Розвиток мозаїчного мистецтва в радянській Україні 

В Україні 1960-1980-х років мистецтво монументально-декоративної мозаїки було одним із знакових проявів радянської візуальної культури у публічному просторі. Саме на цей період припав розквіт мозаїчного мистецтва. У часи хрущовської відлиги мозаїки почали масово з’являтися на фасадах і в інтер’єрах громадських будівель по всій країні.

Радянська влада охоче фінансувала великі монументальні панно, аби оживити архітектуру будівель і панельних кварталів. Величезні бюджетні кошти спрямовували на створення яскравих композицій на школах, палацах культури, універмагах, станціях метро, заводах і навіть автобусних зупинках. 

Майже завжди мозаїка була не просто прикрасою, а й засобом донесення ідей. Особливо тих, які влада бажала закарбувати надовго, адже кольорова смальта та кераміка зберігають вигляд століттями. 

У більшості випадків митці працювали в межах канонів соціалістичного реалізму. Вони створювали образ «ідеального радянського життя», прославляли науковий та інженерний прогрес і господарські досягнення. 

Наприклад, у композиціях обов’язково потрібно було зобразити червону зірку або гасла на кшталт «Слава труду!»  У результаті за короткий проміжок часу міський простір наповнився зображеннями щасливих робітників, спортсменів, трактористів, космонавтів і піонерів під червоними прапорами. 

Водночас не всі радянські мозаїки мали відверто пропагандистський характер. Деякі митці створювали композиції без типових символів — серпів, молотів чи червоних зірок — і зверталися до універсальних, позачасових сюжетів. 

Проте багатьом художникам доводилося шукати компроміс, щоб отримати замовлення. Дехто намагався вплітати в офіційні теми національні мотиви. Інші митці закладали у свої монументальні композиції додаткові сенси. Вони використовували декоративні засоби та пластичні художні рішення і таким чином частково відходили від канонів соцреалізму. 

У результаті мозаїчні панно часто поєднували елементи народної української традиції, світові мистецькі тенденції та радянську тематику.

Де шукати мозаїки радянської доби у Харкові

У міському просторі Харкова збереглося багато зразків монументально-декоративного мистецтва радянського періоду. Особливе місце серед них займають мозаїчні панно, що прикрашають фасади житлових будинків, шкіл, культурних установ та громадських споруд. 

Ці мозаїки відображають ключові теми своєї епохи: працю, науково-технічний прогрес, освоєння космосу, спорт та соціальний розвиток суспільства. 

Будівля ККЗ «Україна» вважається визначним зразком міської архітектури другої половини XX століття та яскравим прикладом радянського модернізму. Особливу увагу привертає масштабне мозаїчне панно на фасаді. На ньому зображено музу — жіночу фігуру, руки якої перетворюються на музичні інструменти: ліру та клавіші піаніно.

Панно символізує призначення залу і його культурну функцію. У 1980 році будівлю взято під охорону держави як об’єкт культурної спадщини.

На будівлі станції канатної дороги на вулиці Отакара Яроша розміщено велике мозаїчне панно Віктора Савенкова. Композиція розкриває тему польоту та свободи. Центральні чоловіча та жіноча фігури уособлюють кохання і гармонію. Образи коней передають силу руху та прагнення до піднесення. Фігури людей угорі символізують радість і свободу. Усі ці образи разом створюють ідею не лише фізичного, а й духовного польоту: кохання, щастя, радості та захоплення, які можна відчути під час подорожі канатною дорогою.

Панно прикрашає торцевий фасад будинку №39 на проспекті Науки з боку перехрестя з вулицею Тобольською. Це зразок радянського монументального мистецтва, що зображує групу футболістів у динамічному русі. Кожен персонаж має індивідуальні риси обличчя, попри використання великих фрагментів матеріалу. Багато хто вважає, що мозаїка представляє гравців місцевого клубу «Авангард».

Мозаїка в харківській дитячій поліклініці Nº12 вшановує творчість Любові Панченко. Панно відтворює її колаж «У світ». 

Панченко була провідною художницею текстилю та дизайнеркою пізнього радянського часу, представницею покоління шістдесятників і учасницею Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві. Мисткиня померла у 2022 році, пройшовши через жахіття російської окупації в Бучі. Ймовірно, творці мозаїки надихалися репродукцією, і сама Панченко могла навіть не знати про існування цієї роботи. 

Незвично, що для мозаїки використали шматочки прозорого скла, пофарбованого з однієї сторони, замість традиційної смальти чи керамічної плитки. Така техніка надає зображенню особливої гладкості та блиску.

Композиція панно поєднує різні сюжети з історії міста та еволюції транспорту. Основний акцент зроблено на буденному житті людей: робітників, ковалів, що підковують коня, учнів та звичайних мешканців, які пересуваються верхи. У композиції також зображено людину на мітингу, задумливого вченого, трамваї та сонце. 

Крім цього, на панно є старий і новий герби Харкова, що підкреслює зв’язок між різними епохами розвитку міста.

На мозаїці також присутні радянська символіка та декілька солдатів Червоної армії. Цю частину панно вирішили демонтувати та передати на зберігання в спеціально визначене місце.

У серпні 2022 року російська ракета «Іскандер» влучила у цей будинок на вулиці Георгія Тарасенка, 98. Це спричинило масштабні руйнування, зокрема, було знищено частину будівлі.

Монументальна композиція радянського періоду присвячена звільненню Харкова від німецько-фашистських загарбників. У центрі розташовані фігури військовослужбовців із піднятою зброєю та плакатами. Двох з них можна ідентифікувати як штурмовика та членів екіпажу танка, третій — поранений солдат у великому пальті. Мозаїка знаходиться поруч з кінотеатром «Довженка».

Праворуч від кінотеатру, теж на торці п’ятиповерхового будинку, зображені двоє робітників — чоловік та жінка. Вони зайняті реконструкцією Харкова. Після Другої світової війни багато зруйнованих будинків та заводів планували відбудовувати у стилі сталінського класицизму. 

Цікава деталь — трудівниця одягнена в туфлі на високих підборах, а якщо придивитися, то можна помітити, що у піднятої руки жінки шість пальців. 

У березні 2022 року у будинок влучила російська ракета. Мозаїка дивом залишилася цілою.

---

Читайте також:

• Відтворену мозаїку Горської «Боривітер» привезли до Харкова
• «Основи» видадуть книгу про переосмислення радянських мозаїк
• Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Осмислення радянської спадщини сьогодні

Після початку повномасштабного вторгнення Україна вийшла на новий етап деколонізації й продовжує переосмислювати радянське минуле. Водночас важливо розрізняти, які об’єкти є звичайною пропагандою, а які становлять мистецьку спадщину. Монументальні мозаїки — один із найскладніших випадків у цьому контексті. Вони з’явилися як частина радянського міського середовища й іноді виконували функцію прославлення режиму. 

Проте водночас багато з них створили українські митці й присвятили українському життю, культурі та побуту. Деякі панно з часом набули значення історичних артефактів, із якими мешканці пов’язують спогади про своє місто чи район. 

Сьогодні експерти пропонують розглядати кожну мозаїку індивідуально. Якщо вона має художню цінність і не містить пропаганди тоталітаризму, таку роботу варто зберігати. Міністерство культури разом із місцевою владою могло б принаймні надавати їм офіційний статус пам’ятки, щоб убезпечити від руйнування.

Водночас навіть відверто пропагандистські пам’ятки мають важливу цінність для переосмислення власної історії. Вони є матеріальним свідченням того, як протягом століть Росія намагалася нав’язати українцям свою ідеологію. 

Екс-директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович вважає радянські мозаїки нашою спадщиною, яку часто по-варварськи руйнують як у прямому, так і в переносному сенсі.

Він наголошує, що Україні варто знайти способи збереження цих пам’яток соцреалізму — хоча б у музеях чи «резервуарах пам’яті» — аби не втратити цілий пласт монументального мистецтва. Дробович радить акуратно виймати фрагменти панно із забороненою символікою, передавати їх до музею, а на місці вставляти нейтральний елемент.

Саме тому варто створювати центри, присвячені тоталітарному минулому України, і зберігати навіть таку спадщину, якою б трагічною вона не була. Це особливо важливо сьогодні, коли Росія, подібно до СРСР, системно знищує все, що суперечить її ідеології — від людських життів до художньої спадщини. 

Ворожі ракети, що руйнують театри, музеї та бібліотеки, стирають з лиця Землі не лише архітектурні пам’ятки, а й всю візуальну мову, частину нашої ідентичності, а отже, і нашу пам’ять та присутність.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Юлія Захаревич, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, дизайн — Анастасія Юращенко