«Можна жити не вдома — і все одно жити». Як родина з Харкова виїхала від війни до Новоукраїнки

У лютому 2022 року Ольга думала, що їде з Харкова на кілька днів. У машину поклали два рюкзаки, забрали дітей і рушили до батьків чоловіка в Кіровоградську область. Дитяча кімната з щойно завершеним ремонтом, робота, квартира, звичне життя — усе мало чекати їх удома.

Минуло понад чотири роки: тепер діти Ольги ходять у Новоукраїнці до школи, мають друзів і гуртки, а сама вона знайшла нову роботу й стала головною бухгалтеркою місцевого Центру соціальних послуг. 

Харків вона досі називає домом. Але каже, що за ці роки зрозуміла, — почати життя в іншому місті страшно, але це не означає опинитися сам на сам із невідомістю.

Перші вибухи і бажання просто забрати дітей

24 лютого Ольга прокинулася ще до перших вибухів. Так було щодня: на роботу в Харківське конструкторське бюро імені Морозова потрібно було приходити рано, тому вставала близько пів на п’яту.

Коли почало вибухати, вона вийшла на балкон, побачила ракету, подзвонила батькам. А потім розбудила дітей.

«Я почала о п’ятій ранку будити дітей і натягувати на них колготки. Вони сонні, не розуміють, що я від них хочу. А в мене тільки одне відчуття: треба кудись бігти», — згадує Ольга.

Куди бігти — Ольга тоді не знала. Підвали в будинку до великої війни були зачинені. Чоловік намагався її заспокоїти: запропонував спочатку зрозуміти, що відбувається, куди можна їхати і чи взагалі потрібно вже залишати місто.

Перші дні родина ще залишалася в Харкові. Під час сильних обстрілів спускалися в підвал, одну ніч провели в метро. Вони все ще сподівалися, що це ненадовго.

Але минув день, другий, третій — і ставало зрозуміло: швидко це не закінчиться. А найважче було дітям.

Два рюкзаки й думка, що скоро повернуться

Рішення про виїзд далося Ользі важко не тільки через страх невідомості.

Незадовго до вторгнення родина закінчила ремонт дитячої. Ольга тільки пів року як повернулася на роботу після тривалого декрету. У чоловіка з’явилися нові проєкти. Здавалося, починається новий етап життя.

А потім хтось інший раптом вирішив, що всього цього більше не буде.

«Найважче, що це не твоє рішення. Ти не вирішив змінити місце проживання, не обговорював це місяцями з чоловіком. Це просто продиктували зовнішні обставини», — каже Ольга.

Для Ольги Харків — місто, де вона народилася, навчалася, зустріла чоловіка, з яким вони разом уже майже два десятиліття. Тут вони будували родину, купували квартиру, працювали, ростили дітей.

Думка, що треба просто поїхати, не вкладалася в голові. Та на третій день родина все ж сіла в машину. Зібрали небагато речей — «два рюкзачки, наче ненадовго» — і поїхали до Новоукраїнки, звідки родом чоловік Ольги і де жили його батьки.

Після Харкова тиша теж потребувала звикання

Коли вони приїхали, перше, що відчула Ольга, — тишу.

У Харкові молодший син пережив сильний переляк. Певний час майже не розмовляв. Навіть у відносно спокійній Новоукраїнці кожна повітряна тривога повертала його до пережитого.

У садочку під час тривоги діти мали спускатися в укриття. Хлопчик щоразу натягував капюшон. «Він розумів: якщо тривога, зараз буде шумно, буде дуже гучно», — пояснює мати.

Спочатку Ольга боялася навіть віддавати його до садочка. Чужа вихователька, незнайомі діти, нове місто — чи не стане від цього ще гірше?

Але вийшло навпаки: вихователька приділяла хлопчику більше уваги, допомогла познайомитися з іншими дітьми. Поступово він перестав чекати вибухів після кожної сирени, розслабився і почав нормально ходити до садочка.

Через комфортну адаптацію дітей Ольга сьогодні вважає переїзд правильним рішенням.

«Нові новоукраїнці»

Родині було трохи простіше, ніж багатьом іншим переселенцям: Новоукраїнка не була для них абсолютно чужим місцем. Тут жили батьки чоловіка, були знайомі й друзі.

Але життя все одно довелося будувати майже заново. Діти пішли до школи й садочка. Ольга шукала роботу. Спочатку влаштувалася до відділення банку, а згодом почала працювати головною бухгалтеркою комунальної установи «Центр соціальних послуг» міської ради.

Одним із найбільших страхів було те, як нове середовище прийме дітей. Старший син має порушення слуху й користується слуховими апаратами. Ольга хвилювалася, що він може стати мішенню для насмішок.

Але і цього не сталося. Вчителька пояснила однокласникам, що слухові апарати — це просто «навушнички, щоб він краще чув». Якщо хлопчику щось не вдавалося, на нього не тиснули. Давали час звикнути, підтягнути навчання, знайти своє місце серед інших. Згодом у нього з’явилися друзі й гуртки.

У громаді переселенців жартома називають «новими новоукраїнцями». «Тут ніхто не давав мені відчути, що я чужа», — каже Ольга.

Особливо Ольга пам’ятає перші місяці після переїзду. У міськраді та центрі дитячо-юнацької творчості видавали гуманітарну допомогу. Місцеві приносили те, що мали вдома: консервацію, картоплю, одяг, продукти. «Могло бути так: ідеш вулицею — і тобі хтось курку дає», — згадує Ольга.

Іноді допомогою ставала відповідь на просте запитання: де лікар, як знайти потрібну установу, куди звернутися по документи. Могли навіть підвезти куди треба.

Тоді Ольга зрозуміла те, чого не могла уявити в перші дні після виїзду: «Ти не приїжджаєш у пустелю. В іншому місці теж живуть люди. Вони допомагають. І можна залишитися, інтегруватися».

Чимало тих, хто приїхав до Новоукраїнки без родичів чи знайомих, згодом також залишилися тут.

Робота, школа, житло — життя не закінчується після переїзду

Новоукраїнка не стала для Ольги другим Харковом — і вона не намагається переконати себе в протилежному. Їй бракує великого міста: трамваїв і тролейбусів, проспектів, магазинів, парків, звичного ритму.

У Харкові родина жила на Нових Будинках. Поруч були поліклініка, супермаркети, стоматології, парки. Більшість повсякденних справ можна було вирішити, не виїжджаючи з району.

У Новоукраїнці життя повільніше: замість міського шуму вранці можна почути півня чи сусідського собаку. 

«Мені хочеться в мій “мурашник”, у мою квартиру рідну», — ділиться вона. Але в меншого міста знайшлися й переваги. Тут діти самі їздять на велосипедах і гуляють із друзями. У класах і групах менше дітей, а вчителі й вихователі можуть приділяти їм більше уваги. І головне для родини — тут значно спокійніше.

Ольга каже: найбільше людей, які думають про евакуацію, лякає не сама дорога, а те, що буде після неї. Немає розуміння, де жити, на що жити, чи знайдеться робота, куди віддати дітей…

У Новоукраїнці, за її словами, людей, яких привозили евакуаційними потягами, зустрічали представники громади, допомагали з їжею та розселенням. Для тих, хто не міг одразу винайняти житло, працював Центр проживання ВПО.

Після цього люди поступово шукали роботу, зверталися до центру зайнятості, переїжджали в орендоване чи інше житло.

І саму Ольгу можна назвати одним із прикладів такого нового старту. У Харкові вона десять років працювала у банківській сфері, потім у конструкторському бюро. У Новоукраїнці почала з іншої роботи, а згодом повернулася до своєї професії та продовжила кар’єру.

«Все добре. Діти в безпеці»

Ольга досі приїжджає до Харкова. Тут живе її батько, тут похована мама, залишилися друзі й квартира.

Двічі під час таких поїздок вона потрапляла під сильні обстріли. Одного разу родина приїхала забрати дитячі речі, іншого — ліжка з нової дитячої кімнати.

Ольга каже, що кожне повернення додому виявляється складним: «Я хочу вже приїхати і залишитися вдома».

Одного разу Ольга навіть не змогла заночувати у своїй квартирі — залишилася в батька. Надто важким було відчуття: прокинутися у власному домі й знову його залишити. Та за кілька років її перестало мучити постійне очікування повернення.

До 2022 року Ольга любила планувати все на роки вперед. Відпустка, квитки, навчання дітей — майбутнє мало бути зрозумілим.

Війна змусила відмовитися від цієї певності. Тепер її горизонт коротший: робота, школа, діти, плани на найближчий час.

«Я сама собі кажу: все нормально. Діти в безпеці, ти в безпеці, ти ходиш на роботу, дітям є де вчитися. Поки так — все добре», — запевняє Ольга.

Їй усе ще хочеться додому. Проте тепер вона знає: життя може продовжуватися й поза домом. Можливо, не так, як планувалося, не одразу легко, і не без туги за своїм містом.

Але продовжуватися.

А для тих, хто ще вирішує

Для людей, які сьогодні живуть у прифронтових або небезпечних громадах, невідомість часто стає однією з причин відкладати евакуацію. Куди їхати? Де жити після переїзду? На яку допомогу можна розраховувати? Як оформити документи й виплати?

Отримати таку інформацію можна через державну гарячу лінію 1548. Це офіційний канал консультацій з питань евакуації, допомоги внутрішньо переміщеним людям, оформлення документів і виплат. Через лінію також можна зафіксувати звернення щодо порушення прав громадян.

«Ти, сидячи на місці, не знаєш, яка зараз логістика, куди можна поїхати, де краще. Якщо велика сім’я, багато дітей або є маломобільна людина — спеціалісти знають, які варіанти є і як допомогти», — каже Ольга.

Тож евакуація не обов’язково означає рішення навмання і поїздку «кудись». Людина може спочатку отримати консультацію, дізнатися про доступні можливості й уже з цією інформацією планувати наступні кроки.

Історія Ольги не про те, що після виїзду все одразу стане легко. Вона досі сумує за Харковом і хоче повернутися додому. Але за чотири роки її родина знайшла в іншому місті безпеку, роботу, школу, друзів і звичне повсякденне життя.

Переїзд може починатися зі страху й двох рюкзаків у машині. 

А потім — школа, робота, друзі, велосипеди дітей на тихих вулицях і поступове відчуття, що життя знову стало життям.

---

Це партнерський матеріал. Замовити в нас текст чи оформити підписку на місяць, якщо ви представник бізнесу, можна за посиланнями.

---

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Софія Долініна / надані героїнею матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко