Місто для дітей. Освіта в Україні — Івано-Франківськ та харківська метрошкола

Карина Букрєєва, менеджерка креативної аґенції, мама Аліси (10 років)

Мене звати Карина Букрєєва, я з Харкова, працюю менеджеркою в креативній агенції.

Моїй доньці Алісі 10 років, до початку масштабного вторгнення вона навчалась у третьому класі приватної харківської школи. До кінця того року вона навчалася онлайн, і ось вже майже півтора роки вона ходить у державну школу в Івано-Франківську.

— Чому в Івано-Франківську ви пішли в державну школу, а не в приватну?

У Франківську не так багато приватних шкіл, і в ті, які підходили по бюджету, вже не було місць.

І ще тому, що я не знала, скільки ми там провчимося і скільки будемо знаходитися у Франківську взагалі. Мені здавалось, що нема сенсу шукати якусь особливу школу.

— За якими принципами ти обирала школу?

Це був стресовий момент, бо тоді ми тільки переїхали, і школа — це важливе рішення в житті дитини. Ми живемо в центрі, поряд з нами було п’ять шкіл. Я в ці школи ходила, спілкувалася з директорами.

Під час війни зʼявилися такі критерії, як бомбосховище та розмір школи. У Франківську в багатьох школах діти вчаться два тижні в школі та два тижні вдома, це залежить від розміру бомбосховища. Якщо не всі діти вміщуються туди, то тоді чергуються. У нашій школі ми вчимося весь час офлайн, оскільки бомбосховище вміщує всіх дітей.

Я хвилювалася з приводу української мови. Дитина в мене була російськомовна, я хвилювалася, як це приймуть інші діти.

На заході України багато релігійності. У школах Івано-Франківська, Львова і Тернополя серед предметів є християнська етика. Це ніби факультатив, але він обов’язковий для всіх. І це не релігієзнавство, не якась дисципліна з різних релігій. Це саме християнська етика, яку викладає вчитель або навіть святий отець. На другий рік навчання в мене вийшло відмовитися від цього предмету.

— А як донька ставилася до цього предмету? 

З такими культурними особливостями ми зіштовхнулись одразу 1 вересня. Аліса подзвонила мені після першого уроку і сказала: «Мама, здається, тут прийнято молитися перед початком уроків».

Для мене це було незрозуміло, я почала перепитувати в батьківському чаті, і мені відповіли, що, так, це Галичина, там всі родини релігійні. Кожного ранку в них був «Отче наш», і інколи ще в обід, коли закінчувалися уроки.

Я поговорила з вчителькою, і, врешті-решт, Аліса просто з дітьми стояла під час молитви, всі це нормально сприйняли.

— А з мовним питанням як вийшло?

Діти теж дуже добре прийняли Алісу. Коли вона тільки прийшла, то розмовляла сумішшю російської та української, але проблем в нас жодного разу не було ні з боку вчителів, ні з боку однокласників. Вже за якийсь час вона почала вільно говорити українською, і це питання взагалі відпало.

— Є ще діти-переселенці в класі чи в школі?

Ні, в нас в класі не було, всі інші діти були місцеві. В школі, напевно, є. 

Знаєш, я багато думала про релігійність. Врешті, прийшла думка, що лагідне ставлення дітей до Аліси, так чи інакше, з цією релігійністю повʼязане. Бо і діти, і вчителька підтримували її весь час. 

— Скажи, будь ласка, чи відрізняється процесс навчання від того, який був у Харкові?

Не відрізняється, ми займаємося і далі по програмі НУШ («Нової української школи», реформи від Міносвіти). 

Мені здається, на початку Алісі було трошки важче з українською,  але ось на другий рік я бачу, що вона підтяглася і добре навіть твори вже пише.

— А оці всі ритуали і свята, це відрізняється чи ні? І чи впливає християнська релігійна особливість регіону на шкільне життя?

Впливає. 

Різдво ми, щоправда, ніяк не відчули, бо того року були дуже довгі канікули, аж два місяці. Але того ж року діти всім класом готувалися до Першого причастя. На уроки християнської етики до них приходив святий отець, це ініціювала школа.

— Аліса ж це пропустила, так?

Так, звісно. Коли вже до них почав святий отець ходити, їй діватися було нікуди, вона просто читала на задній парті книжки з бібліотеки.

В якийсь момент мій супротив почав змінюватися прийняттям. Я ж побороти це не можу. Я можу це прийняти і в цьому жити.

— А, взагалі, зараз під час війни проводяться якісь свята?

Була в нас лінійка на 1 вересня, звісно. Вона сильно відрізнялась від звичайної, бо в школі є діти, чиї батьки загинули на фронті, ми їх згадували хвилиною мовчання. Багато хто плакав під час виконання славня. Але це вже особливості часу, а не регіону.

Ще тут прийнято робити шкільні ярмарки та збирати гроші на благодійність. Батьки готують випічку, діти виставляють якісь поробки. Минулого року — це було навесні — столи ставили біля школи. Тобто, ярмарок був не тільки для учнів школи і вчителів, а для всіх, хто проходив повз. На останньому заході тільки наш клас зібрав 12 тисяч гривень, а участь брала вся школа!

Для дітей це активність на багатьох рівнях, вони залучені і розуміють, що це збирають гроші для ЗСУ, це цікаво і важливо.

— Як влаштована позашкільна комунікація? Чи є якісь чати або програма, де ти бачиш всі оцінки, домашні завдання? 

Такий самий чат у «Вайбері», як був у Харкові. Для батьків є окремий чат із вчителем, є без вчителя. 

Ще з цього року в нас ввели онлайн-щоденники. Може, це по всій Україні, але я не впевнена.

— Чи є додаткове навантаження на батьків?

Є декілька батьків, які займаються організаційними питаннями. Вони завжди є, в будь-якій школі і класі.

Фінансово я відчула, що тут набагато скромніше з оцими зборами в фонд класу чи на подарунки. Наприкінці минулого року ми здали десь 100-150 гривень на якусь фарбу, бо діти переходили в старшу школу, і після нашого класу робили косметичний ремонт для наступних учнів.

Вчителька взагалі не хотіла приймати подарунки. Тому в фінансовому плані тут дуже просто.

— А в Харкові які суми були?

В Харкові зборів на фарбу не було, бо це була приватна школа. А от на подарунки там, звісно, більші суми.

— Порівнюючи ваше шкільне життя в Харкові і Івано-Франківську, щоб би ти хотіла привезти з собою додому? Що було б класно змінити в харківських школах?

Мені важко оцінити, чи це залежить від школи, чи нам так пощастило з класом, але діти багато читають, ходять в шкільну бібліотеку. 

Мене дуже турбувало, що діти в телефонах весь час сиділи на перервах в Харкові. А тут Аліса бере книжки до школи і читає. Це популярна тема для розмов з однолітками: хто що нового читав.

---

Читайте також:

• Місто для дітей. Освіта та вчителі за кордоном. Частина I
• Місто для дітей. Освіта за кордоном — навчання у Словаччині
• Тричі на тиждень, у дві зміни — у міськраді розповіли, як навчатимуться у метро харківські школярі

---

Алла Фещенко, голова правління благодійного фонду «Станція Харків», опікунка Тані (7 років)

— Розкажіть, будь ласка, про Таню. Скільки її років, в якій школі вона навчається?

Тані сім років. Влітку цього року ми повернулися до Харкова. До цього перший клас вона ходила в селі Підлісся, це Івано-Франківська область. Там працювала школа, і Таня навчалась офлайн.

Вона дуже комунікабельна дитина, їй потрібно дитяче оточення, спілкування, обмін емоціями. Коли ми повертались до Харкова, до того вже обрали школу — виявилось, що діти там навчаються онлайн. Ну, логічно, бо це Харків.

Таня до цього жила в Одесі, і треба розуміти, що в неї тут ані друзів, ані знайомих. І в якийсь момент нам пише вчителька: «Якщо хочете, є можливість навчатись у метро».

У мене було таке, знаєте, упереджене ставлення. Я маю трьох дорослих доньок, і на четвертій дитині я стала «я-же-матірʼю». Але подумала, що нічого страшного, якщо це буде три години тричі на тиждень. Тож, з 3 вересня ми пішли в метро-школу.

— Я правильно розумію, що три години тричі на тиждень — це не все навчання? Тобто є ще додаткові уроки онлайн?

У понеділок, середу і п’ятницю діти займаються офлайн в метрошколі, а у вівторок і четверг — онлайн. Розклад уроків влаштований таким чином, що більш важливі (математика, українська мова, читання, англійська) проходять в метро. А такі предмети, як «Я досліджую світ», «Мистецтво», «Музика», «Інформатика» перевели онлайн.

— Загалом, як влаштована метрошкола? Я так розумію, що діти займаються по змінах, ви ходите на першу чи на другу?

На другу. Ми навчаємось на станції «Університет».

Навчаються перші і другі класи тричі на тиждень, треті — двічі на тиждень, щоб відбувалася комунікація, аби вчитель бачив дітей і розумів, як вони реагують на матеріал.

В нашому кабінеті на першій зміні займаються, здається, «першачки». За кожним ліцеєм, школою чи гімназією закріплений кабінет, або два. І там дітки навчаються по черзі.

— Звісно, складно порівнювати, оскільки зараз йде війна і все-все геть інше. Але, у порівнянні з тим, як навчались ваші старші доньки, чи ви відчуваєте якісь недоліки такої освіти?

Ну, по-перше, наймолодшим моїм дітям 18 років, в них не було НУШ. Це вже величезна різниця, бо, наприклад, зараз у молодших класах немає оцінок. Це не залежить від метро, це, в цілому, інша всеукраїнська програма.

Враховуючи ситуацію, для мене було дуже важливо повернутися в Харків. Тому я не бачу недоліків, якщо чесно. 

Бо які можуть бути недоліки, якщо більшість дітей моїх знайомих взагалі не бачать однолітків? Діти, з якими можна дружити в реальному житті — це для Тані було найголовніше. Коли вона дізналася, що в неї буде доступ до дітей, вона була така щаслива. 

Зараз у нас дівчинка з класу травмувалась і тепер вчиться з дому. Тож діти зробили їй великий плакат, наліпили долоньки і сердечки, написали приємні побажання. Це такі речі, які вчать бути командою, це соціалізація. Можна пояснити дитині математику, а соціалізації неможливо навчити онлайн.

Я — волонтер з 2014 року, громадська діячка. Я — та сама «Баба-Яга», яка завжди проти міської влади стосовно певних рішень, свят, прикрашання міста. Я кажу про час до повномасштабного вторгнення, бо зараз там все трішечки інакше.

Тому я задоволена. Звісно, я шукала недоліки — ну, так, тісненький кабінет, але він є. Там не дуже зручно, але діти можуть спілкуватися, і це прекрасно. 

Також я задоволена, бо маю три години на себе. Складно, коли дитина залежить від тебе «24/7», а я ще й працюю.

— Скажіть, будь ласка, як взагалі Тані було в Підліссі і як вона сприйняла новину про повернення в Харків? І яка була її реакція про те, що змінюється школа?

Не можу сказати, що Таня не прижилася в Підліській школі. У неї якось не складалося з друзями, бо вона приїхала в Підлісся з Одеси, і взагалі не розмовляла українською.

Коли вона приїхала в нашу родину в липні 2022 року, то потрапила в україномовне середовище. Але вона знала українською два слова — ґудзик і метелик, — не розуміючи при цьому їхні значення. Казала, що це прикольні слова. 

Вже у вересні вона трішечки розмовляла українською, але дуже слабенько. Через це, я думаю, діти сприймали Таню з опаскою, дивувалися, що вона так дивно говорить. Бо Підлісся — це село, там російської мови діти майже не чули.

Тому Таня не сумувала за ними, скажімо так. Новині про переїзд вона зраділа, перед поверненням ми їздили разом у Харків, їй тут сподобалося.

До кінця навчального року в Підліссі вона стала повністю україномовною, і переймалася, що в Харкові багато ще розмовляють російською, чи будуть її розуміти?

Зараз вона в захваті. В неї купа друзів, ми за останній тиждень відвідали три дні народження, для мене це показник інтеграції і вдалої комунікації.

— Чи присутнє зараз позашкільне життя — свята, концерти?

Так, в нас буде новорічна вистава прямо там, у метро! Звичайно, без батьків, суто для дітей, можливо, для іншого класу. 

Є свята, є дні народження. Не те, що вони дуже святкують, але тим не менш, приділяють цьому увагу.

Я вважаю, що метрошкола — це дуже цікавий і унікальний досвід. Принаймні, Таня вже точно буде цікавою співрозмовницею, маючи такі спогади. В метрошколі немає пришкільних гуртків, але мені здається, хто хоче, той може знайти.

Ми знаходимо можливість і два гуртки відвідувати, і в різних акціях взяти участь, і ще й волонтерити. Ще Таня — «пластунка» [Пласт, Національна Скаутська Організація України, — «Люк»]. Я вважаю, що треба взяти все, що можна від життя, і все спробувати.

Таня в захваті від того, що їм дають смачні бургери і сік щодня, ще й безкоштовно. В перший день занять дітей зустрічали ростові ляльки, всіх проводили до кабінетів. Таня ходила після цього давати інтерв’ю до Філіпа Диканя в подкаст «Накипіло», і в захваті розповідала, як цікаво все влаштовано.

Дар’я Спасова, фотографії — особистий архів Карини Букрєєвої, Алли Фещенко, обкладинка — Макс Бурєнок