«Внутрішньо переміщений ландшафт». У Саржиному Яру презентували виставку просто неба 

Що це за проєкт?

Вчора, 26 листопада, у Саржиному Яру просто неба відбулася виставка лендарт-симпозіуму «Простір покордоння». Проєкт має назву «Внутрішньо переміщений ландшафт» та простежує, як в умовах війни змінюється ландшафт, зв’язок між людьми та місцем, за якими механізмами він виникає та підтримується. 

Як проєкт, «Простір покордоння» існує вже 25 років поспіль. Близько сотні художників і художниць щоліта приїздили до села Могриця на Сумщині, щоб створювати мистецьку лабораторію на відкритому просторі, без інституційних чи стилістичних обмежень. Вони взаємодіяли з ландшафтом та одне з одним як велика резиденція.

Повномасштабне вторгнення та близькість Могриці до кордону з Росією унеможливило проведення цієї події на початковій локації. Тому цього року в артпроєкті взяли участь 30 українських митців та мисткинь, які й презентували свої роботи просто неба.

«Проєкт вийшов дуже болючим: останні два роки ми не можемо туди приїздити [на попередню локацію мистецької лабораторії, — «Люк»], і цей біль за втраченою землею пропрацьовуємо через цей проєкт. Біль, який художники не змогли залишити просто так, — розповіла на відкритті координаторка проєкту Віка Бронза.

Лендарт — це завжди про дощ, сніг, бруд і щось таке природне. Для лендарту важлива відсутність обмежень, галерейних стін —  йому потрібен відкритий простір. Це про землю і те, як ми її сприймаємо».

Одночасно із Харковом відкриття експозицій відбулися у Києві та Львові. У Сумах виставку презентували тижнем раніше. Також очікується додаткова дискусія 30 листопада в «ЄрміловЦентрі».

---

Читайте також:

• Розмова про ландшафт і його втрату в межах проєкту «Простір прикордоння. Внутрішньо переміщений ландшафт»
• «Ми не задовбуємо людей умовами: що захочуть, те й виставляють». У Харкові відкрився новий мистецький простір «Творче нежить»

---

Спонсорами проєкту стали Федеральне міністерство закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. Територію для виставки надав Ботанічний сад Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Чому присвячений проєкт цього року?

Презентація проєкту у Харкові відбулася на безлюдних пагорбах Саржиного Яру, де розмістилися роботи харківських митців та мисткинь. Холод, мряка та сніг, що супроводжували відкриття, не завадили ані самим митцям, ані відвідувачам виставки здійснити сходження на глинисті, розрізані ярами вершини, де розташувалися експонати. 

«Це унікальна історія, тому що ми працюємо з ландшафтом, — зазначив куратор харківського проєкту Костянтин Зоркін на відкритті. — У нас немає можливості працювати з природними матеріалами через погоду, яка нам не допомагає сьогодні. Але ми зробили чудову четверту частину цього проєкту».

Перша експозиція, що перетинає стежку — довгий ланцюжок з глиняних фігурок — належить Лілі Петровій. Вона має назву «Міграція звірят» та присвячена простору, що перебуває у постійній небезпеці та напрузі. Нескінченні глиняні звірята впевнено крокують у майбутнє, оберігаючи доріжки Саржиного Яру від зникнення.

Наступний експонат — «Біль фантомного тіла» Марії Єрмішиної (Марія Марула). Це плаский сіруватий силует людської подоби. Він одиноко височить на харківських пагорбах, нагадуючи кам’яних баб, яких тисячоліття тому на цих землях ставили кочівники.

Робота виготовлена з воску українських бджіл, морської солі з Херсонщини та в’юнких рослин, що «проростають» всередину фігури наче кровоносні судини. За задумом художниці, робота символізує біль за окупованими росіянами територіями України. Так болить втрачена частина тіла, як і втрачена земля.

Як ландшафт працює із пам’яттю?

Похід через пагорби продовжується перфомансом Ярослави Майстренко «Невагомість». Мисткиня відтворює підвішений стан, у якому перебувають зараз усі українці, через віяння — старовинний спосіб відділити зерно від лушпиння.

«Очищені зерна падали на землю, а полову здувало геть, — пояснює авторка в описі до роботи. — Коли зерно потрапляє у землю, воно проростає. Як і наші дії. Все зайве та неякісне знесе, наші дії принесуть колись свої плоди. Пам’ятаймо».

На сусідньому пагорбі трьома чорними хрестами височать маленькі вітряки. Замість звичних для млинів «крил» кожен має чотири чорні руки. Це робота Тетяни Пухнавцевої «Пам’ять про чорні волошки», присвячена колективній травмі українського ландшафту, спотвореного війною. Попри гнітючу атмосферу мисткиня залишає місце надії саме завдяки цим рукатим вітрякам: «Я є, і я допоможу тобі. Я є, і я пам’ятаю тебе».

На галявині поміж дерев розміщені три різьблені дерев’яні каплички. Це робота Костянтина Зоркіна «Три молитви за Харків». Вони нагадують і традиційні православні божниці на місці чиєїсь загибелі, і лялькові будиночки, і навіть шпаківні — без характерних для творчості митця пташок не обійшлося й тут.

Наступна експозиція — «Пастки на сонце» Олега Калашніка. Це з десяток круглих рефлекторів різного діаметру, вкопаних на схилі. Туманне листопадове небо приховало промінці сонця у день відкриття виставки, але пастки спрямовані на захід, тож у менш похмурий день точно вдасться впіймати сонце.

Як епіграф митець взяв рядки з пісні «Оркестру Че»:

«дві спроби до втечі

і стомлені речі

і стомлені ноти

фальшиво зітхають

до тебе далеко

до неба далеко

сказали, що сонце

учора померло».

Як вода впливає на ландшафт?

Прогулянка продовжується — вже не на пагорбах, а внизу, де між бюветів із водою діловито снують бабусі з «кравчучками». Тут на відвідувачів чекає ще один перфоманс — «Спів воді» від Владислава Юдіна. Він створив кількадесят традиційних для Слобожанщини глиняних іграшок-свищиків. Влад пояснює, що з ними можна і потрібно взаємодіяти. Набравши з джерела води у них, процесія прямує уздовж Саржиного струмка, насвистуючи, наче зграя пташок. Так вода створює музику.

Завершує лендарт-симпозіум Еміль Мамедов із його інсталяцією «Недосліджені біотопи». Це три великих уривки металу зі встановленими на них свічками, що наче пливуть над водою. Еміль вдягає риболовецькі забродники та разом з асистентом запалює їх.

«Вода, що знаходиться завжди біля землі. Вода, що захищає землю, вогонь, що захищає воду, — пояснює автор в описі роботи. — Нові ландшафти спонукають систему формувати нові здібності, проте закладений всередині сенс залишається незмінним».

Поки Еміль запалює свічки, хтось жартує, що якщо вони не загоряться — то все це було дарма, і до Могриці вже ніхто ніколи не поїде. Під загальний сміх вони все ж загоряються — всі до одної.

Все було не дарма.

Антон Алохінссон, фото — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд