних поняттях. 

Багато роботи ще попереду — будуть змінені норми проєктування, перероблені генплани міст, проведена робота з будівництва нових та реконструкції наявних захисних споруд. У процесі з’являться ще багато питань, як зробити це економічно розумно, не втративши на якості, як експлуатувати цих об’єктів в мирний час, щоб вони не втрачали свою захисну функцію та завжди були напоготові. Це цілісна система, якій потрібно глибоке дослідження по багатьох фронтам, бо треба пристосовувати наші міста до нових реалій — життя в країні, що має божевільного сусіда.

В українській системі цивільного захисту взагалі не існує поняття бомбосховищ та бункерів. Аби населення могло сховатися від ймовірної загрози, передбачені два типи захисних споруд: сховища та укриття. 

Головна їх відмінність у тому, що сховище призначено виключно для працівників підприємств, установ та організацій — наприклад, заводів чи лікарень, а укриття можуть використовувати будь-хто, це тимчасова схованка, яка дозволяє захиститися на короткий проміжок часу, а сховище — герметична автономна споруда, що має забезпечити перебування в ній людей протягом декількох діб.

З точки зору конструкції теж є відмінність — сховище може витримати більшу руйнівну силу, бо ймовірність прямого потрапляння у стратегічний об’єкт, для яких будуються сховища, значно вища, ніж, наприклад, у житловий будинок. Як сховище, так і укриття можуть бути вбудованими чи розміщуватися окремо, й також бути спорудою подвійного призначення (наприклад, підземний паркінг чи метро). 

В мирний час держава зобов’язує забудовників завчасно готувати укриття та сховища. Під час війни, коли немає часу будувати щось капітальне, будують швидкоспоруджувані та найпростіші укриття, таким чином дає змогу врятувати більше людей.

Бункер — термін з війн ХХ сторіччя, в класичному вигляді — це різновид сховища, добре захищена навіть від прицільного потрапляння бомби автономна герметична споруда з запасом води та їжі. Зазвичай бункер будували як захисну чи оборонну споруду, це може надавати захищене приміщення в зоні бойових дій для командних центрів чи для керівництва країни.

Тож якщо на вулиці гудить сирена треба шукати саме укриття. 

Чи можемо ми використовувати для порятунку підвал багатоповерхівки? Підвал може бути як протирадіаційним укриттям — спорудою подвійного призначення, так і найпростішим укриттям. Тут різниця вже саме в конструкції та оснащені приміщення. Але далеко не кожен підвал можна вважати таким укриттям. 

За чинними нормами, укриття повинно бути сухе приміщення, обладнане місцями для лежання та сидіння, конструкції якого можуть витримати вибухову хвилю, з системою вентиляції, стаціонарним електроживленням, з туалетом та запасом води. Кількість виходів не може бути менш ніж два, висота укриття в нових будівлях — не менше 1,9 м в чистоті, але не менше 1,7 м в тих, що вже побудовані. Ті підвали, що не відповідають цим вимогам, не можуть автоматично відноситись до навіть найпростіших укриттів. 

А як із безпекою в інших країнах?

Ізраїль 

Спочатку ми хочемо звернутися до досвіду Ізраїля. Не тому, що ця країна живе у стані війни вже десятки років, а через те, що навіть при таких умовах місцеві жителі знайшли, як захистити себе. 

Ще в 1951 році в Ізраїлі прийняли закон про цивільну оборону: з того самого моменту укриття повинно було розміщуватися в кожному житловому та громадському будинку. Тому на початок 1990-х такі приміщення існували по всій країні, сьогоднішній їх — понад мільйон на дев’ять мільйонів мешканців Ізраїля.

З початку війни в Перській затоці в 1990 році, коли Ірак наніс ракетні удари по території Ізраїлю, постала проблема в укриттях, до яких люди матимуть змоги дістатися за декілька секунд. Тому з 1993-го кожний будинок повинен мати МАМАД (якщо це житлова будівля) чи МАМАК (якщо громадська). 

МАМАД та МАМАК — це приміщення з певними вимогами. Серед них — масивні, від 30 сантиметрів, залізобетонні стіни, потовщене перекриття, металеві герметичні двері, які витримують вибухову хвилю, віконниця з двохсантиметрового листа сталі та фільтр повітря для хімзахисту. 

Такі укриття розміщують безпосередньо у квартирах чи на кожному поверсі будівлі, аби мешканцям не потрібно було вибігати на вулицю, щоб потрапити в бомбосховище. Бо іноді на це є лише 15-30 секунд, тож людина просто проходить в сусіднє приміщення. 

Проте це не бетона коробка, що стоїть посеред квартири чи поверху. Це приміщення, які використовуються, як звичайні: там може бути спальня чи кухня, в громадських центрах це можуть бути спортзали чи студії. Але вони мають вищезгадані особливості й під час тривоги люди за лічені секунди збираються в безпечному місці. 

Варто підкреслити, що МАМАДи та МАМАКи не рятують від прямого влучання ракет, вони врятують від уламків ракет, осколків, хімічної зброї й землетрусів.

В Ізраїлі також є проєкти з реновації старих будинків до 1991 року, які будувалися ще без МАМАДів. Такий проєкт називається «ТАМА 38», він цікавий тим що, девелопер при згоді більшої половини мешканців будинку добудовує МАМАДи й ще 2-3 поверхи квартир на продаж. Мешканці можуть самотужки укріпити будь-яку кімнати за всіма вимогами: стіни, двері, вікна, але це дорого. Станом на 2012 р. це коштувало 20 тис. доларів. Зверніть увагу на фотографії, як до старих будинків добудовують захисні кімнати.

Фото: puerrtto.livejournal.com

Під час війни в Ізраїлі завжди відкритті всі укриття, а у ході активної фази на відкритих просторах міста, наприклад, парках, встановлюють бетонні укриття.

Сдерот — це маленьке містечко на півдні Ізраїлю, яке розташоване лише за три кілометри по прямій лінії від кордону із Сектором Газа. Через такого сусіда місто регулярно піддається ракетним обстрілам. У Сдероті можна зустріти бомбосховище на кожному кроці. Всі автобусні зупинки обладнані стаціонарними бомбосховищами, МАМАДами, МАМАКами. Але це ще не все:  школи, дитячі садочки та громадські заклади накривають великою бетонною аркою. 

Фото: puerrtto.livejournal.com

Одне з рішень ізраїльського досвіду ми можемо адаптувати до наших реалій вже зараз — підготувати паркінги та підземні приміщення в якості укриттів. Вони повинні мати санвузли, розкладні місця для сидіння й обов’язково як мінімум два виходи. Якщо це паркінг, таку зону треба відокремити від решти території.

Німеччина

Одна з учасниць команди dveryki Анастасія Бурлачук зараз живе у Празі. Вона дізналася, що в невеликому містечку Кассель в Німеччині, яке теж було пошкоджено й відбудовано після Другої світової війни, житлові споруди, які будувалися з нуля, робили вже з бомбосховищами. Й відвідала один з них. Через відсутність війни ці бомбосховища зараз використовуються як додатковий простір для зберігання речей в підвалі.    

Фото: Анастасія Бурлачук

Швейцарія

Швейцарія із двовіковим військовим нейтралітетом є прикладом країни, яка думає про безпеку, незважаючи на мир у всьому світі. 

Зведення бомбосховищ в цій країні не є обов’язковим, але забудовники все одно інтегрують їх у свої проєкти. Зазвичай зміцнений цоколь чи перший поверх, які можуть слугувати укриттями — вважаються «дефолтними» при проєктуванні. Якщо в будинку немає бомбосховища, мешканці сплачують невеликий податок на утримання громадського укриття, яке розташоване в іншому місці. 

Тож Швейцарія сьогодні може забезпечити захист 100% свого населення.

Албанія

Цікава ситуацію з бомбосховищами та укриттями склалася в Албанії. 

Енвер Ходжа — політичний діяч, фактичний керівник Народної Соціалістичної Республіки Албанії протягом 1944-1985 років, затятий сталініст. За 40 років перебування при владі він повністю ізолював країну від зовнішнього світу та, як зазвичай це буває всередині тоталітарної країни, вбив будь-яку прояву свободи та лібералізації, впроваджував політичні репресії та мілітаризацію суспільства. Але до чого тут укриття та бомбосховища?

У Енвера Ходжа був страх, що в будь-який момент хтось з сусідів нападе на його країну, тому під час його правління була проведена «бункерезація» Албанії — масове будівництво бункерів по всій країні. В 1985 році, коли Ходжа помер, по всій країні налічувалось 173 371 бункерів, це була справжня мережа. Їх було декілька видів й вони розташовувались всюди: на пляжах, у горах, у міських дворах, на сільських вулицях та на узбіччях доріг.

Фото: Дмитро Кузубов

В Албанії будували три види укриттів. 

Найпоширенішими були одно- або двомісні бункери QZ (Qender Zjarri), вони являли собою невеликий бетонний грибок. 

Також зводили уриття для більшої кількості людей PZ (Pike Zjarri). 

Найбільшими й найпотужнішими бункерами були ті, що призначалися для вищого керівництва Албанії. Їх зводили біля підніжжя гір або під землею, зокрема, біля міністерств. 

Також будували мережу тунелів, в які можна було б перенести всі ресурси для управління державою. Бункери для верхівки влади мали витримати навіть ядерну атаку.

Здається, що з такою підготовкою, з такою кількістю бункерів та укриттів, держава була готова до будь-яких воєнних конфліктів. Але справа в тому, що бункери занепадали весь цей час, за ними ніхто не слідкував. 

Після смерті Енвера Ходжа й падіння комуністичного режиму про загрозу нападу всі забули, й зараз більшість бункерів непридатні до використання за першочерговим призначенням.

Велику кількість бункерів переобладнали й використовують як сараї, погреби, міні-готелі та бари, в деяких відкрили кафе та басейни. Також з частини бункерів зробили арт-об’єкти. А найбільші, у столиці Тирані, ревіталізували та перетворили на музеї сучасного мистецтва Bunk’Art 1 та Bunk’Art 2.

Фото: Дмитро Кузубов

Інші цікаві проєкти бункерів

На північному узбережжі Франції досі збереглися старі бункери, побудовані ще німецькою армією під час окупації за часів Другої світової. Багато з них спеціально засипані й розібрані, щоб не створювати небезпеку для людей, тоді як інші відновлені як історичні цікаві місця. Наприклад, Bunker L479 переобладнали на апартаменти. Детально його можна роздивитися на Google Maps.

Не менш цікавий і проєкт War Bunker Refurbishment, що показує, якими були старі бункери. Старий бункер було перетворено на будинок для відпочинку. Через успішну реконструкцію вирішили залишити його постійно відкритим для проживання. Напівзакопаний бункер знаходиться на місці форту Вурен у Нідерландах в оточенні зелені. Будівля є пам’яткою, тому охороняється голландською комісією, а проєкт робився з урахуванням всіх чинників та вимог.  

Останній проєкт, з яким ми хочемо вам показати, — це перепрофілювання бункера, збудованого в 1940-ті роки в гамбургскому районі Санкт-Паулі. Бункер використовувався для запуску вогню по ворожим літаками під час Другої світової. Будівля не занедбана — її простори використовують під різні функції (музична школа, магазини, студії й майстерні). Влада вирішила оживити цей майже столітній величезний бункер новим проєктом. На покрівлі має з’явитися зелена зона у вигляді схилу, а всередині плануються нові, додаткові приміщення.

***

Здається, що наша нова реальність з повномасштабною війною та постійною небезпекою — сюр. Проте ми все одно можемо облаштовувати наші простори, так як хочемо. 

Тож навіть скляні вітражні вікна теж можливі, просто потрібно ставити загартоване скло: при руйнуванні воно не розлітається на гострі частинки, а розпадається у формі кубиків, що є менш травматичним. 

Також скло може бути у триплексі — це вид скління, коли два шари загартованого скла проклеєні між собою плівкою. При розбиванні скла уламки залишаються на плівці, а не розлітається дрібними кусочками. 

Звісно, зміни відбуватимуться й у сфері проєктування та містобудування. 

Будівлі мають бути невисокими через багато факторів. Але ось найпростіший: вважається, що коли ми чуємо, що десь недалеко від нас розривається снаряд, ми повинні швидко впасти на землю. Це знижує ризик влучання осколків. Так само й з висотою будівлі — чим вони нижче, тим ймовірність влучання менше. 

Також є тенденція на будівництво компактних житлових комплексів: якщо ракета влучить в один із таких, є ймовірність, що вибухова хвиля поширюватиметься слабше, наче вони «глушитимуть» вибух один для одного.

Попереду на нас чекають ще більше досліджень та дискусій про майбутнє Харкова. На жаль, неможливо відкріпити Росію від континенту й відправити подалі, тому загроза обстрілів з її території і дали залишатиметься актуальною. 

Тож питання безпеки тепер є ключовим та надважливим, і ми повинні виборювати власне право бути якісно захищеними.

Сандра Струмскас, Софія Панасюк, візуал — Катерина Дрозд


Інші матеріали з серії «Яким має бути Харків після перемоги?»


«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.