Вийшов новий журнал про мистецтво, рутину та естетику «Праведниця» 

Що таке «Праведниця»?

«Праведниця» — ніжний метамодерновий журнал, виданий на початку 2025 року дизайнерами Катею Дрозд та Ігорем Тимощуком як акт любові до українських митців та мисткинь. Це метамодерновий проєкт, який спонукає до пошуку відповідей та дає можливість якісно відпочити і дізнатись нове. 

Перший випуск «Праведниці» ходить довкола питання віри у прекрасне, яке розкривається через просте щире спілкування з героїнями та героями журналу. Це компіляція матеріалів про рутину, війну, любов, працю, маленькі радощі, страхи та ніжність. 

Для кого цей журнал?

Мета журналу — бути комфортним провідником у світ мистецтва, розповідати про творчих людей, розкриваючи їх особистості через неочікувані прості речі. Таких людей неймовірно багато, тому матеріалу вистачить на десятки випусків.

Це журнал для всіх тих, хто цікавиться культурою, цінує естетику та шукає нові сенси та підхід. «Праведниця» познайомить вас з людьми культури через їх рутину та прості історії, які ви зможете дізнатись тільки в особистому спілкуванні.

Кожен розгорт — як розмова на афтепаті відкриття виставки, де обговорюється справжнє життя.

Яка історія створення журналу?

Катя Дрозд: Я обожнюю колекціонувати та створювати журнали. Кожен журнал — це великий проєкт, який потребує різних ролей в команді. 

Вже рік я планувала створити щось самостійно, як хочу і з ким хочу, бо маю всі потрібні навички та контакти для цього. На одній з прогулянок з Ігорем ми розганяли про «Святу Галичину», де зараз знаходимось. Щоправда, Галичина зовсім не свята, чого тільки варті гоморотичні барельєфи на фасадах та зовсім не праведне поводження людей один з одним. Ми згадували першу еротичну українську газету на Галичині «Пан+пані». Звичайно згадували «Грішницю» з її брудною еротикою, яку дуже любимо.

Так і народилось незалежне стильне видання «Праведниця», яке б задавало новий тренд на естетику ніжності, добра та світла, перевикупно-блаженну. Але ми в жодному випадку не висміюємо релігію. Ми більше говоримо про віру, яка присутня у кожному з нас — віра в себе, друзів, майбутнє тощо.

Ігор та я мали мистецьку практику та активно спілкуємось із художниками. Для нас мистецтво — це гра, це енергія та можливість щось бурхливо обговорювати, тренувати мозок та знайомитись із прекрасними людьми. Для мене особисто це ще й «качалка» для мозку, яка зачіпає історію, політику, суспільство загалом, стає дуже цікаво, коли починаєш розглядати конкретні мистецькі ситуації в цих контекстах.

Ще одним важливим фактором був дедлайн — кінцева дата подачі журналу на конкурс Best Book Design на «Книжковому Арсеналі». У нас було 10 днів на збір матеріалів, дизайн та друк. Ми розуміли, що це чудовий дедлайн, інкаше ми б цього ніколи не зробили. Ми написали всім друзям, кого віднесли б в категорію «Праведних», більшість погодилась на такий експрес досвід. Нам було важливо не напрягати людей, тому просили абсолютно зручний об’єм тексту для кожного, достатньо було навіть пари абзаців. Комусь писали список питань, щоб було легше орієнтуватись, хтось запропонував монолог, хтось вже готовий текст. 

Спочатку планувався більш візуальний дизайн журналу, але матеріалів було так багато, що вирішили зробити хід на користь текстового наповнення. Найкраще працюється з тим, що вже є і навколо цього будувати дизайн — тоді виходить щиро. В текстах зберігається жива мова, тому вони насичені мікро приколами, дотепністю і через це легко читаються.

Важливо зазначити, що цей журнал ми робили виключно вдвох — я та Ігор. Ми самі верстали, писали тексти, брали інтерв’ю, десь навіть самі фотографували. Мати Ігоря навіть віддала нам сімейні ажурні серветочки для сканів в журнал. Нуль відсотків фріпіка. Це таке класне відчуття, що «Праведниця» — компіляція нашого досвіду, і що це величезне нескінченне поле для експериментів та досліджень. Через короткі дедлайни легше відмовлятись від зайвого і лишається менше простору для перфекціонізму.

Перший випуск вийшов у зручному форматі, наближеному до B5, з тонким офсетним папером, який трохи просвічує і дає низький контраст, що забезпечує відчуття ніжності та крихкості. Візуально тоненький, але насичений матеріалами на цілих 60 сторінок. Ніколи не бійтесь гнути, та випадково рвати сторінки, читання має бути вам комфортним, будьте вільні.

Ігор Тимощук: Обкладинка вийшла дуже крафтовою через історію створення. Я написав Марічці [модель обкладинки, — «Люк»], що ми хочемо її на обкладинку журналу. Марічка зголосилась і навіть пошила сукню з величезного полотна, а Павлу [Павло Опен — фотограф обкладинки] сплатили за плівку, щоб він зробив ці неймовірні теплі кадри в їх оселі. Це зайняло чотири дні, більшість з яких пішло на проявку. 

Кожен примірник ми перев’язуємо стрічкою з сукні, яку нам дозволила розпустити Марічка. Ця стрічка стала нашою модною фішкою та можливістю ще глибше відчути залученість до цілісної історії журналу.

Катя Дрозд: Я намалювала назву на тачпаді пальцем і ми погнали верстати журнал далі.

Що всередині журналу?

Зміст журналу тримається однієї сюжетної лінії, хоча з першого погляду може задаватися, що історії не пов’язані одна з одною. Але в цьому й краса метамодернового підходу. Між історіями є з’вязок, десь більш очевидний, десь менш, ви можете спробувати пошукати, самостійно додати інтерактиву.

• Праведна рутина Марічки

Першим розгортом є маленький ніжний опис рутини Марічки і Павла з їх кицькою Миросею, яка не має лапки. Цей матеріал потрібен для того, щоб показати читачам, що такі прості їсторії достойні місця в журналі, бо рутина — це і є наше життя, тому варто приділяти їй більше уваги, бо це дає відчуття дому та заземленості. Тому спонукаємо кожну та кожного приділяти собі більше любові та уваги через маленькі буденні звички.

• Садотерапія від Дар’ї Молокоєдової

За словами Каті Дрозд: «Дуже люблю роботи Даші. Ми обидві “домбасята”, можливо, через це всі її роботи резонують у мене всередині. Якось я почула, що Даша є амбасадоркою вирощування рослин, це дуже наша тема, тому ми провели інтерв’ю, і з цього вийшов дуже насичений текст». Тут ви знайдете не тільки практичні поради, а й роздуми про природню смерть. Вирощування рослин — це буквально споглядання циклу життя, що є терапевтичною практикою, яка допомагає прийняти факт, що ніщо не вічно і варто цінувати кожен момент сьогодення.

• Візуальний розгорт 

Плавно переходимо з оселі назовні. Це зображення храму неймовірної краси у скелі на Стрийщині. Це одночасно брутально та ніжно. Україна насичена такими маленькими скарбами, їх можна легко знайти, якщо дозволити собі досліджувати.

• Дерев’яні Храми України, текст Максима Павлюка

Матеріал про архітектуру дерев’яної церкви, де кожен елемент — важливий, має своє призначення і назву. Для студентів, або культурологів тут не буде нічого нового, але сама подача матеріалу дуже дотепна та щира. Зацініть контраст теми та подачі.

• Оселя кума діда 

Ми побачили фото неймовірної оселі в підвалі з купою картин та скульптурок та захотіли це в журнал. Власником виявився кум діда Олександри Рябокінь — кум Юрій Матко. Але не факт, що його так звати, бо він постійно міняє ім’я, тому навіть дід Олександри вже забув, яке справжнє. Юрій засквотував підвал на 12 кімнат і влаштував там персональний музей. Дуже мило, що він дійсно доглядає за своїм надбанням, робить періодичні огляди, прибирання та навіть веде журнал обліку.

• Ганна Гак та стосунки з глиною

Знову змінюємо оптику з великого приміщення на деталі — керамічні вироби. Ганна Гак розповідає, чому керамічні майстерні можуть бути скамом, якщо ви прагнете працювати з глиною саме як з арт матеріалом. Тут є місце здоровій агресії, яку ви навряд знайдете в текстах про кераміку. Ганна акцентує на важливості процесу роботи, а не на результаті, бо він короткочасний, а досвід залишається назавжди.

• Як віра врятувала Максима Бубу від залежності 

Максим Буба — експериментальний електронний музикант, який зараз веде службу в лавах ЗСУ. Послухати його музику ви зможете за QR-кодом в журналі, ми ж хотіли розкрити його з людської сторони, через труднощі з якими він впорався завдяки вірі у щось хороше. Це історія про загубленість та пошук виходу з цього стану.

Як зазначає Катя Дрозд: «Не менш важливо, що Макс — веган, він розповів мені важливість активізму і навчив веганити, показавщи що це насправді легко».

• Обідня перерва у «Травні»

«Травень» — веганський кафе-бар у Львові в еклектичному затишному стилі і з ситною веганською їжею. Це дуже привітній заклад, де ти можеш почувати себе як вдома. Тут можна провести презентацію, послухати концерт та зустріти пів міста з творчого осередку. 

Найкраще передасть настрій закладу знайомство з його працівницями та працівниками. На розгорті ви зможете почитати про раціон людей, що готують цю всю смакоту, і відчути весь прикол.

• Вечеря з Анастасією Шергіною 

Плавно переходимо за стіл, де лежить тіло Анастасії Шеригіної з тіста. Це мистецька робота у львівській галереї Detenpyla («Детенпула»). Над столом весить експлікація, яку можна побачити й на сторінках журналу. 

Анастасія агресивно закликає всіх пригоститись, бо це те, що всі очікують від жінки. Це робота про тілесність та дуальність. Одночасно художниця прагне зібрати всіх близьких навколо себе, показати яка вона є насправді, бо в справжніх близьких стосунках ти маєш або приймати людину, або йти геть. «Сподіваюсь, я вам не сподобаюсь. Прошу до столу і смачного», — кінець експлікації.

• Як Богдан Бунчак отримав поранення

Богдан Бунчак — двічі син, тричі брат братам, двічі брат сестрам, шість разів дядько, син священника, похресник священника, хрещений батько, відеохудожник та ветеран. У журналі ви зможете почитати історію поранення Богдана, який має шість уламків в тілі і чудом знову почав ходити. Зараз Богдан активно займається зборами та відкриттям свого магазину модних айтемів, зокрема й для військових.

• Розгорт-дисклеймер 

Цей розгорт — попередження про дуже чутливий контент. Ліворуч ми бачимо «Оберіг» Влада Юдіна, один з яких ви можете зустріти на вулицях Харкова.

• Сторінка сповідей від Богдани Заяць

З початку повномасштабного вторгнення Богдана Заяць збирає анонімні секрети і публікує у себе на сторінці в Instagram. Це компіляція болю українців. Там є жорсткі історії, які викликають емоції від жаху до розпачу, є контраверсійні думки. Кожна людина може поділитись болем, який не змогла б розділити з кимось у розмові. На диво, в коментарях можна знайти підтримку без засудження. 

• Субіцький скельний монастир 

Розгорт-перепочинок у скелі з іконами та рушничками. Неймовірне поєднання брутального та сакрального.

• Рушники Даринки Ха-ра-хай

Тут можна ознайомитись із кропіткою роботою «Метафізичне відзеркалення дитинства на Волині» Дарини Ха-ра-хай, яка чудово підійде для водіїв жовтих маршруток «Богдан» як неповторна прикраса їх салону.

• Стильне в’язання Сані Байн

Саша Байн — людина, яка вміє все, але досі знаходиться у пошуках себе. Олександра робить дуже модні кольорові речі та аксесуари. Практику в’язання не часто підсвічують, хоча це чудовий спосіб заземлення, який може допомагати справлятися з тривожністю.

---

Читайте також:

• Стартував продаж нашого нового журналу «П’ята гілка». Де придбати?
• З «Курганом» на обкладинці. Вийшов п’ятий випуск журналу «ПОТОП»
• Як у харківських журналах 1920-х з’явились експеримент, сатира і порнографія. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Хто засновники журналу?

Клуб анонімних дизайнерів (КАД) — об’єднання, яке створює спекулятивний дизайн на межі з мистецтвом. Метою клубу є формування довіри до дизайнерів як до професіоналів, а не просто робочих рук. Ми займаємось проєктуванням, розробкою та друком — повним циклом ведення проєкту.

Катя Дрозд — незалежна графічна дизайнерка родом з Бахмуту, яка працює з мистецькими інституціями, медіа та бізнесами. Займається розробкою айдентики, шрифтів та багатосторінкових видань. Розробниця шрифту Kharkiv Tone, головна дизайнерка в медіа «Люк». Переможниця номінацій «Мистецька книга» та «Експеримент» у конкурсі Best Book Design 2023.

Ігор Тимощук — мультидисциплінарний графічний дизайнер з Львівщини, магістрант-культуролог, незалежний куратор. Співпрацює з культурними інституціями, бізнесами, громадськими організаціями та міністерствами. Співвласник незалежної галереї «Товари з Європи», графічний дизайнер виставкового проєкту «Небачена сила» (2024).

За скільки і де купити журнал «Праведниця»?

«Праведниця» — періодичне видання накладом 500 примірників. Додруку не буде, тому замовити журнал можна на сайті.

Вартість — 500 гривень. Доставка впродовж трьох робочих днів.

Текст, фотографії та обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️