«Суспільство — це продовження армії, як і армія — продовження суспільства». Інтерв’ю з військовим Всеволодом Медведєвим про мобілізацію та креатив

«Якщо є бажання бути корисним армії, нормальний сержант це завжди побачить»

— Як для тебе почалася служба в армії? Це було твоє рішення чи тебе мобілізували за повісткою?

Ой, я довго шукав можливість потрапити на службу за фахом, для мене це було дуже важливо. Я почав цим займатися майже одразу з початком повномасштабки, в мене було якесь відчуття. Ми з дівчиною зустріли вторгнення у Києві, в якійсь паніці, коли все було незрозуміло. Я одразу відправив її до батьків у Полтавську область, а сам ще декілька днів у Києві протусувався, аби зрозуміти, що ж відбувається. Потім пішли чутки — а ми жили на лівому березі — що мости через Дніпро будуть підривати. Мене забрали друзі, що їхали у Полтавську область.

Перші місяці у мене взагалі було відчуття, що, якщо ми встояли, значить, буде глобальна загальна мобілізація абсолютно всіх, як у Другу світову війну. Я чекав, що так буде, тому пішов у зал, почав займатися спортом, аби хоча б одразу не вмерти. Кинув курити, щоб було легше в окопах. А коли зрозумів, що мене ніхто нікуди не тягне силоміць, почав сам шукати, намагатися потрапити в якісь пресслужби.

---

Читайте також:

• «Я став більш чутливим до принципових речей». Інтерв’ю із військовослужбовцем Максом Бага
• «Коли хтось із Харкова — він назавжди із Харкова». Інтерв’ю з рабином Моше Московичем про віру, війну та любов до міста

---

— І скільки в тебе тривала ця історія з пошуком?

Коли з’явився ресурс LobbyX (здається, у вересні 2022-го), я зібрав собі окреме портфоліо для армії, щоб його розсилати замість свого професійного. Щось питав у знайомих, просто писав іноді сам, розсилав CV.

Я тоді майже потрапив на службу в армію: ми вже домовлялися на фінальних етапах з однією артилерійською бригадою, але мене дещо зупинило. Керівництво сказало: «Ми тебе на посаду зарахувати не зможемо. У тебе буде посада “заряджаючий гармати”, але ти будеш виконувати функції пресслужби — журналістів возити, займатися нашим бригадним контентом». Тоді я відмовився і весь наступний рік шукав. 

У вересні 2023-го я, нарешті, знайшов і призвався.

— Чим резюме для армії відрізняється від цивільного?

У всіх агенціях, де я працював, цінується скоріше нестандартний погляд на речі, якийсь незвичайний тип мислення, треба робити щось прикольне, що запам’ятовується — і в цьому важливість хорошого креативника. Для армії це не так важливо, бо там, по-перше, тематика більш серйозна, і там потрібен інший набір функцій. Треба показати, що ти більше вмієш руками робити.

Моя робота на службі [в армії] сильно відрізняється від цивільної. Раніше вона полягала у тому, що ми продумували якусь велику кампанію навколо відеоролика, придумували ідею, розписували у скрипт. Потім ти складаєш це у красиву презентацію, зі смішними гіфками та розказуєш всім цю історію, який буде класний ролик.

А зараз я маю не тільки це придумати та презентувати — треба ще й все «закрафтити» [зробити] самому, ти сам собі продакшн. Якщо ти робиш ролик, наприклад, про артилеристів, тобі треба продумати план інтерв’ю, дізнатися до кого конкретно ти їдеш (який бекграунд цих людей), провести таку собі журналістську частину роботи. Це один масив.

Потім ти приїжджаєш до людей, береш інтерв’ю, і воно іде якось не так, як ти планував, а більш цікаво — і от тобі вже твій сценарій не дуже й потрібен.

Потім ти маєш все сам зняти, зробити це якісно, простежити за якістю звуку, бо навколо вибухи. Якщо це посеред якогось поля позиція, то вітер хуярить дуже сильно, і ти маєш це все тримати в голові. Цей етап продакшену треба теж на собі закрити, потім приїхати на базу, все змонтувати нормально, щоб люди подивилися і їм було цікаво. Коротше, це інша професія, на відміну від того, чим я займався раніше. Прямо журналістика.

— Тобто, менше креативу, а більше відповідальності?

Там інший креатив. В рекламі це означає придумати нестандартний хід, щоб донести якусь думку. А тут треба якимись візуальними засобами це донести, монтажем, наприклад. Тобто, це інша робота.

— Чисто військові якісь навички теж потрібно було вписувати у резюме?

Ні, бо у мене посада не бойова. В принципі, ми зараз у тій точці, коли військові навички, що в тебе є по дефолту [за замовчуванням], не такі вже й важливі. Тебе всьому вчать. Навіть якісь твої фізичні характеристики можуть бути не першочерговими. 

Першочерговою є твоя мотивація, бажання взагалі цим займатися. Бо якщо в тебе є бажання служити та бути корисним армії, то нормальний сержант одразу побачить: «Ага, цей чувак здатний до чогось одного, і краще йому займатися цим. А оцей здоровезний, йому в прикол тягати щось важке — він буде медиком або номером обслуги міномета, тому що його треба на собі носити».

«Я вирішив не чекати мобілізації, а знайшов собі місце за спеціальністю»

— Кого, на твою думку, армія зараз потребує найбільше?

Піхотинців. Їх швидше ранить, вони швидше йдуть зі строю — і не тільки загиблими. Наприклад, якщо людина проводить у вологому окопі один-два тижні, у неї розвивається грибок на нозі, вона вже не може виконувати бойові задачі. Тоді її треба відправляти на медпункт. Хоча в неї нічого й не прилетіло, вона не поранена, але вже малоефективна.

В ідеальному всесвіті, якби у нас було достатньо саме піхотинців, ця ротація відбувалася б швидше, люди швидше б відновлювалися, і нам би парадоксальним чином було потрібно менше піхотинців. А зараз, коли їх і так нема, і вони ще й вибувають, їх не можна замінити кимось. Їх доводиться все одно повертати назад, хоча вони ще недовідновилися, тому менш ефективні, знов зазнають втрат, їх стає менше. Таке собі порочне коло. Тобто, якби було просто кількісно більше боєготових людей, вони б свою боєготовність більше тримали на достатньому рівні.

— Тобто, закон про мобілізацію і справді потрібно було приймати ще два роки тому?

Це теж момент, який вплив вплинув на моє рішення мобілізуватися. Минулого літа у тих аналітиків, яких я читав та слухав, було чітке розуміння, що контрнаступ не йде за планом. Розсікаємо армійське угруповання росіян на дві частини, виходимо до Азовського моря, робимо оточення — такого не сталося. Замість того було розуміння, що [з їхнього боку] є дуже серйозне мінування територій і наші зазнають серйозних втрат у людях та техніці.

Мені тоді здавалося очевидним: людей вибили, техніку вибили, значить, буде якась глобальна хвиля мобілізації, щоб хоча б поновити втрати людей, а ще краще — набрати нових. Я вирішив, що не буду чекати на цю хвилю мобілізації, а сам розчехлюсь, знайду собі місце за спеціальністю та буду служити. Тому я дуже насправді здивувався, що цього всього не сталося ще у 2023 році, після контрнаступу.

— Як думаєш, чому? Немає політичної волі?

Я можу свою думку сказати — це не позиція ані моєї служби, ані бригади, ані Збройних сил. Політичної відповідальності зараз менше тому, що у нас зараз немає виборів і не буде такого, що люди не проголосують за поточну владу. Наше суспільство втрачає стабільність. А суспільство — це таке саме продовження армії, як і армія — продовження суспільства. Всередині армії ти розумієш, наскільки це невіддільні речі.

Скажімо, кожному [бійцю] може подзвонити умовна тітка Наталя з Луцька і сказати: «У нас всіх хапають на мобілізацію! А що там у тебе, Миколо?» А у Миколи настрій поганий, він скаже: «У нас всіх вбили! Все, капець!» І тоді ця пані Наталя схопиться за голову, не відпустить свого сина. І його не мобілізують, бо у людей буде погане ставлення до мобілізації.

Я помічаю, що багато людей проти мобілізації, хоча вони при цьому за ротацію тих, хто на війні. А те, що це прямо взаємопов’язані між собою речі, у них у голові не вкладається ніяк. І щоб цей Микола відпочив, треба, щоб сина тьоті Наталі мобілізували.

— Ти як медійник з досвідом бачиш тут проблему у браку комунікації з боку влади?

У мене своєрідний погляд на наше інфополе. Знову ж таки, це особисто моя думка: на перших етапах повномасштабки оце відчуття єдності, яке нам всім подобалося, було суттєво сформоване, зокрема, й телемарафоном теж. У нас не було різнонаправлених меседжів, Telegram-канали ще не були настільки розвинені як джерела інформації. У мене є відчуття, що Служба Божа [СБУ] з адміністраторами відомих пабліків теж поспілкувались, щоб у них була якась нормальна проукраїнська повістка. І коли у людей було чітке розуміння і спільне ставлення до ситуації, всі якось злагоджено працювали.

Природно, що з часом з’являються нові джерела інформації і цей фокус розосереджується. В якийсь момент я прям відчув направлену кампанію, коли всі казали: «Марафон пиздить!» — і військові цю тему теж підтримали та розігнали. Довіра до марафону впала, і люди почали шукати альтернативні джерела інформації.

Коли в нас був телемарафон, він працював і це якось людей тримало до купи. А зараз він не працює, бо за два роки видохся (і це теж нормально), але альтернативу ми не знайшли. І ось цю порожнечу почали займати шарієподібні медіа, у людей починається каша в голові.

«Війна — це не цілком страждання, а ще й побратимство»

— Зараз ти повернувся на «гражданку». Ти відчуваєш, що це якийсь розрив суспільства та армії?

Я думав про це. Але сам я мобілізувався у 2023 році та це все у Києві бачив. Люди повернулись, клуби відкрились, блекаути ми пережили, [почалися] якісь тусовки, гулянки. Я призивався в армію, знаючи, що тут такий «двіж», тому для мене нема такого контрасту у сприйнятті.

У Другу світову, наприклад, Францію досить швидко окупували. Що ми знаємо про ті роки? Фотки, де німці десь в кафе відпочивають, а поруч місцеві так само п’ють каву, читають свої французькі газети, ходять у кіно. Ну, так, когось на підвалах катують, якісь підпільники діють, але в інших людей — все о’кей. 

— Атмосфера фільму «Безславні виродки».

Але якщо ти подивишся навкруги — у нас якийсь дуже схожий двіж. Я спілкувався з хлопцями, бойовими. У них немає такого відчуття: «Нам тяжко, значить, всім має бути тяжко» — зовсім не про це історія.

В армії війна — це не цілком страждання. Війна — це ще й побратимство. Ви живете разом, ведете спільний побут, собаку прихистили, прикол якийсь стався, сержант-їбанько знову вдарився об башту, вже втретє — всі посміялись. Класно ж.

Те, що я почув (особливо від тих, хто мобілізувався 24 лютого): «Ми призвалися, ми стоїмо, нам важко, але це наш обов’язок, і всі ми це розуміємо». Проте вони сподівались, що всі ці два роки вигравали час для цивільних, щоб ті підготувалися та прийшли до ТЦК підготовлені — якщо не зі своєю зброєю, то хоча б снарягу собі купили. Два роки — це термін магістратури. За два роки ти можеш навчитися будь-якої спеціальності, на машині навчитись їздити, на дроні. Тому в них [на фронті] скоріше нерозуміння, чого ніхто, як їм здається, цього не робе.

— Що можна робити цивільним, щоб бути готовим мобілізуватися у потрібний час?

Фізичні навички дуже важливі. Ти можеш не жати від грудей 120 кіло, але при цьому бути у формі. Достатньо навіть просто не задихатися, коли підіймаєшся до себе на четвертий поверх. У нас зараз діє БЗВП — базова загальна військова підготовка. Вона обов’язкова для фахівців усіх спеціальностей, в неї входять і навички стрільби, і базова якась «фізуха», і такмед. Звісно, краще завчасно знати якісь базові речі й самому. 

Зараз більший упор робиться не на знання статутів, а на ефективність роботи, яку ти робиш. Повертаючись назад, я б собі порадив сходити на вогневу підготовку, щоб на тебе менше сержант кричав, коли ти тупиш. Але вони специфічні люди, в них робота така — кричати на тебе, що ти тупиш. Тому краще давати їм менше приводів і прийти підготовленим.

«Війна може закінчитися дуже швидко, але так, що нікому з нас це не сподобається»

— Добре, давай повернемось до твого приїзду у Харків. Як для тебе місто змінилося за два роки?

Харків став більш українським нарешті. Це зараз зі скреготом проходить, але все одно хтось на вулиці вже розмовляє українською. До повномасштабки ми з дівчиною прийняли рішення, що вдома, із друзями та родичами спілкуємось російською, а в якихось громадських місцях, з офіціантами, продавцями — українською. Коли я приїжджав у Харків і спілкувався з кимось українською, мені ніхто ніколи не відповідав нею. Нуль разів це було. Ну а зараз — майже завжди мені відповідають. Тому Харків змінюється. Так і має бути. 

— Я спілкувався з Валерієм Пекарем з Київської бізнес-школи, і він каже, що нам треба шукати нову якусь модель до міста. У тебе є якісь ідеї щодо цього?

Ми ж до повномасштабки удавали, що тут IT-столиця України, у нас вже був харківський IT-кластер, планувалася якась особлива система оподаткування. Здається, це й досі цікавий напрямок. Це по-перше.

По-друге, до нас же планують заходити якісь закордонні заводи типу Rheinmetall. А у нас вже є своя база для цього, наприклад, танкобудівний завод, «Турбоатом»…

— … у 40 кілометрах від кордону.

Ну, ми ж фантазуємо про завершення повномасштабки, про переможеньку.

— Росія нікуди не подінеться.

Це правда, але Харків може стати потужним форпостом, що у війні за нього не буде сенсу. Я нещодавно дивився відеоексплейнер про Тайвань, столиця якого знаходиться географічно близько до Китаю. Логічно, що можна одразу захопити чи оточити столицю, і все буде тіп-топ. Але там настільки складно побудовані всі фортифікації та системи оборони, що нема сенсу нападати на них там, хоч це й найкоротший шлях.

— Ти думаєш, люди будуть сюди вертатися після перемоги?

Залежить від того, чим закінчиться війна.

— А що ти особисто будеш вважати перемогою у війні?

У всього є дуже конкретний вимір. У нас є озвучена політична мета: вихід на кордони 1991 року. У росіян теж є політична мета: визнання нами втрати території, яку вони зараз займають. Якщо одна зі сторін не досягає якогось з цих екстремумів, війна продовжується далі. Або заморожується, і тоді перемога не настає ні для нас, ні для них, і у цих двох екстремумах ми маємо якось існувати.

— Тобто, війна може продовжуватися нескінченно.

Може. Але це непоганий варіант. Подумай: вона може закінчитися дуже швидко — за місяць-два — якщо у нас не буде фінансової та збройної підтримки. Нікому з нас таке закінчення війни не сподобається. Тому ми тримаємось і далі, а значить, у нас є надія на щось хороше.

Текст — Антон Алохінссон, фотографії — Роман Зарінов, Всеволод Медведєв, обкладинка — Катерина Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко