«Не героїзувати й не жаліти». Як люди з досвідом полону повертаються в суспільство

Що відомо про подію?

Панельна дискусія стосувалася життя людей, які пройшли полон, в українському суспільстві. Спікери та спікерки розповіли про власний досвід проходження російського полону, а також про те, як вони сприймаються суспільством.

Дискусію провели в межах форуму союзників та союзниць «БАМ!» (бізнес / активізм / медіа). Він присвячений розвитку культури союзництва, різноманіття, інклюзії та рівності і має на меті об’єднати людей для обговорення суспільних змін і захисту прав людини.

До обговорення долучилися:

• Людмила Гусейнова — голова ГО «Нумо, сестри!», правозахисниця, колишня цивільна заручниця;
• Валерія «Нава» Суботіна — ветеранка, керівниця напрямку стратегічних партнерств Kharakter Media, директорка YOUkraine Hub;
• Костянтин Давиденко — голова ГО «Цивільні в полоні»;
• Олена Ягупова — членкиня правління ГО «Цивільні Вільні», правозахисниця, колишня полонена;
• Олексій Ануля — автор документального щоденника Jingle bellZ, лауреат премії імені Ігоря Козловського та премії імені Михайла Коцюбинського Чернігівської області, кавалер ордена «За заслуги» III ступеня.

Значну частину дискусії присвятили тому, яким має бути середовище, куди повертається людина після полону. Спікери наголошували, що звільнених з полону варто сприймати не просто як постраждалих, а як повноцінну частину суспільства, яка потребує адаптації.

«По суті, достатньо того, щоб просто слухати, розуміти і приймати це [розповіді про полон, — «Люк»] як правду. Щоб люди сприймали реальність таку, як вона є. Приймали, що людина, звісно, формується всіма тими подіями, які були до, але людина ще й народжується з певними якостями», — каже ветеранка Валерія «Нава» Суботіна.

Про що йшлося на події?

Повернення у суспільство після полону

Досвід полону може кардинально змінити його жертв і ускладнює повернення до колишнього життя. На людей, що пройшли цей шлях, чекає щоденна робота над собою, зокрема й з фахівцями. Часто цієї роботи виявляється недостатньо.

«Людині, яка звертається за психологічною підтримкою, надають 10 сеансів психотерапії та реабілітації. Та скажіть, чи цього достатньо? Наприклад, людині, котра була в полоні шість років. Жінці, котра, окрім травм фізичного, сексуального, психологічного характеру, має величезну травму розлуки зі своїми дітьми, яких вона в останнє бачила маленькими?» — питає правозахисниця і колишня цивільна полонена Людмила Гусейнова.

Ще один учасник дискусії Олексій Ануля розповів, що під час реабілітації у 2023 році він почав писати щоденник Jingle bellZ. Для нього це був спосіб зафіксувати пережите в російському полоні та розповісти про злочини, свідком яких він став. За словами Олексія, важливо не лише документувати цей досвід, а й говорити про нього із суспільством.

Також спікери поділилися тим, як вони ідентифікують себе у суспільстві після проходження полону. Зокрема, прозвучали такі описи, як «батько», «свобода» і «той, хто вижив і став сильніше». Деякі спікерки зараз ідентифікують себе через суспільну діяльність, таку як допомога військовим, цивільним жінкам, які пройшли полон, і комунікацію задля подолання прірви між цивільними та військовими.

Через що проходять жінки у російському полоні?

Спікерки наголосили, що жінки в російському полоні зазнають тортур, фізичного та сексуального насильства. Правозахисниця Олена Ягупова згадувала, що в перший же день полону їй розбили голову, спричинивши черепно-мозкову та краніоспінальну травми.

«Уявіть, я — людина, яка все життя була по ту сторону закону, яка працювала на державній владі, в районній державній адміністрації, тобто контролювала, як дотримується закон. І тут я опинилася в одиночній камері з розбитою головою, вся по пояс у крові», — розповіла свою історію Олена.

Інша спікерка, Людмила Гусейнова, наголосила на адаптації полонених жінок у суспільстві, зокрема під час працевлаштування. Головною проблемою, за словами Людмили, є те, що після полону люди втрачають навички. Замість лояльності до постраждалих деякі роботодавці розглядають це як небажаний недолік.

«Я нещодавно розмовляла з хабом, котрий має рекомендувати роботу, і там кажуть: “Ми рекомендуємо не писати в резюме, що жінка перебувала в полоні”. Чому? Бо на це негативно може подивитися роботодавець, а це несправедливо», — зазначила Людмила.

Станом на початок 2025 року у російському полоні залишається майже 20 тисяч цивільних жінок. Точних даних немає, оскільки близькі не завжди можуть повідомити про зникнення людини, а дехто взагалі не має родичів або близьких на окупованих територіях. Останніми роками спостерігається тенденція переведення полонених жінок із колоній на окупованих територіях Донеччини й Луганщини до віддалених регіонів Росії, через що відстежувати їхні долі стає складніше.

Історія Наталки Власової

Показовим прикладом утримання жінок у російському полоні є історія Наталки Власової. Людмила Гусейнова перебувала з нею в різних камерах донецької катівні «Ізоляція». Згодом Людмилі пощастило вийти, а Наталка вже сім років знаходиться в полоні росіян.

«Наталка дуже сподівалася, що наші голоси допоможуть їй вийти з цієї катівні, тому що коли її в 2019 році заарештували, її донечці було чотири роки. Вона також передала тюремною поштою записку: “Не забудьте про мене. Зробіть хоч щось”. Але ми нічого не можемо зробити.

Після нашого повернення з полону Наталку перевели в Ростов. Її там засудили на 18 років. Під час суду була присутня людина, котра могла зафіксувати її слова, останнє слово дали їй. І вона прокричала про ті страшні тортури, котрі переживала на “Ізоляції”, про сексуальне насильство. Зараз Наталку відправили в сибірську тюрьму “Кемерово”.

Ми отримали від неї вісточку, і вона там написала російською мовою, бо інакше ніяк не можна: “Меня держат в той тюрьме, в которой когда-то сидел Ленин”. Уявіть собі умови цієї тюрми… Інша вісточка: “Будь ласка, як там моя дитина? Дуже сумую”. Ми опікуємося цією дівчинкою, якій зараз 12 років. І держава про цю дівчинку нічого не знала», — розповідає Людмила.

Як поводитися з людьми, які пройшли полон?

Головними правилами при спілкуванні з людьми, які пройшли полон, спікери виділили людяність і емпатію. Спілкування з людьми з таким досвідом не є чимось надскладним, якщо керуватися щирим співчуттям та здоровим глуздом.

Валерія «Нава» Суботіна наголосила, що суспільство не має соромитися діалогу про полон з тими, хто його пройшов. Спікерка чекає на суспільний діалог, адже він показує повернутим людям, що про них та їхніх побратимів і посестер не забули.

«Ми всі травмовані, та маємо різні травми. Намагайтеся звертатися до інших, щоб не травмувати, але показати свою цікавість.

Мабуть, складно перебороти оцей бар’єр внутрішній в собі. Як тільки ви почнете цікавитися [досвідом інших] і долучатися до цих спільнот [підтримки військовополонених], зрозумієте, що це вас не травмує, а, навпаки, звільнить і зблизить з постраждалими», — розповіла «Нава».

Серед вимог до комфортної розмови про полон Валерія також виділила такі правила:

• отримувати дозвіл на розмову;
• обирати доречні час і місце;
• поважати особисті кордони;
• уникати жалості;
• вміти слухати і чути.

Що може зробити держава?

Голова ГО «Цивільні в полоні» Костянтин Давиденко зауважив, що проблема полонених з’явилася в Україні ще у 2014 році, проте держава відреагувала на неї недостатньо. На його думку, зараз Україна не має єдиної державної політики та програм підтримки жертв війни і, зокрема, полону.

«Якщо говорити про відмінності між полоненими цивільними і військовими, то статус військовополонених є міжнародно-законодавчо визнаним. Але статус цивільного полоненого не має міжнародного законодавчого визначення, адже за міжнародним законодавством не має бути взагалі цивільних полонених. Тобто, нас не існує в юридичній природі, як таких», — наголосив Костянтин.

За словами спікера, держава має сприймати жертв війни як частину інклюзивної спільноти. Більша кількість людей здатна компенсувати недостатню залученість держави.

«Нам не треба якогось чогось особливого, нас не треба якось героїзувати, ну, мене принаймні. Я не вважаю себе якимось таким, хто просить когось жалості чи просить у когось співчуття, але так, я маю той досвід, який, ну, я волів би не мати.

У мене нещодавно з’явилась думка, як себе асоціювати. А як асоціювати Гаррі Поттера? Він той, хто постраждав від Воландеморта, чи той, хто вижив і став сильніше?», — розповів Костянтин.

З боку суспільства також важлива підтримка тих, хто ще чекає на повернення. Для цього можна відвідувати акції підтримки, такі як Free Azov, поширювати інформацію про полонених у соцмережах, а також підтримувати організації та ініціативи, які займаються інтеграцією звільнених. Зокрема:

• ГО «Нумо сестри!»;
• ГО «Цивільні в полоні»;
• ГО «Цивільні Вільні»;
• YOUkraine Hub;
• Kharakter Media;
• фундація Civis Fortis.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні, Канадського фонду підтримки місцевих ініціатив та Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.

---

Текст — Олексій Содома, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Стас Карташов, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко