Родина, яка ніколи не зрадить: разом із GladPet редакція «Люк» розповідає про своїх тварин із притулків

Ася Шевцова: кіт Даня

Даня стався з нами спонтанно і досить дивно.

Ми не планували спеціально брати його з притулку, але його з притулку привезла мама. Вона їхала за іншою твариною, а повернулася з Данєй.

Коли він тільки приїхав додому, був дуже неконтактним і сильно боявся людей. Очевидь, раніше з ним жорстоко поводилися.

Тому перші три тижня або місяць він жив під шафою та диванами, і ми його навіть не бачили. Даня панічно боявся. При будь-якій спробі його торкнутися або наблизитися, він замирав.

Через деякий час він зрозумів, що від нас не йде жодної загрози, і почав вилазити, наближатися до нас, потихеньку відтанув. Коли ми евакуйовувались із Харкова [після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, — «Люк»], Даня поїхав у Полтаву до мами. Ми вирішили, що це буде найкращим рішенням, щоб котик не стресував.

Після деякого часу на відстані я дуже сумувала за ним. Я була у Львові, а він в Полтаві.

Навесні я повернулася до Харкова і знову забрала його до себе. Ми знову живемо своє щасливе спільне життя в Харкові.

Антон Алохінсон: Кіса, Ніч, Брауні і Тремпель

Кіса

Це Кіса, наша старшенька. Ми з дружиною взяли її з міського притулку для тварин у перший же день спільного життя. Так у мене вдома одночасно з’явилося дві жінки.

Насправді, їхали ми зовсім за іншою кішкою. У притулку є сайт з профілями усіх тварин, доступних для адопції. З фотками, описом статі, віку та характеру. Ми вибрали собі кішку Заріну, але коли приїхали — Заріна не висловила жодної зацікавленості.

Натомість Кіса одразу стрибнула на руки та почала мурчати. Взагалі-то за паспортом вона Біна, за породою — «русская голубая». Але ми її дерусифікували, і тепер у документах ветклінік вона просто метис. Та і не схожий цей колір на блакитний, давайте чесно скажемо, що британські котики теж просто сірі.

Кісою ми її назвали, бо коти все одно ніколи не відкликаються на свої прізвиська. Це ми так думали ще тоді, коли не знали, що в нас буде більш ніж одна кішка.

Кіса дуже ніжна та пестлива дівчинка. Вона любить увагу, тактильність і розбирати картонні коробки. Кіса ревнива, не любить інших наших котів та явно хоче бути єдиною дитиною у сім’ї. Ми розставили по всій хаті дряпки, і тепер вони зриває свою злість на них.

Ніч

Це Ніч, наша друга кішка. Вона стала подарунком дружині на Різдво, бо вона завжди хотіла двох котиків. Точніше, вона хотіла взяти кота для Кіси, щоб їй було не сумно жити самій.

Я вибрав на сайті притулку молодого, білого і дуже пухнастого кота на ім’я Каспер. Приїхав на таксі, зайшов до вольєру, і мені на руки одразу ж стрибнув пухнастий білий кіт.

«Ну все, — кажу йому. — Це судьба, поїхали додому, мужик». Приношу його в кабінет реєстрації, оформляти документи, а на мене дивиться жіночка за стійкою та каже: «Так це ж самка…».

Виявляється, у вольєрі було двоє білих котів, і Каспера того ж дня забрали, просто переді мною. Але ж не відносити кішку назад, коли вже пообіцяв їй відвезти додому?

Ми взяли Ніч рівно через півтора роки після Кіси, і для останньої це був стрес. Вона пару тижнів жила на антресолі, раз на день спускалась погребтися в лотку. Ми тоді ще не вміли правильно знайомити кішок між собою.

Проте Ніч одразу адаптувалася до квартири та сім’ї. Ці фотки я зробив на її другий день у квартирі. Попри певну хворобливість, як в усіх альбіносів, Ніч була дуже активною, ласкавою та грайливою. З певним скрипом навіть потоваришувала з Кісою.

Ніч обожнювала залазити до мене під ковдру. Ніч обожнювала приносити в зубах іграшки, щоб ти знову їх кинув — як собака. На жаль, менш ніж за рік вона померла від котячого коронавірусу (FCoV). Він не передається людині, мутує у інфекційний та не лікується.

Я досі сумую за Ночею.

Брауні

Це Брауні. Ми взяли її як щойно переїхали у нову квартиру. Взяли, щоб перебити сум за Ночею, і щоб Кіса не почувалася самотньо на новому місці.

Історія повторилася втретє: їхали до притулку за однією твариною, проте взяли іншу. Ми мали взяти кішку на ім’я Баунті, і поки їхали, дружина весь час замість Баунті випадково казала Брауні. Як з’ясувалося потім — не дарма.

Баунті виявилася гіперактивною та галасливою, весь час бігала по вольєру та діставала інших котів. Натомість у куточку тихесенько сиділа маленька чорна кішечка, яка щосили намагалася не відсвічувати. Коли дружина взяла її на руки, кішечка одразу почала мурчати.

Забрали. Перейменували з імені Вікторія на (якось вже саме так вийшло) Брауні. Привезли додому, і цього разу кілька днів тримали її окремо від Кіси, аби та встигла адаптуватися до іншої тварини у хаті.

Це спрацювало: Кіса ще не встигла засвоїтися у новій квартирі, тому почала сприймати Брауні як частину місцевої фауни. Зрештою, вони вимушено подружилися, коли разом їхали в одній переносці на інший кінець країни під час повномасштабного вторгнення.

Брауні активніша за Кісу. За характером вона трохи нагадує Ніч, але більш ляклива: чуть що — одразу тікає під ліжко. Ніч була абсолютно білою, а Брауні — абсолютно чорна. Проте влітку увона вигоряє на сонці до шоколадного кольору, повністю виправдовуючи своє прізвисько.

Я прикрутив кілька дряпок на стіни, і тепер Брауні з нявканням розбігається, застрибує на них і висить, вчепившись лапками.

Брауні класна. З рештою, вона дійсно не дає Кісі розслабитися та остаточно розжиріти. Вони можуть годинами ганяти одна одну по квартирі. 

Ми щаслива котородина.

Тремпель

Це Тремпель. І він — незапланована дитина в сім’ї.

14 жовтня минулого року ми з коханою займалися типовою на той момент розвагою харків’янчиків: ходили дивитися на «прильоти». Проходячи повз руїни школи, ми побачили рудого котика — дуже худенького, брудного та нещасного.

Дружина одразу почала нити, щоб ми забрали його додому, бо котик гарнюня, а скоро зима, він помре. До нас підійшла якась місцева жіночка, насипала коту дешевого корму (вони завжди беруть на вагу) та почала розповідати, що кота викинули на вулицю хазяї за навесні, коли тікали від російських обстрілів. «Заберіть, — каже. — Бо зиму не переживе. Ледве літо пережив». 

Дружина почала нити з потроєною силою, і я здався. Так у нас з’явився третій (не рахуючи Ночі) котик у сім’ї. Спочатку хотіли назвати його Валєрою, на честь Залужного — бо це було як раз у День захисника та захисниці України. Але потім вирішили, що кіт Валєра — це якась попса. Тому він Тремпель. 

Цього разу схема була вже відпрацьованою: замикаємо кота в окремій кімнаті, даємо спілкувати з двома іншими кішками лише через двері. Кіт виявився надзвичайно зламаним ззовні та всередині. У нього були блохи, подряпаний писок, порвані вуха, гематоми у нирках та печінці, дисплазія одного стегна, пупкова грижа та новоутворення в легенях. Він майже щодня блював. Перші дні Тремпель був як після ПТСР — весь час їв, спав, мінімально взаємодіяв з оточенням. На другий тиждень відгодував собі чимале черевце, погляд став живим та зацікавленим, почав волати, щоб його пустили до дівчат. 

Тремпель хропе. Через його постійні болячки та малу, у порівнянні з дівчатками, активність, ми називаємо його Дідом. Він навіть п’яти має грубі та шерхлі, як у старих рибалок з книжок Гемінгвея. З нас двох він найбільше любить дружину і ходить за нею хвостиком по квартирі. З рештою кицьок вони вибудували щось на кшталт лев’ячого прайду з документалки «Діскавері»: самець майже весь спить, поки самки полюють (на павуків та одна на одну). Коли ми стрижемо дівчаткам кігті, і вони починають волати, Тремпель прибігає з іншого кінця квартири їх захищати. Він натурально може дати люлєй, якщо вважає, що його самки у небезпеці. 

Ми щодня робимо коту уколи преднізолону, аби він не блював. Саркома у його легенях поступово розростається, йому стає все важче бігати, але ми все одно його лікуємо. Часу в нього не так вже й багато. Скоро Тремпель помре, але принаймні він буде щасливим котом. Тепер в нього є сім’я, яка ніколи його не зрадить.

Ліна Плуженко: кіт Пиздюк і пес Акела

Передісторія

З самого дитинства я дуже боялася тварин — і котів, і собак. Навіть, коли моя подруга в жарт казала своєму коту «фас» і показувала на мене. Тоді я ще не могла уявити, що сама стану мамою двох хвостиків.

Пиздюк

Три роки тому, ідучи додому з роботи, мені написала подруга: «Ліно, біля твого району два кошенятка». В той час я дуже потребувала створення власного родинного затишку і уявляла його разом з котиком. Тож, я довго не думала — забрала, помила і прийняла їх в родину (а вони мене).

Звісно, на початку, було по-різному — кошенята потребували постійної уваги, влаштовували гармидер і привчали мене до дисципліни, адже в них мав бути, як мінімум, харчувальний режим. 

Зараз я живу з одним з них — паном Пиздюченко. Він має повну свободу — ходить по усіх поверхнях, займає хоч ⅔ ліжка і навіть не отримує на горіхи, крадучи з мого салату тунець.

Акела

Моя подруга репостнула в сторіз цуценя з притулку і написала, що годі чекати, адже «часікі тікают». Я не могла заснути всю ніч — я давно мріяла про собаку, але мене зупиняли війна, засудження мого рішення близькими, відсутність сотень годин лекцій про кінологію і банальний страх перед невідомим. Та і до цуцика я не була готова — звісно, доросла собака має вже сформований характер і це складно, але мені цей варіант підходив більше.

Наступного дня я вже їхала в Київ знайомитися з Акелою. Він потрапив в притулок, коли збіг з окупації Київської області — він добіг до якогось села і почав душити там курей. Це не сподобалося сусідам.

Тоді його звали Лучано, бо він часто вив в клініці від недостатку уваги. З першої секунди я зрозуміла, що він — мій пес, і вирішила назвати його Акела — зі мною він не витиме. Спойлер — виє!

З Акелою ми пройшли багато чого разом — почали з його важкої хвороби, вчилися розуміти одне одного (це було складно!), змінили два міста і здійснили разом понад десятки поїздок в різні міста, налагодили комфортний для нас обох режим дня. У Акели навіть є власні друзі! І зараз, через півтора роки після нашої першої зустрічі, ми розуміємо одне одного на 100% (навіть, якщо незгодні).

Катерина Переверзева: собака Ера

Це Ера, і хай вибачать мене власники інших собак, вона — найособливіша вовчиця в світі.

Вона з’явилась у мене три роки тому. Коли я думала про появу собаки в моєму житті, я точно знала, що це буде собака з притулку і, скоріше за все, доросла. Дорослі собаки в притулках часто доживають своє життя в вольєрах і на самоті.

Якось перед сном я зайшла на сторінку адопції собак, де мої знайомі знайшли собі подружку Джазі. І серед усіх собак побачила білого наляканого ельфа. Прочитала її історію — що вона доросла, попередня хазяйка померла, і Ера вже два роки в притулку. А далі все як в тумані.

Вже наступного дня я поїхала знайомитись з Ерою. Вона була в одному вольєрі зі своїми сестрою та братом, які одразу вибіжали знайомитись зі мною і були дуже контактними. А за ними вивели Еру — неймовірного білого вовчонка, дуже наляканого і напівзігнутих ногах. Вона з недовірою дивилась на мене, але прийняла моє запрошення пройтись з нею по вулиці. Я не уявляла собі, як я можу залишити це налякане створіння в тісному вольєрі і сказала, що завтра забираю її. 

Цей шлях до дружби і довіри був дуже складний. Хоч вона з першого ж ранку прибіжала лагідно мене будити і звати гуляти, перший час вона боялась буквально всього. Шороху пакетів, звуку ящика, який закриваєш не дуже обережно і трошки голосно. Від звуку машин з гучним двигуном вона ловила панічні атаки і втрачала контроль. І мене вона теж боялась. Я тоді вивчала багато літератури, також нам допомогла зоопсихологиня. Потрохи я стала розуміти, як підтримати Еру в складних для неї ситуаціях, як показати їй, що мені можна довіряти і що я та, хто завжди буде на її стороні. Крок за кроком ми вибудовували цю дружбу. 

Зараз я вже не пам’ятаю себе людиною у якої нема собаки. За ці три роки у нас були переїзди, її онкологія та складне отруєння, купа подорожей, взаємопідтримки і любові. 

Особливо мене вражає ця міжвидова дружба. Я досі іноді заходжу в спальню, бачу як вона валяється пузом вгору на ліжку, або стрибає і запрошує до гри або кличе на прогулянку і думаю: вау, у мене вдома живе вовчиця і ми з нею розуміємо одна одну з погляду або жесту. 

Прогулянки з Ерою дуже стабілізували мене емоційно і допомагають переживати складні періоди. Іноді вона ніби відчуває, що я занурююсь в темряву, прибігає і підсовує свою смішну білу морду, або кличе лаєм в сусідню кімнату і починає смішно ворсатись на ліжку. Темрява безсила перед посмішкою білої вовчиці.

Разом з тим, Ера — той ще чорт. Любить перевертати смітник і приносити упаковки від хліба і йогурту мені на ліжко. Особливо — на свіжовипрану постіль. Кричить на мене, коли я відмовляюсь ділитись сніданком. Може перевернути горщик з пальмою або каструлю з бульйоном. А потім на лапах рознести бульйон по всій квартирі. І на свіжовипрану постіль. Але з роздратуванням від таких витівок як і з темрявою: вони зникають перед посмішкою білої вовчиці.

Ті кілька разів, коли вона сильно хворіла, нагадували мені як мало у нас часу разом і навчили мене цінувати кожен день, прогулянку і навіть бульйон на свіжовипраній білизні. Кожен раз, коли я згадую, якого наляканого ельфа я забирала з притулку, і як вона перетворилась в це щасливе домашнє створіння — я розумію, що всі ці складнощі були не дарма. Що ця довіра, яку вона давала мені обережно і по крихті — це щось дуже цінне, що це треба берегти як скарб. 

Як вона береже мене від темряви. 

Якщо історії нашої редакції надихнули вас на те, щоб стати другом та опікою тварині з притулку, заходьте на Gladpet. Тільки обережно, якщо вагаєтесь — є ризик закохатись з першого погляду.

Фотографії — з особистих архівів, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Ну, наші: як власники крамниці гуманної амуніції для тварин Darvin працювали попри обстріли та блекаути
• Харків’янам пропонують оформити опікунство над безпритульними тваринами
• В Україні створили платформу для допомоги тваринам під час війни. Як вона працює?