Лютий у Харкові — це час, коли місто випробовує тебе на міцність. Це період, коли батареї в квартирі стають пам’ятником холодному металу, а вода в крані зникає саме в той момент, коли ти нарешті наважився вилізти з-під трьох ковдр. 

У такі дні кінотеатр — це не просто екран і звук. Це твій персональний Пункт незламності, де є світло, тепло і, якщо пощастить, відчуття, що світ навколо все ще нормальний.

«Люк» вирішив: досить з нас складних індустріальних схем та звітів про пітчинги. Цього місяця говоримо про те, що болить, лоскоче або змушує серце битися частіше.

Українські прем’єри: від львівського глянцю до вуличної правди

«Всі відтінки спокуси» (реж. Ірина Громозда)

Якщо ви звикли, що українське кіно — це або про героїчне минуле, або про травматичне теперішнє, то «Всі відтінки спокуси» змусять переглянути ці налаштування. Це перший за довгий час впевнений крок у бік еротичного трилера.У прокаті з 12 лютого.

Про що: 

Львів початку XX століття. Час, коли кава була міцнішою, а корсети — тугішими. У центрі сюжету — фатальна жінка, яка веде небезпечну гру з чоловіками, що звикли контролювати все. Музикант, а відтепер ще й актор Володимир Дантес тут постає в амплуа, яке максимально далеке від його звичного образу «хлопця з сусіднього під’їзду». Його герой — маніпулятор, естет і людина з подвійним дном.

Чому це важливо: 

Це кіно кричить про наше право на сексуальність, пристрасть і помилки навіть тоді, коли світ навколо руйнується. Режисерка Ірина Громозда створює картинку, яка за якістю не поступається європейському нуару. 

Це візуальний ASMR: шелест суконь, дзвін кришталю та напівтемрява львівських кав’ярень.

Нотатки з останнього ряду: 

Ми йдемо на це кіно, щоб нагадати собі: ми живі. Поки ми відчуваємо потяг, поки ми здатні на складні емоції — ми не просто «об’єкти в стрічці новин». 

Що ж до Дантеса… Скажімо так: побачити головного «гусеня» країни в ролі похмурого маніпулятора та фатального чоловіка — це як замовити фільтр у кав’ярні «третьої хвилі» і отримати розчинну каву в кришталевому келиху. Дивно, неочікувано, але ти все одно це доп’єш, щоб зрозуміти, як воно працює. 

Експеримент, на який варто подивитися хоча б заради того, щоб перевірити, чи не проступає крізь львівський нуар його фірмова іронічна посмішка.

«Королеви радості» (реж. Ольга Гібелінда)

Про що:

Документальна стрічка, яка робить те, що вдається небагатьом, — показує Україну без фільтрів, але з блискітками. Це історія про трьох дрег-артистів, чиє життя після повномасштабного вторгнення перетворилося на сюрреалістичний мікс волонтерства та перформансів. 

У прокаті з 29 січня.

Чому це важливо: 

У Харкові ми добре знаємо, що таке «триматися». Але як триматися, коли твоя ідентичність і так була під загрозою? Герої фільму купують дрони, плетуть сітки й водночас продовжують робити шоу. 

Це кіно про те, що свобода — це не лише про кордони, а й про право бути собою.

Нотатки з останнього ряду: 

Це не «розважальне телешоу». Це щирий, іноді болючий репортаж про людей, які відмовляються бути «нормальними» за чужими стандартами. Приготуйтеся до того, що ваші стереотипи можуть тріснути швидше, ніж лід на Лопані.

Світовий експорт: готика, спокій та музика

«Марті Супрім. Геній комбінацій» (реж. Джош Сафді)

Тімоті Шаламе з ракеткою для пінг-понгу в ролі чемпіона 50-х МартіМаузера і 9 номінацій на «Оскар». Для нас цей фільм особливий, бо в художньому департаменті стрічки працював Мирослав Дузінкевич — український художник-декоратор. Саме він власноруч створював автентичні вивіски та столи для ключової сцени турніру.

Коли бачитимете на екрані «цегляні» стіни 50-х — знайте, що це майстерно оброблена фанера від нашого Мирослава. Приємно усвідомлювати, що за естетику одного з головних претендентів на «Оскар» відповідає людина з нашою класичною школою, яка колись працювала на кіностудії Довженка.

Прокат триває досі з 15 січня.

«Буремний перевал» (реж. Емералд Фіннелл)

Емералд Фіннелл — майстриня деконструкції. Після «Перспективної дівчини» та «Солтберна» вона взялася за класику ЕміліБронте.

Очікуйте, що замість нудних шкільних діалогів ви побачите дику, майже тваринну пристрасть у виконанні Марго Роббі та Джейкоба Елорді. Це готика, викручена на максимум. Вітер, який збиває з ніг, бруд під нігтями й кохання, яке більше схоже на прокляття.

У прокаті з 12 лютого.

«Батько, мати, сестра, брат» (реж. Джим Джармуш)

Джим Джармуш у 2026-му — це як теплий плед, коли вимкнули опалення. Він нікуди не поспішає. Нова стрічка з КейтБланшетт — це антологія родинних стосунків, розказана через довгі плани, паузи та випадкові фрази.

Якщо ви шукаєте екшн — вам не сюди. Але якщо ви втомилися від світу, де все несеться зі швидкістю ракети, Джармуш дасть вам легальне право десять хвилин дивитися, як герої просто п’ють каву. І це буде найкращий відпочинок за тиждень.

У прокаті з 26 лютого.

Якщо Джармуш вчить нас мовчати, то наступний пункт нашої програми змусить вас як мінімум відбивати ритм ногою по підлозі кінозалу.

Twenty One Pilots: More Than We Ever Imagined (реж. Марк Ешлеман)

Для тих, хто вважає, що кінотеатр — це тільки про попкорн та сценарії, у лютому є особливий подарунок. Це не просто фільм, це портал на стадіон Estadio GNP Seguros у Мехіко, де 65 тисяч людей в унісон кричать тексти Тайлера Джозефа.

Режисер Марк Ешлеман зняв більше ніж концерт. Це Clancy World Tour дуету Twenty One Pilots у його піковій точці. Окрім самого шоу, яке виглядає як візуальний вибух, тут є багато «залаштунків»: від приземлення в Мехіко до інтимних коментарів Тайлера та Джоша Дана про те, як вони взагалі сюди потрапили.

Twenty One Pilots у Мехіко — це музика для тих, хто бореться зі своїми демонами щодня. У лютому, коли хочеться відчути, що ти не один у цьому холодному світі, цей фільм — як колективна терапія. І так, дивитися на 65-тисячний натовп у Мехіко з нашого харківського залу — це окремий вид досвіду. Ми обов’язково повернемося на стадіони, а поки — тренуємося в кінотеатрах.

В обмеженому прокаті з 25 лютого.

Класика: Харків, який ми майже забули

«Чи вмієте ви жити?» (реж. Олександр Муратов, 1970)

Коли ми говоримо про Харків у кіно, на думку спадають забиті OSB-платами вікна або документальні хроніки. Але в лютому варто подивитися на це місто очима ОлександраМуратова, який народився у Харкові. Його фільм 1970 року — це любовне зізнання місту.

Сюжет про любовний трикутник між харківською піаністкою та московським музикантом — лише привід. Для нас, сьогоднішніх, цей фільм — це великий квест локаціями, які тоді випромінювали спокій і неймовірний стиль.

У кадрі оживає Держпром і Консерваторія на площі Конституції, а герої ведуть бесіди під футуристичним куполом у Саржиному яру. Камера заглядає в Обсерваторію університету Каразіна, блукає Клочківським узвозом та інтер’єрами Палацу культури «Залізничник». 

Окремий напад ностальгії викликає наш аеропорт — у фільмі він ще той, старий, але кадри з літаками сьогодні сприймаються з особливим щемом. Це нагадування про часи, коли небо над Харковом належало цивільній авіації, а не балістиці.

Але головний скарб фільму — у діалогах. Коли один із героїв, перебуваючи в Москві, заявляє: «Тільки у Харкові залишилися справжні чоловіки», зал зазвичай вибухає аплодисментами. У 1970-му це звучало як зухвалий комплімент, а сьогодні — як констатація факту, підтвердженого кожним днем нашої оборони.

Цей фільм — місток до нашої «впертості». Дивлячись на Харків 55-річної давнини, розумієш: наш код не змінився. Це місто завжди було простіром, де залізобетонна міць поєднується з витонченою інтелігентністю. Подивіться Муратова, щоб згадати, за яку саме естетику ми тримаємося.

---

Читайте також:

• Фільм про нечуючого харків’янина переміг на премії SIMA 2026
• Мстислав Чернов отримав премію Гільдії режисерів Америки
• Андрій Терентьєв: космічна несправедливість, тріумф в Амстердамі та підручник, що змінив Голлівуд. Твій щомісячний кіногід

---

Кіно як спосіб зігрітися (і не тільки тілом)

Вечірній Харків у лютому — це гра в хованки з ожеледицею. Ти йдеш по Сумській, втягнувши голову в плечі, і єдине, про що мрієш — не посковзнутися перед входом у кінотеатр. У повітрі пахне мокрою вовною пальт і кавою, яку наливають у паперові стаканчики з такою швидкістю, ніби це паливо для двигунів.

У фойє незвично тихо. Звук кроків відбивається від плитки, і це створює ілюзію, що ти в якомусь музеї майбутнього. Важкі двері залу зачиняються з глухим зітханням, відсікаючи шум міста. Тут тепло. Тепло, якого зараз так бракує вдома.

Зал заповнений наполовину. Люди сидять у куртках, не поспішаючи роздягатися — це вже наша нова звичка, генетична пам’ять останніх років. Ніхто не шелестить пакетами й не хрумтить над вухом. Це якась особлива солідарність: ми прийшли сюди не поглинати калорії, а вбирати світло.

Коли екран спалахує першими кадрами, відчуваєш, як напруга в плечах нарешті відпускає. У ці дві години немає відсутності води в кранах, немає графіків відключень, немає сірого неба. Є тільки ти і історія. І коли в кінці залу хтось тихо зітхає в унісон із героєм на екрані, розумієш: цей досвід вартий того, щоб пробиратися крізь лютневу темряву. 

Кіно в Харкові — це не розвага. Це підзарядка внутрішнього акумулятора, якого має вистачити до весни.

Лютий короткий, і слава Богу. Скоро прийде весна, і ми знову будемо обговорювати каннські прем’єри на літніх майданчиках, де кава буде гарячою не через те, що це єдиний спосіб зігрітися.

Але зараз — час триматися разом. Ходіть у кінотеатри, дивіться українське і не забувайте про донати. Кожна гривня на збір — це ще один кадр у нашому спільному фільмі про те, як ми вистояли.

Бережіть себе. Дивіться кіно. Будьте впертими.

Текст — Андрій Терентьєв, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️