Місто для дітей. Освіта та вчителі за кордоном. Частина I

Кожен з нас, по факту, — вчитель. Діти вчать своїх батьків жити інакше, враховуючи потреби новоприбулих членів родини. Батьки вчать дітей сприймати цей світ, пробувати його на смак і дотик, ходити, спілкуватись і співіснувати разом з усіма іншими жителями нашої планети. Трохи пізніше в гру вступають люди зі спеціальною освітою — вихователі садочків, вчителі, викладачі вишів, і як же багато від них залежить!

У кожного з нас свій власний досвід навчання і існування в закладах освіти. Хтось мав класних педагогів, які закохували в свій предмет, та надихали дітей на дослідження та експерименти, а якісь педагоги були байдужі до результатів, аби тільки відчитати матеріал і піти по своїх справах.  Я, наприклад, мала вчительку з біології, якій було цікаво лише сварити школярів за відсутність шкільної форми або яскравий макіяж, а на уроках вона відверто спала, поки хтось з класу зачитував параграф з підручника. 

Згадуючи свої шкільні роки, я розумію, що далеко не всі вчителі викликали повагу. Когось ми навіть відверто зневажали, думаю, тому, що не вміли побачити за маскою байдужого або агресивного вчителя найголовніше — людину, з її емоціями і історіями. Звісно, це взаємний процес, але зараз я розумію, що повага до кожної людини — це базова цінність, якої ми маємо навчатись так само, як ходити, бігати чи рахувати.

Аби трошки зрозуміти світ за лаштунками шкільних дошок, рясно записаних крейдою, я поспілкувалась з двома Олександрами, які працюють у сфері освіти. Йшлося про багато різних моментів, але теза про повагу проходить червоною ниткою крізь все написане.

Олександра Руденко, вчителька математики

— Олександро, попрошу вас трошки розповісти про себе: який у вас бекграунд, як давно ви працюєте в освіті, і чим ви займаєтеся зараз?

В освіті я 25 років, дуже давно. В школі пропрацювала 18 років, а тепер плюс один рік — у литовській школі.

Я досягла вищої кваліфікаційної категорії та звання «вчитель-методист». Просто проводити уроки не для мене. Було завжди цікаво працювати, з любов’ю до дітей та математики.

На початку своєї кар’єри я зіткнулася з розвивальною системою Ельконіна-Давидова. Сенс цієї системи — формування способу мислення, притаманного підлітку. На високому рівні розвиваються аналітичність, прогнозування, доказове мовлення, і у п’ятому класі діти, які навчались за цією системою, здатні на більш глибокі речі у навчанні, аніж їх однолітки.

Інколи вчителям математики стає складно працювати з такими дітьми, бо, зазвичай, п’ятикласники не ставлять запитань на кшталт: «а доведіть?», «а чому ви так говорите?», «а звідки ви це взяли?». Не всім вчителям комфортно, але мені ці діти завжди дуже подобалися. Залюбки працюю з такими непосидючими і жвавими учнями.

— А ви саме вчитель математики?

Так, я математик і власниця навчального центру. В мене сформувалась авторська методика, яка дозволяє навчати дітей математиці із радістю і повагою. Зацікавлювати навчанням.

За 18 років викладання у школі я досягла «скляної стелі» [невидимого і формально ніяк не позначеного бар’єру, який обмежує кар’єрне просування, — «Люк»], і пішла зі школи у репетиторство. Спочатку це була робота «сама на себе». Зараз мій репетиторський центр — це вже 10 викладачів, два філіали оффлайн у Харкові та в Новгород-Сіверському та багато роботи онлайн. Точно знаю: якби не почалося повномасштабне вторгнення, то не було б року у литовській школі вчителем.

— Тобто ви евакуювались у Литву і викладали там математику?

На початку березня 2022 року я переїхала з Харкова в Вісагінас (Литва), і там влаштувалась у школу, бо Литва надала можливість українцям працювати.

Треба розуміти, що Литва — це, як сказала моя донька, максимально русофобна країна в Європі. Литовці все памʼятають. Вони памятають як їх вбивали, знищували, що з ними робили совєти. 

Тому, коли ми туди переїхали, до нас ставились із великою повагою, із розумінням того, що Україна бʼється і за Литву також. Литва — маленька країна, там усього 2,5 мільйона населення. Вони б не вистояли.

Я хотіла працювати, і в мене був намір відновити роботу репетиторського центру, бо викладачам також потрібна робота.

Вісагінасі — це російськомовне місто, побудоване у 1975 році біля атомної станції, як наші Славутич та Енергодар. Туди їхали люди з усього срср, тому там багато російськомовних. З восьми шкіл п’ять — російськомовні, але я туди не пішла. І дітей своїх віддала в литовську школу, а сама, врешті-решт, пішла працювати у Центр професійної освіти, де мене прийняли з усім серцем.

Литовської мови я не знаю. Зі мною поговорила директорка, і запропонувала почати з класів, які сформовані з українців. Трохи переробили розклад, дали півставки, і я стала працювати.

Протягом 2-3 тижнів я подала документи про підтвердження диплому та кваліфікації. Литовська міністерія підтвердила мій диплом, вищу категорію та звання «вчителя-методиста». Тобто, я там працювала з урахуванням всіх надбань зі школи, і це також дало мені можливість отримувати більшу зарплатню.

Спочатку я працювала з українцями, а на наступний навчальний рік мені дали вже більше годин, тож я працювала і в російськомовних, і в литовськомовних групах, бо почала вчити литовську і діти мені дуже допомагали. Підручники були литовською мовою, але, насправді, мені все одно, якою мовою написан підручник, бо математика є універсальною мовою, що єднає всіх.

— Цікавий момент про те, що ви просто йшли по вулиці і знайшли роботу. Зрозуміло, що це відбулося і за вашими професійними здобутками, і через повагу до українців. Чи відомі вам ще такі випадки, і чи взагалі це була реальна вакансія?

Справа в тому, що в Литві дуже погана ситуація з вчителями математики. Наприклад, минулого року на всю країну з вишу випустився один вчитель математики, а звільнились — триста. 

Загалом проблема в чому — вчителі дорослі. В свої 40 з гаком років я вважалась там молодою вчителькою, бо багато хто — пенсійного або передпенсійного віку. На 1 вересня в моєму місті було три відкриті вакансії вчителів математики. Тобто, якщо ви хочете працювати вчителем математики у Литві, то Вісагінас чекає вас. Тільки не забувайте, що на перших порах допоможуть, але ви маєте вчити литовську і вдосконалювати знання про країну, до якої ви приїхали.

— А зараз ви вивчаєте литовську мову чи продовжуєте російською викладати?

Я ходила на тримісячні мовні курси. Складала іспит, але провалила його, бо працювала на двох роботах. Коли ти проводиш 48 уроків на тиждень, до яких ще треба готуватись… Тому часу на навчання було небагато. Але це не звільняє від відповідальності. Я вчила литовську на нарадах, спілкувалася з литовцями. Наразі розумію мову, маю невеликий словниковий запас, читаю підручники. 

Врешті, пропрацювавши рік в литовській школі, я звільнилась. Треба розуміти, що в них ставка не 18 годин уроків на тиждень, як у нас, а 26 годин. До того ж, в мене було навантаження більше ставки, а саме 30 годин — це дуже багато.

— 30 годин — це тільки уроків, я правильно розумію?

Так, тобто це шість уроків щодня. Після цього ще проводила уроки в своєму репетиторському центрі, без кінця і без краю. Я дуже втомилася, тому звільнилася зі школи. Але я відкрила підприємницьку діяльність і свій репетиторський центр у Литві, тобто, зараз працюю і в Литві, і в Україні як приватний підприємець.

— Чому таке велике навантаження? Бо недостатньо вчителів?

Мало вчителів, і це чекає на Україну також. Те, що зараз в Україні відбувається, це те, що вже сталося в Литві кілька років тому. Населення старішає, заміни на нових викладачів немає, люди працюють з великим завантаженням.

— Щодо порівняння системи різних країн. Крім того, що, звісно, велике навантаження, рівень поваги, протоколи та стандарти, за якими має працювати вчитель — наскільки це все відрізняється від країни до країни?

Ну, я скажу так, що в Україні ставлення до вчителів гірше.

— З боку администрації?

З боку адміністрації, так. У Литві є певні критерії, за якими з тебе вимагають результати. У тебе зафіксовано розуміння того, що ти робиш.

Ти розумієш, що в тебе шість уроків, у третій вівторок місяця нарада, яка входить у твоє навантаження. Ти розумієш, де закінчується твоя робота і починається особистий простір.

Ще я була класним керівником там [в литовській школі], і цікаво, що робота з батьками там не така як в Україні. Там немає ось цих штук, які я назвала «на штори». Все, що потрібно для навчального процесу вже входить в бюджет навчального закладу. Жодні «ручки-бумагу» ти не купуєш за власний рахунок. Також ти не проводиш розмов із батьками напряму, бо це робота соціального педагога та психолога.

Можливо, це тільки в тому закладі, де я працювала. Все ж таки, це Центр професійної освіти. В них є загальна програма і професійні напрямки, і випускники мають диплом шкільної освіти, базу для професійного розвитку та подальшого навчання. Може, у звичайних школах інакше. 

Ще Литва добре вклалася в те, щоб боротися з корупцією на всіх рівнях. Наприклад, у нас в Центрі був День білих рукавичок. В цей день дітям пояснювали, що таке корупція і чому цього не має бути у стосунках громадянина з державою.

— Зі «шторами» зрозуміло, а як щодо подарунків учителям? На всі календарні свята, день Вчителя тощо.

Я чула, що в деяких класах щось таки дарують, але, зазвичай, такого немає.

— А якщо це робиться, то воно якось засуджується? Або всі просто знизують плечима?

Якщо це робиться, то лише за ініціативою батьків. Взагалі, в них немає таких випускних як у нас, у них немає «поборів».

— А як зазвичай починається навчальний рік?

Там система освіти дуже схожа на нашу, тому що вона також пострадянська. Зазвичай, рік починається зі святкової лінійки, підняття прапору Литви та виконання гімну, а ще вдячності за те, що всі живуть у вільній Литві.

— А всі ці лінійки, парадна форма, шкільна форма — це є?

Ні, нічого немає. Діти ходять, у чому вони вважають за потрібне.

— Я згадую свої шкільні роки і основне, що памʼятаю — це певне змагання. І, на жаль, комунікація була побудована так, що тих, хто добре навчався — не любили. Зараз українська система освіти потихеньку відходить від оцінювання в молодших класах, аби не збити мотивацію, і я вважаю це важливим кроком. Як з цим в Литві?

Як такий, рейтинг існує. У будь-якому електронному журналі (там немає паперових) діти бачать свій рейтинг, середній бал і усвідомлюють, на якому рівні вони перебувають. Можуть бачити власні злети та падіння.

Оцінювання — це не про змагання. Важливо порівнювати себе з собою. Якщо вчора ти мав «4» з математики, а сьогодні в тебе «5», то ми маємо про що розмовляти далі і що робити, щоб рухатися вперед.

У Литві не можна порівнювати учнів між собою. Якщо учневі щось не подобається в тому, як до нього ставиться викладач, то він може вільно про це сказати, умовно кажучи, виставити кордони, «зі мною так не можна». За цим слідкують і діти, і вчителі, і адміністрація.

Вчителів довго привчали, що не можна дитині сказати ось так і ось так. І це призвело до того, що діти спокійні і розслаблені, інколи настільки, що страждає навчальний процес. Вони нічого не роблять, бо знають, що вчителі з цим нічого не можуть вдіяти.

Для мене правда посередині, бо це про розуміння навчального процесу. Наприклад, якщо дитина не виконує домашнє завдання, це впливає на її успішність. Або якщо дитина на уроках нічого не робить та їй не роблять зауваження, це впливає на засвоєння матеріалу.

В тому Центрі, де я працювала, навчання з дев’ятого класу. Діти побачили мене, вчительку, яка примушувала їх робити домашнє завдання, носити зошити, писати в них. Деякі були приголомшені і, як сказала моя колега: «Якби хтось чув, як ти з ними розмовляєш, тобі б точно сказали, що це булінг». Проте діти сприймали ці кордони і досить швидко пристосувалися до вимог. А потім говорили, як покращилися їх знання з математики.

Ще я люблю неформальні звіти про роботу. Наприкінці року діти писали мені есеї про те, як вони займалися математикою, що в їхньому житті змінилося, як вони ставляться тепер до предмету. Було багато теплих відгуків, я читала, ридала, давала читати колегам і бачила сльози на очах. Бо вчителеві досить часто не вистачає вдячності учнів.

Проте, мого здоров’я виявилося недостатньо на все це. Одна справа — розвивати свій бізнес, а інша — отримувати заробітну плату вчителя і не мати жодних можливостей до змін. Тому я обрала своїх дітей, яким мама теж потрібна. Бажано здорова.

— Як ви думаєте, чи є взагалі майбутнє в державній системі освіти в Україні? Зрозуміло, що діти навчатимуться, але як це буде в майбутньому?

На жаль, наша державна система навчання — це вже «мертве тіло». І щоб там не відбувалося, це не вилікувати. Я пішла зі школи сім років тому, розуміючи, що там справи не буде.

Та в українців основна потреба — це навчати дітей. Ми будемо вчити своїх дітей, поки дихаємо. Литовці, наприклад, так не роблять. Вони стільки в репетиторів і освіту не вкладають грошей. А в українців це так буде завжди. Я вірила в це, і вірю зараз.

Подивіться, скільки ми зараз маємо онлайн-шкіл, репетиторів, освітніх центрів. У 2009 році всі тихенько брали в гроші собі в кишеню, не роблячи з репетиторства професію, а зараз це ФОПи, які сплачують податки. Багато вчителів математики після вишу працюють одразу репетиторами, а не йдуть у школи. 

Тобто, так чи інакше, системні установи формуються. Будуть і правильні школи, і репетитори, це буде рівновага. Освітня система буде одужувати за рахунок недержавного сектору, приватна освіта дасть поштовх до одужання державної системи.

Тому я повернулася. Саме тому, що я хочу розбудовувати нашу освіту.

— Тобто, ви зараз в Україні?

Я зараз у Харкові, але буду жити на дві країни, тому що в мене посвідка на постійне проживання і приватна діяльність у Литві. Резидент Литви і резидент України, сплачую податки і тут, і там. Тому втрачати таку можливість мені шкода.

Дуже хочу розвивати освіту в Україні і буду це робити. 

---

Олександра Харченко, вчителька англійської мови

— Олександро, вітаю! Скажіть будь ласка, ким і де ви працювали в Україні?

Вдома, в Харкові, я працювала викладачем в мовній школі «Професіонал». Це не ліцей, а саме мовні курси, окремий заклад.

Я за фахом викладач англійської мови, дизайнер інтер’єрів, а також практичний психолог. Маю дві університетські освіти.

До 2014-го я працювала дизайнером інтер’єрів разом з моєю сестрою Ксенією. А потім, коли почалася війна, я викладала мову як волонтерка, а потім мене запросили на курси. 

Після початку повномасштабного вторгнення моя молодша донька була у Швеції, а старша була вдома, і ми вирішили виїжджати. Ми тут уже були як туристи, розуміли, на що можна сподіватися, чого шукати.

Чому там, серед усіх своїх професій, я обрала саме викладати англійську мову? Бо розуміла, що англійську знають не всі. І десь я знайду собі роботу, точно без тарілки супу не залишусь. Зрештою, так і вийшло.

В червні 2022 року я знайшла роботу у центрі для дорослих, де проводять різні курси. Там є все, що завгодно: як доглядати за собакою, комп’ютерні курси для людей похилого віку, уроки гітари, співу, малювання і, зокрема, мови.

З українцями була така ситуація: приїхали здебільшого люди із вищою освітою, які потребували покращити англійську мову, аби краще соціалізуватися. Тому я досить швидко отримала пропозиції по роботі.

Я працювала з червня до грудня на коротких курсах — 50-100 годин для групи. І потім мене запросили в інтеграційний проєкт для українців, Ukraine Competence Program. Там викладали шведську і англійську мови, вивчали ринок праці, надавали можливості для соціалізації тощо.

— А зараз ви там не працюєте?

Мій контракт закінчився 31 серпня цього року, але зараз усі чекають відповіді, як це буде продовжуватися.

Потрібно додати, що українцям на початку повномасштабного вторгнення не була доступна шведська мова. Наприклад, як у Німеччині з німецькою мовою — українці приїхали, одразу пішли на курси, отримали соціальну допомогу. В Швеції такого не було, мінімальна допомога 160 євро або 1800 крон для людини, яка, наприклад, приїхала з партнером. І це дуже маленькі гроші навіть в Україні, а в Європі й поготів. Це мотивувало не жити на якусь допомогу, а шукати кращих шляхів.

Наразі мовні курси у Швеції доступні, тому нові інтеграційні проєкти фокусуються на ринку праці, щоб люди працювали. Загалом, у Швеції був «епік фейл» [epic fail, тотальний провал] з усіма хвилями імміграції (з Сирією, Афганістаном тощо), але за півтора року десь 65% українців працевлаштувалися, і це величезний успіх.

Поки що я, так скажімо, на паузі, і паралельно у відпустці, бо працювала повністю на шведських умовах з повним соцпакетом, куди входить і оплачувана відпустка.

— Олександро, скажіть будь ласка, чи є у вас досвід викладання в Україні у державних закладах?

Ні, тільки на курсах. Я в школі жодного дня не працювала, а до викладання англійської прийшла через волонтерство. Я допомагала військовим та внутрішньо переміщенним особам. Покращити їхнє повернення до мирного життя у 2015-2016 роках можливо було тільки через допомогу зі зміною фаху.

Наприклад, бурхливо розвивалась IT-індустрія, і без англійської нікуди, тому два роки я викладала як волонтер. Потім мене помітили, я почала в цій галузі теж розвиватися, взяла собі методичні курси.

Допомагала українцям і реалізувалася як вчитель.

— Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід роботи не з точки зору викладання, а з точки зору системи.

Мовну школу «Професіонал» я обожнюю, ми всі досі спілкуємося.  Я навіть зараз як волонтер проводжу воркшопи для цієї школи. Там дуже демократична атмосфера. Але робота в Швеції — це професійне зростання, досвід тощо. Тому для мене було важливо, щоб я могла працювати в такому середовищі.

Швеція — найліберальніша країна у світі. У тебе багато можливостей для самореалізації і творчості, є свобода. Якщо ти вирішиш піти в музей із учнями замість уроку — це все одно повноцінний урок.

Вивчення мови, сам процес, не є метою. Мета — щоб людина себе знайшла в іншомовній спільноті. Можна піти в той самий музей на уроці, чи на англомовний фільм, або на якусь лекцію, на кшталт,  як LinkedIn допомагає зробити карʼєру — це все «в плюс».

— Це зазвичай ініціатива самих викладачів, я правильно розумію?

Так, я запитувала: можна це, можна інше? Мені казали: ми тебе прийняли, ти можеш робити все, що заманеться. Усе, крапка.

— Мета нашого матеріалу — порівняти системи. Я поспілкувалась з вашою колегою, яка викладає математику. У неї був великий досвід роботи в державній школі. Потім вона звільнилась і відкрила свій репетиторський центр, а з повномасштабним вторгненням евакуювалася в Литву і рік працювала в державному навчальному закладі. Каже, що там величезна нестача спеціалістів.

Із державними закладами у Швеції великі перспективи. Тут протягом наступних п’яти років планується нестача вчителів — десь 80 тисяч людей.

Чому? Тому що високі стандарти життя у Швеції компенсуються тим, що усереднена зарплатня. І виходить так, що вчитель та водій автобуса отримує приблизно одну й ту саму платню. Це близько 3000 євро, що для українців звучить, як манна небесна.

Цього вистачає на гідний рівень життя, оплату всіх чеків, якщо ти наймаєш квартиру тощо. Але що далі? Для шведів ця професія не виглядає привабливо. Виходить так, що молодь не йде в професію вчителів, а найстарші йдуть на пенсію. 

Ще, щоб працювати в школі у Швеції, є таке правило — має бути ліцензія. Для емігрантів це довгий шлях: вивчити мову, яка взагалі не була доступна, а потім взяти аргумент із поліції. І потім можна подати на ліцензію, яка дає право працювати в державній школі.

Організація, в якій я працювала, не підпорядковується Міністерству освіти Швеції. Тому, тут ліцензування немає.

Крім того, в Швеції важливо не просто бути професіоналом у своїй галузі, а бути людиною, з якою приємно працювати і робота буде результативною. Мають бути спільні цінності з командою, і це так само важливо, як освіта і досвід.

Наразі я продовжую вивчати шведську мову, була на курсі для вчителів у Стокгольмському університеті. Тобто, була студенткою Європейського університету, закінчила цей курс, давала екзамени, і отримала кредити. 7,5 кредитів за курс. Це значить, що я можу продовжувати навчання далі. 

— Розкажіть, будь ласка, про свій досвід навчання в університеті.

Курс називався Introduction to Swedish School and Educational System.

Як тут навчаються студенти? Вам дають десь 80 сторінок літератури, яку потрібно прочитати до семінару з теми, яка оголошена в розкладі. На сам семінар потрібно пройти вже підготовленим. 

Спочатку — це дискусія про прочитане і потім же лекція, після якої можна поставити питання. Наприклад, демократичні цінності: які вони в сучасній шведській школі, як проходить навчання, що може робити вчитель, що можуть робити учні? А потім було про те, які конфлікти є в реальності, бо ідеальної картинки не існує.

Наприкінці був досить складний іспит: ми мали написати есе на чотири теми і зробити презентацію. Власне, у серпні я все здала і отримала сертифікат про закінчення курсу.

— Олександро, ви сказали, що є дефіцит вчителів. Чи він спостерігається взагалі, чи тільки в інституті державної освіти? І чи є взагалі державні і приватні школи?

Приватних шкіл тут як таких немає. Система схожа на нашу медичну після реформи: гроші ходять за пацієнтом. Тільки тут — за учнями.

Є певні фундації, які відкривають школу і позиціонують її певні відмінності. Туди набираються учні, і вже держава виділяє кошти цій фундації на утримання і роботу школи. Учні як нічого не платили, так нічого й не платять. Та щоб потрапити в таку школу, треба пройти великий і складний конкурс. От і вся різниця.

Тут школи відрізняються програмами і підходом — менше навчання у класі, більше творчих завдань. У нас вчителі розповідають, що робити, а тут вони дають тему, на яку одразу треба зробити дослідження або написати реферат.

Ось, наприклад, одне із завдань для випускного класу в гімназії: наскільки відрізняється піклування для хлопчиків та дівчат зі СДУГ (синдромом дефіциту уваги та гіперактивністю). І ось учениця дослідила, що дівчата отримують набагато менше уваги і терапевтичного супроводу, ніж хлопці. 

Ще було цікаво в Музеї сучасного мистецтва у Стокгольмі, коли вчителька дала завдання для старшокласників. Дітям з одного класу треба було знайти картину, яка б відповідала темі їхньої дипломної роботи (а вона могла бути якраз на кшталт дослідження різниці в піклуванні СДУГ у хлопців і дівчат), і мотивувати, чому вони обрали саме цю картину. В іншого класу була тема «Постмодернізм», і треба було довести, як обрані картини відповідають вивченій темі. Вчителька об’єднала їх групами по дві людини з різних класів, і діти бігали по музею, шукали картини, а потім всі мали виголосити промову про ці картини на дві хвилини перед 60 учнями.

Це були учні умовно приватної школи, але інші школи так само дають великі стандарти.

До 6 класу немає жодних оцінок. У середній школі основний акцент на соціалізацію. І гімназія — це наші старші класи — той момент, коли люди вже шукають, що їм цікаво, чому присвятити подальше навчання, яку майбутню професію обрати.

— А як щодо різниці саме в роботі вчителів? Окрім більшої свободи в методах навчання. 

Скажу одразу — в Україні моя професія не статусна. А за кордоном ставлення до людей, які працюють, позитивне: ти працюєш і вже молодець, бо приносиш користь суспільству.

Я працюю, мене поважають. Хтось підмітає вулиці, і ця людина заслуговує на повагу. Все, крапка.

Ставлення, яке я відчуваю тут, абсолютно інше, ніж в Україні.

— І це трохи сумно, та навіть не трохи.

Поки що так. Але я сподіваюся, що все може змінитися.

— Будемо тримати фокус на тому, що нам потрібні зміни.

Я особисто хочу навчитися не токсичному спілкуванню на роботі. Я свято вірю в те, що культура та освіта роблять дива.

Мені байдуже, чи достатньо добре мене цінують як спеціаліста, але мені б хотілося, щоб люди, які навчаються в школі, мали почуття свободи.

І це починається з дитинства, коли не подавляють особистість, а поважають всіх і кожного. В шведських школах, якщо хтось прийшов у поганому настрої, перше завдання вчителя — стабілізувати учня, щоб він навчався, а не був виключений із процесу.

— Це якась фантастика, але це має бути нормою всюди.

Я вже за півтора роки забуваю, що буває інакше. Але це те, що мені хотілося б бачити в Україні.

— Ви випередили моє останнє запитання: що б ви хотіли привезти с собою додому?

Інакший стиль викладання, а ще стиль спілкування. Підхід до людей будь-якого віку і статусу як до цінностей, апріорі. Це теж, так би мовити, ідеал, і він не завжди працює в реальності. Але коли є стандарти, то це, звичайно ж, допомагає.

Ми ж бачимо успішність країн із ліберальними поглядами. І «успішність» країн консервативних поглядів.

— Які не дозволяють нікому бути інакшими, а потім розв’язують війни.

Так. 

Чи можна змінити людину, яку виховували в радянській школі? Так, звісно, я була відчайдушна піонерка, чесно. Поки не змінилася ситуація в країні, і ти не вдихнув разок свободи.

Подивіться, наприклад, в Швеції просто немає іспитів. Не важливо, чи відповів ти, в якому році була там Друга світова війна. Перше, що просять — це показати своє ставлення до тих чи інших історичних подій.

Окремо можна поговорити про емпатичних шведів, яких вважають холодними і не емоційними. Але їх просто навчають жити в колективі. І не для того, щоб задовольняти чиїсь потреби, це не people’s pleaser, абсолютно. Їх навчають, що кожна людина має цінність.

Я недавно в метро впала, біля мене зібралися десятки людей. І ніхто не сказав, що ви не акуратно ходите. Хоча, так, це була б в Україні одна з перших реакцій, бо я просто дивилася в телефон. Всі тільки питали, як допомогти.

Тут дуже важливі слова «no stress» і «лагом», має бути всього достатньо і головне — не стресувати. Достатньо сказати: «Я не можу прийти на збори, I’m stressed out» [я виснажений]. У відповідь почуєш: «Окей, окей, йди відпочивай».

Що? Так можна було?

Дар’я Спасова, фотографії — Олександра Руденко, Олександра Харченко, обкладинка та колажі — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Тричі на тиждень, у дві зміни — у міськраді розповіли, як навчатимуться у метро харківські школярі
• Як мобільна школа «Громадянської просвіти» руйнує соціальну ізоляцію дітей з сіл Харківщини
• Школа для дітей, «які досить сильні, щоб плисти проти течії та знайти свій шлях в житті». Директорка FinaRibba Марина Бессонова про інклюзивну освіту у Харкові