«Я написала твіт, що жива. І тільки тоді зрозуміла, що в мене всюди скло». Інтерв’ю з волонтеркою Юлією Напольською

— Юля, розкажи про своє життя до 24 лютого. Чим ти займалася?

— Жила своє найкраще життя. Ми гуляли з друзями, катались на велосипедах, ходили на концерти, в «Живіт», тусили, проводили час разом.

Я працювала і працюю маркетологом, програмую мейли. Тобто складаю скрипти, дерево логіки для кожного окремого листа — алгоритм дій автоматизованої розсилки, виходячи з того, які дії користувач виконує з попередніми листами — на які лінки натискає, що його цікавить. 

Своє 23 лютого я не пам‘ятаю. Не тому що пила десь щось, для мене його просто не існує. Середньостатистичний день. Приїхала додому з роботи, втикала, щось дивилась, розмовляла з котом.

24-го мене розбудив сусід і сказав: «Юля, почалась війна!». Я відповіла: «Що, яка війна?». І пішла далі спати. Потім вже прокинулась о 4-5 ранку і така: «А, ну пизда!». Щось вибухнуло.

— В тебе був якийсь план на випадок повномасштабного вторгнення?

— Десь за тиждень до повномасштабного ми зібралися з друзями, дивилися [секретаря РНБО України Олексія] Данілова, пили і я така: «Та я нікуди не поїду!». Щоб що? Тривожну валізку не збирала. Занадто лінива для цієї хєрні.

Тож я прокинулась, попила водички, потім ми з сусідом вирішили відкрити підвал. Чувак, в якого були ключі, сказав нам: «Яка війна? Ви шо вообще, про шо мова?». Я кажу йому: «Бро, тут літаки літають, там вибухає, ти шо». Через деякий час він все ж таки відкрив той підвал. 

Потім мені написали журналісти зі Sky News. Я ще до 24-го з ними працювала. В Харкові була величезна напруга, вони досліджували, як місто реагує на загрозу повномасштабного вторгнення і що взагалі відбувається. Стільки фіксерів  [люди, що допомагають працювати іноземним журналістам, які не знают місцевої мови — «Люк»] не було, скільки журналістів з усього світу. Власне, в них втекла фіксерка і вони запропонували попрацювати з ними. Я погодилася. Чому б ні? 200 баксів — то 200 басів.

Ми брали інтерв’ю всюди — в чергах в супермаркетах, на заправках, в обласному центрі крові. А потім чуваки захотіли поїхати на окружну. Це був приблизно той час, коли туди зайшли колони російських танків і їх там успішно роз‘їбали.  Починається широкомасштабна війна і перше, що ти бачиш — це трупи русаків на окружній і спалені танки. І ти такий: «Нормас!».

Потім ми приїхали в [готель] Kharkiv Palace і я допомагала розшифровувати, що було незрозуміло, і перекладати. В якийсь момент заходить водій нашого автобуса і каже: «Київ здали». Після він вийшов, сів в тачку і поїхав кудись. Так Sky News залишилися без водія.

«Десь під завалами все ще лежить моя зимова куртка»

— Як і коли ти почала волонтерити?

— 26-го [лютого]. Було нудно пиздець. Я побачила пост у телеграмі про те, що йде набір волонтерів в ОДА, ми з сусідом навіть викликали таксі, щоб доїхати. Коли приїхали, я побачила багато знайомих людей і подумала, що буде хороша двіжуха.

Спочатку я намагалася роздуплитися, що робити, бо там був повний хаос — нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. Потім ми просто почали допомагати — стояли на прийомці на першому поверсі, в гардеробі, розсортували різні штуки — здебільшого гуманітарка, їжа, одяг, штуки для сну, гігієна та просто якісь неочікувані речі типу відер. Робили каву, чай для тих, хто виходив на «нуль» і повертався з «нуля», для патрулів і т.д.

Була класна історія — приходить жіночка і пропонує піти здати кров. Я ще перепитала в неї, чи точно вона впевнена, що нам саме в обласну лікарню, вона сказала, що телефонувала туди і все ок. Ну, хєрня питання, пішли! Згодилася я і ще близько 20 дівчат. 

Ми йдемо містом, воно пусте, на вулиці тупо нікого немає. Починається тривога, десь б‘ють «Градами» — ми стоїмо посеред лікарні, в якій, знову ж таки, нікого немає. Я кажу: «Пані, ви точно впевнена?». Звісно ж, вона впевнена. Потім ми потинялися будівлею, знайшли людей і підвалі і таки впевнилися, що прийшли не туди. 

— Це якась стороння жінка була?

— Походу да. Я взагалі не знаю, звідки вона взялась.

— До речі, а ти бачила Терехова в ХОДА? Він якось працював з волонтерами?

— За теждень повномасштабного вторгнення я  всього один раз бачила його і це було дуже смішно. Всі зібралися, він стоїть поряд із  [головою харківського обласного осередку політичної партії «Національний корпус» Костянтином] Немічевим, [головою ХОВА Олегом] Синєгубовим, Чілі [Сергієм Величко, ветераном полку «Азов — «Люк»]. Всі кричать «Слава Україні!», а Терехов просто посміхається. Блять, чувак, війна прийшла в твоє місто, його обстрілюють з перших днів і ти навіть це не можеш сказати, серйозно? Ось і це був єдиний раз, коли я його бачила в ОДА.

Ще одне шикування у нас було 28 лютого, тоді на ньому відбувалася якась залупа. Прийшов чувак, яких хотів зібрати наші дані, оформити нас і підмяти під себе усіх волонтерів. А це не був організований волонтерський рух — в ХОДА тоді прийшли звичайні містяни, які хотіли допомогти своєму місту. Наприклад, дідусь, якому було під 80 років, ходив з пацанами на «нуль». Спочатку — на бойові виходи, потім працював електриком. Знаю окремі історії про те нормально розкладав русню на цих виходах, дід ахуєнний.

Ну і мені ця двіжуха з тим, щоб усе волонтерство працювало від імені якогось тіпа, яких захотів зібрати наші дані, не сподобалася, я вирішила піти. І пішла спати в гардеробну, на перший поверх. А потім як йобнуло!

— Це ти про ракетний удар 1 березня?

— Так. Я сиділа обличчям до вікон, які виходять на майдан [Свободи], і взагалі не зрозуміла, що сталося. 

Нас було 3-4 людини в кімнаті. Тоді впало збоку будівлі, на оті красиві ялинки. Як кажуть росіяни — то був «хлопок», але такий гучний, що я думала, що в мене порвуться барабанні перетинки. Вже десь за пів року до мене дійшло, що, скоріш за все, я була контужена, а тоді просто було не до цього.

І на мене почало сипатися все: одяг, ліпнина з перекриття, саме перекриття, чайники з кропом, які обпалили мені всі ноги. 

Я сиділа, тримаючи в одній руці айкос, телефон і павербанк, як вміють тільки жінки, і не розуміла, що сталося. Потім до мене десь на підкорці починає доходити, що потрібно йти в укриття, тож я хватаю рюкзак і спускаюся у підвал. 

У цей момент прилітає друга ракета, влучає в дах. Вхід в ОДА просто виносить, як і вікна та половину перекриттів, колони були тупо як решето. Те, що в мене не попав жоден уламок — йобана вдача. Та і ХОДА дуже пощастило — я не знаю, з чого зроблена ця будівля, враховуючи, скільки разів в принципі в неї прилітало. 

Це було найстрашнішим епізодом у моєму житті. Бо підвал — не укриття і не бункер і від вибуху по стелі пішла тріщина. А навколо пекло — купа крові, поранених, людей, які кричать, купа людей, які сидять і дивляться в одну точку. І, блін, треба їх піднімати і переводити нижче, бо якщо будуть ще ракети, то нам усім тут пизда. Наступну добу ми провели в метро. 

— Яка обстановка тоді була в метро?

— Там теж відбувався повний хаос, люди були в паніці. Я написала твіт, що жива. І тільки тоді зрозуміла, що в мене всюди скло — я висипала його з трусів, кишень, діставала його з волосся. Далі зрозуміла, що ще й повністю обпечена — під час вибуху на мої ноги вилився окроп для чаю та кави, який я розливала в ХОДА. А десь там під завалами все ще лежить моя зимова куртка.

Ми вирішили, що вибух був дуже потужним, тож 90%, що від нього повилітало скло в «Арома Каві» та «Кулінічах». А так як у метро було багато голодних людей, ми відправили хлопців, щоб вони сходили, перевірили чи розбите скло в «Арома Каві» та «Кулінічах», Воно було розбите, і хлопці позабирали звідти їжу. 

Тоді ще й було правило, що якщо ти не встиг до комендантської години, то людей розстрілюватимуть. Тож у них була супер відповідальна задача роздобити їжі і не вмерти. У цей день я вперше за п’ять років їла м‘ясо. Варіантів було небагато, тож я стояла в метро після вибуху і хавала хамон. 

Тоді моя психіка дала тріщину і я не могла більше знаходитися в місці, яке абсолютно неприкрите нічим, і один артилерійський снаряд може тебе розмазати. Ракетні удари ставалися в районі восьмої ранку, а я живу у 15 хвилинах від ХОДА. Мій розрахунок був на те, що о сьомій я маю вийти, щоб благополучно собі добігти додому. 

Я приїхала додому, прийняла душ, зібрала речі, кота і викликала таксі. Так, 3 березня на таксі я й поїхала на вокзал. Взяла з собою прапор України з ХОДА, який зняли після 1 березня, картину-портрет мого кота, декілька худі, ноут, тонік The Ordinary, нові New Balance і речі зниклих після вибуху людей. Вони в мене були дуже довгий час і потім я відправила їх хлопцям у Харків. Це був топ моїх речей, які не мали дістатися русні.

Тож ми з подругою стояли на пероні, чекаючи на потяг, а в цей час десь відбувався обстріл, щось вибухало, працювало ППО. І ти в ахуї після останніх двох днів — зовсім не викупаєш, що летить, куди летить, що відбувається. 

В нас була така логіка — який потяг першим прийде, у той і сідаємо. Пофіг — куди.  Першим приїхав Інтерсіті, в який набилося людей у чотири рази більше, ніж вміщує потяг. Було дуже мало води, спекотно, купа тварин. Моя кішка орала всі 22 години дороги. Так ми і приїхали у Львів.

Якийсь час я жила у друга. Повернулася до роботи. Цікаво, що в наш офіс, який був на Дарвіна, прилетіло і з 24-го лютого там ніхто не працював. Власник приміщення сказав, що віддасть нам наші речі, якщо компанія заплатить за весь час оренди з 24-го. Так, там і залишилася моя вода з Іордану. Сподіваюся, що вона йому сильно допоможе. Ми хотіли курити на ній траву.

«Волотерка розрослась до абсолютно їбанутих масштабів»

— Як ти почала волонтерити зі зборами коштів?

Коли я приїхала до Львову, то мене почали просити по дріб‘язку допомагати — наприклад, чувакам на «передок» треба було купити теплак. Ми зібрали гроші купили.

— Ми — це хто?

— Я і моє альтер-его. У Твіттері. Після того, як я писала штуки про ХОДА, у мене набралось трохи більше підписників, ніж було до. Плюс була якась така базова довіра людей до мене. Тому збори давалися мені легко.

Взагалі у Твіттері я з 2012 року. Я пропустила той момент, коли і як в мене сильно збільшилася авдиторія. Просто писала на якісь теми, які відгукувались людям, і вони підписувались. Про політику, про російську. Розповідала про те, що у мене батьки з росії. Я думала, що мені справедливо напхають хуїв за комірець, а вони такі: «Ні-ні, в принципі, так, в нас те ж саме». Це ще десь рік 2019-й.

До 24-го мою твіттерську авдиторію формували люди, з якими я їздила на акції в Київ, коли посадили Стерненка. І контент звідти позначав мене як людину, яка має цінність в активістському плані. Плюс я люблю попиздіти на когось, накинутись, прийняти участь у величезному срачі на 500 мільйонів людей.

Коли [13 березня] загинув Серафім [Сабаранський, з терборони Харкова] також був сплеск активності, бо в мене була історія, що я збиралась покликати його на побачення після перемоги. Але я не встигла і він загинув. Мій твіт про його смерть ретвітнув Пьотр Верзілов [видавець російського ЗМІ «Медиазона», чоловік Надії Толоконнікової, учасниці панк-групи Pussy Riot — «Люк»]. Тож я ще десь тиждень вигрібала хейт у реплаях, в повідомленнях, в запитах про те, що він заслужив померти.

— Чого у Твіттері ти саме Несвятидівка?

— Якщо скласти по даті і місяцю народження своє козацьке ім‘я, то в мене виходить отаке. І так воно красиво вийшло, що я така «Вау, тепер я буду будувати свою особистість навколо цього!».

— Як ти дійшла від зборів на теплаки до машин на «передок»?

— Воно почалось з малого і органічно розкручувалося. Це ніколи не відчувалось як ривок від чогось меншого до чогось більшого. Просто треба було і я робила. То броніки купувала, то ще щось. Завжди треба було більше, і більше. Люди давали гроші, я купувала штуки, відправляла їх військовим, все. Якось так і розрослась волотерка до абсолютно їбанутих масштабів. 

Перша машина сталась доволі швидко. Це був запит мого одногрупника, бо в них була якась супер давня і пошкоджена тачка. Я вирішила спробувати допомогти. Спробувала, допомогла. Тоді вона ще понти коштувала, під 140к. Це зараз вони подорожче коштують. 

Нам тоді цю машину підвезли під польський кордон на Рава-Руській, що було жахливо. Бо середина березня, сніг, цей великий кордон десь довжиною в півтора кілометри і ми херачимо пішки. Нічо, перейшли кордон, оформили документи, забрали машину. Нам ще якоїсь волонтерки напхали по самі помідори. Ну якось так.

Машин в мене було штук 20, напевно. Мій найбільший збір — дрон DJI Matrice 300. Це комплексна збірка дрона, який близько мільйона гривень.

По факту він коштував більше, тому що камера з оригінальною збіркою, яку ми збирались купувати, не дійшла, а хлопцям було треба терміново цей дрон для початку роботи — їх перекинули з Чернігівського напрямку на Донбас. Тож було прийнято рішення взяти гроші зі збору їм на генератори і докупити дорожчу камеру. Бо нема куди було діватись. І так вийшло, що дрон нам коштував мільйон триста тисяч чи щось таке.

Я збирала на нього гроші місяць і ми довго його чекали, тому що Польща змінила правила ввозу подібних приколів і вони перестали кваліфікуватись як штуки, які легко можна завезти. І от буквально нещодавно дрон нарешті доїхав до хлопців. Зараз працює на Донбасі. Його використовують для коригування арти і мінометиків. 

— Скільки в тебе зараз підписників у Твіттері? 

— 400, здається. Акаунт Несвятидівка в мене забанили, там було 4,5К. Це ще в серпні було, тоді багато волонтерів і взагалі українців банили. Я робила ще пару акаунтів, але їх банили по слову несвятидівка. God damn, тепер я грішна дівка! 

Зараз я використовую фантазію трохи ввічливіше, щоб мене не забанили. Шкода, дуже багато класного лишилося на старому акаунті. Все ж таки я не тільки продукую збори, а людям щось розповідаю, срусь. Це акаунт живої людини, яка спілкується.

— Твіттер і є для срачу, чи не так?

— Для всього одразу. Це, скажімо так, соціальна мережа для дегенератів. Але ця соціальна мережа генерує 90% всіх мемів. Плюс, з точки зору первинної реакції на будь-яку подію, твіттер — це найшвидша соціальна мережа.

— Чим ти зараз займаєшся? 

— Переїжджаю в Харків. 

— Що плануєш далі робити? Ну ти повернешся в Харків і…

— Жити. Буду волонтерить, можливо, почну їздити на деокуповані території. Я в Харкові не була надто довго, треба розібратися, що там відбувається.

Ліна Плуженко, обкладинка — Катерина Дрозд, фотографії — Олександр Осіпов

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.