Андрій Терентьєв: про розвиток українського кіно часів незалежності

Привіт, друзі! Я Андрій Терентьєв, режисер ігрового та неігрового кіно з Харкова. 16 років тому я заснував кіноклуб «Космофільм», де ми з харківськими поціновувачами кіно дивимося й обговорюємо авторське кіно, спілкуємося із режисерами — від артхаусу до неігрових та анімаційних шедеврів. 

Мої власні проєкти — це історії про людяність і культуру, особливо в умовах війни, яка так чи інакше торкається кожного з нас. Ця рубрика — здебільшого про українське кіно: від фестивальних тусовок по всій Україні до розмов із режисерами та інтерв’ю з тими, хто творить наше кіноекранне мистецтво. Не оминемо увагою й світові новинки та прем’єри, варті уваги.

Українське кіно — це як розмова з близькою людиною: щира, болюча, але сповнена надії. Воно пройшло через пострадянський занепад, вибухнуло яскравими стрічками після Майдану й продовжує триматися попри війну. Куди ми рухаємося? Що формує наше кіно сьогодні, і що чекає на нього завтра?

Сьогодні пальму першості в українському кіно тримає саме неігрове [документальне кіно, — «Люк»]. Воно першим реагує на наші реалії, фіксує біль і радість та вчиться робити це так, щоб не відлякати «грузняковою» темою, а, навпаки, заохотити до роздумів та нових відкриттів. 

На нещодавньому 22-му фестивалі Docudays UA 2025, що відбувся з 6 по 13 червня в Києві та онлайн, представили Асоціацію неігрового кіно України. Це активна професійна спільнота із режисерів та продюсерок, які хочуть, щоб наші неігрові стрічки гучно звучали по всьому світу. Представники Асоціації говорили про копродукцію, фінансування й виклики війни. І це чудово, бо наші неігрові фільми вже давно беруть призи на Каннах, «Санденсі», Венеції, а харівський фільм «Порцелянова війна» навіть дістався до номінації на «Оскар»! І, звісно, ми пам’ятаємо отриману тогоріч статуетку «Оскар» Мстиславом Черновим за «20 днів у Маріуполі».

Але не все так гладко. З початку повномасштабного вторгнення Державне агентство України з питань кіно (Держкіно), м’яко кажучи, відійшло в тінь. Фінансування загальмувало, представництво на міжнародних майданчиках було відсутнє. І режисерам з продюсерами довелося самим шукати гроші в закордонних фондів. З’явилося логічне питання: а нащо нам таке Держкіно? Може, час будувати горизонтальні зв’язки й самим давати собі раду?

Історія Держкіно: від Януковича до нових надій

Щоб розібратися, що не так із Держкіно, давайте зазирнемо в його минуле. Інституцію створили у 2010-му, за каденції тодішнього президента України Віктора Януковича. Багато хто бачив у цьому спробу тримати культуру на короткому повідку. Перші роки — суцільна бюрократія й чутки про корупцію, особливо через людей, наближених до сина Януковича. Кіно тоді ледве дихало.

Після Революції Гідності в 2014-му головою Держкіно став Пилип Іллєнко — син того самого Юрія Іллєнка, оператора «Тіней забутих предків», режисера «Білого птаху з чорною ознакою» та багатьох інших знакових стрічок. І почався справжній ренесанс українського кіно. З’явилися «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик — фільми, які чіпляють за живе. Іллєнко ставив на авторське кіно й патріотичні проєкти, але системності бракувало. 

Потім настали темні часи Марини Кудерчук (2020-2024 роки у Держкіно). Її призначення без досвіду в кіноіндустрії обурило спільноту, пітчинги гальмували, скандали множилися. Дійшло до того, що під її керівництвом Держкіно прагнуло розформувати потужний український історичний кінохаб «Довженко-Центр».

Наприкінці травня 2025-го головою Держкіно став Андрій Осіпов — продюсер, письменник, керівник Одеської кіностудії. Його зустріли з обережною надією. Держкіно повернули під крило Міністерства культури та стратегічних комунікацій. 

«Координація з міністерством допоможе ефективніше підтримувати кіно й використовувати його як культурну дипломатію», — казав тоді міністр Микола Точицький. Що ж, тримаємо кулачки й стежимо за змінами!

Фестивальний червень: свято кіно по-українськи

Червень 2025-го був справжнім кінематографічним вибухом. Три фестивалі — Docudays UA, «Миколайчук Open», та «Чілдрен Кінофест» — показали, наскільки різним і живим є сучасне українське кіно.

Docudays UA (6-13 червня, Київ) — це про неігрове кіно, права людини й роздуми про наше життя. Тема «Рідкісний ресурс» закликала думати про громадську активність і зміни. 71 фільм із 38 країн, дискусії, воркшопи, виставки — усе це в кінотеатрах «Жовтень» і «КІНО42», а також онлайн на DOCUSPACE. Програма DOCU/СИНТЕЗ про архіви й пам’ять — це взагалі окремий космос, із 11 проєктами, які змушують задуматися. І, звісно, професійна секція DOCU/ПРО, де мені пощастило побувати. На секції українські кінодієвці вчилися, спілкувалися, знайомилися та підбадьорували один одного. Один із засновників фестивалю родом з Харкова, продюсер Геннадій Кофман. 

«Миколайчук Open» (14–21 червня, Чернівці) — це любов до кінорежисера Івана Миколайчука й українського кіно. Вісім стрічок у міжнародному конкурсі, плюс наші з Docudays — «Стрічка часу», «Пісні землі, що повільно горить», «З любов’ю з фронту». Фестиваль став місцем, де українські режисери тусуються з іноземними й обмінюються ідеями.

«Чілдрен Кінофест» (червень, по всій Україні) — свято для дітей. Безкоштовні покази анімації, українських короткометражок і повнометражних фільмів для дітей та підлітків. Це не просто розвага, а спосіб виховати нове покоління, яке любить і розуміє кіно.

---

Читайте також:

• Стрічка режисерки з Харкова номінована у студентській програмі Каннського кінофестивалю
• Фільм «Ти — космос» взяв дві нагороди на кінофестивалі в Леоні
• У Харкові стартує кіноклуб фільмів від «Довженко-Центру»

---

Прем’єри Docudays UA: історії, що б’ють у серце

22-ий Docudays UA 2025 — це висока планка, яку гідно тримає українське неігрового кіно. Ось стрічки, які найбільше звернули мою увагу:

«Пісні землі, що повільно горить», режисерка Ольга Журба, Україна

Щоденник війни, від евакуацій до спроб жити далі. Прем’єра у Венеції 2024-го зібрала овації, а на Docudays узяла головний приз DOCU/УКРАЇНА. 

«Ми почали зйомки з перших днів великої війни. Я усвідомлювала, що це мій обов’язок — документувати те, що з нами відбувається. Є розуміння, що це буде особливо потрібно для майбутніх поколінь», — каже режисерка Ольга Журба.

«Militantropos», режисери: Єлизавета Сміт, Аліна Горлова, Семен Мозговий. Україна

Експеримент про трансформацію людини на війні. Приз від Спілки кінокритиків України й успіх у Каннах.

«Я дуже рада, що фільм виходить саме зараз. Нам це дало можливість прожити в Україні ці роки і відчути, як на тлі цього жаху проростає світло», — ділиться Аліна Горлова.

«З любов’ю з фронту», режисерка Аліса Коваленко, Україна

Інтимні листи режисерки, яка служила в ЗСУ, до свого сина. Нагорода на «Санденсі» й спеціальна відзнака DOCU/УКРАЇНА. 

«Я все ще вірю, що неігрове кіно — це ключ до серця. Ви можете відчувати зв’язок і співчуття. І я хотіла показати цю іншу сторону фронту, людські обличчя, любов і ніжність.», — говорить Аліса Коваленко.

«Стрічка часу», режисерка Катерина Горностай, Україна

Про школи під час війни — як діти й вчителі тримаються між буднями й тривогами. Прем’єра в Берліні. 

«Наш син народився 19 лютого у Берліні, за день до світової прем’єри “Стрічки часу”, у чому є особливий символізм», — зазначає Катерина Горностай. 

Особливо мені найбільше запам’яталися яскраві та теплі кадри, зняті у харківській художній студії Aza Nizi Maza. 

«2000 метрів до Андріївки», режисер Мстислав Чернов, Україна

Сира правда про контрнаступ 2023-го. Призи за режисуру на «Санденсі», DOCU/СВІТ і глядацькі симпатії. 

«Я відкриваю фільм легендою про Бахмутський ліс, яку, скоріш за все, ще міг чути в дитинстві», — каже Мстислав Чернов.

«Санаторій», режисер Гар О’Рурк, Ірландія (фільм відкриття фестивалю)

Естетика Веса Андерсона в неігровому кіно. Стрічка знята в одеському санаторію «Куяльник». Сум, гумор і любов до України. 

«Це місце — як Україна: поранене, але живе», — говорить Гар О’Рурк.

«Агент Щастя», режисери: Арун Бхаттараї, Дороття Зурбо. Угорщина (фільм закриття фестивалю)

Про бутанця Амбера, який вимірює щастя людей, шукаючи власне. 

«Щастя — це коли ти можеш бути собою, де б ти не був», — ділиться Бхаттараї. Фільм змушує задуматися, що таке щастя особисто для нас.

Що нас чекає попереду?

Отже, червень був активним на фестивальні прем’єри. В липні ми видихаємо. А от у серпні на нас чекають відразу два кінотеатральні релізи українського неігрового кіно: «Куба та Аляска» і «2000 метрів до Андріївки» (запрем’єрений на Docudays UA). 

І щоб втамувати липневу кінопаузу, в нас є онлайн-кінотеатри Takflix і «Титр», а також онлайн-майданчик від «Довженко-Центру», де ми завжди можемо зануритися в сучасне та класичне українське кіно.

Українське кіно — це ми: наші рани, мрії, боротьба. Від дитячої анімації на «Чілдрен Кінофест» до неігрових перлин на Docudays UA — кіно говорить різними голосами, але завжди щиро. Попереду реформи в Держкіно, нові імена й історії. Наші режисери дивують світ, а ми вчимося слухати себе. Тож до нових кінозустрічей — у Харкові, в Україні й усюди!

Текст — Андрій Терентьєв, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Олександр Осіпов, «Суспільне», з архівів, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️