Місто для дітей. Освіта за кордоном — навчання у Словаччині

«Все спрямоване на те, щоб діти йшли в школу з задоволенням»

— Аню, розкажи, будь ласка, де ви зараз живете і як проходить навчання твоїх синів?

Ми знаходимось у Братиславі, Словаччині, приїхали сюди з початком повномасштабного вторгнення. Зараз Федір — мій старший син — вчиться у двох школах: у словацькій вже другий рік офлайн, і в українській на вечірньому відділенні онлайн.

До війни Федір ходив у Харкові до школи Бойко [приватний навчальний заклад, — «Люк»] з самих яслів, потім він перейшов туди ж до першого класу.

У Словаччини син не одразу пішов до словацької школи, а тільки з вересня 2022 року. Тобто, третій клас він закінчив в Україні завдяки онлайн навчанню, коли всі процеси більш-менш налаштувалися, а потім, вже у серпні, ми почали шукати школу. 

Це звичайна словацька школа, але, оскільки ми не ходили на мовні курси і, власне, ніде більше не було місць, то влаштувалися в англійський клас, за який сплачуємо 160 євро на місяць.

Оскар залишається зі мною, тому що тут всі садочки з трьох років, а яслі, навіть не приватні, коштують 300-400 євро на місяць.

— Як у Федіра пройшла адаптація в школі?

Мені дуже пощастило, що моя дитина нічого не приймає близько до серця. Йому було окей, до того ж, словацька мова трішки схожа на українську, і щось він міг зрозуміти словацькою. 

Нам пощастило з вчителькою, яка активно залучилась в процес адаптації, і вона намагалася допомогти. Федір ходив на уроки, але нічого не розумів. Звісно, йому було нудно, тож вчителька давала йому завдання — літери писати словацькою, або ще щось. На інших предметах він теж сидів і щось робив, щось розумів, щось не розумів.

Діти тут люблять ходити в школу. Перший місяць навчального року у них адаптаційний, вони навіть зошити не носять з собою. Процес легкий, бо він спрямований на те, щоб діти йшли в школу з задоволенням. Тому і домашніх завдань небагато. А в українській школі дають великий об’єм роботи, і те, що ми вчимо в п’ятому класі, словаки вчать мабуть, у сьомому.

Не було ні дня, щоб Федя ходив в словацьку школу без задоволення. Або говорив мені, що не хоче йти в школу.

— А в Україні було?

В Україні? Так, звісно.

Конкретно в школі Бойко йому дуже подобалось, хоч там і задавали багато, але він до цього звик. В словацькій школі йому здається, що можна нічого не робити. До того ж, там у них постійно то свято якесь, то вони їдуть на екскурсію, багато позашкільного дозвілля.

Федіру хочеться завжди бути в центрі уваги. Тобто він не буде сидіти і чекати, поки хтось запросить його у гру. Йому завжди хочеться спілкуватися, і якщо він буде в якійсь компанії, то тільки в компанії з найкращими хлопцями в класі.

У нього є в класі хлопці, які грають у футбол, і йому, звісно ж, хотілося спілкуватися з ними. Але через мовний бар’єр він намагався привертати увагу різними способами: мазав руки шоколадом, бігав за дітьми, намагався зламати їхній будинок, що вони будували для гри.  Не тому, що він хотів щось зламати, а тому, що він хотів звернути на себе хоч якусь увагу, щоб із ним комунікували.

З часом, Федір самостійно вивчив словацьку. Мабуть, у квітні цього року він вже почав розмовляти словацькою і розуміти десь 90% того, що говорять. Зараз він може прийти кудись, побачити словацьких дітей і спілкуватися, грати, бігати.

---

Читайте також:

• Місто для дітей. Освіта та вчителі за кордоном. Частина I
• Тричі на тиждень, у дві зміни — у міськраді розповіли, як навчатимуться у метро харківські школярі
• З’явився проєкт відбудови зруйнованої росіянами харківської школи 

---

«Зв’язок з усіма вчителями — у програмі»

— Як тут влаштована комунікація? Чи є батьківські збори, як поширюється важлива інформація?

Тут є програма EduPage, яка об’єднує всі школи. У всіх батьків і дітей є доступ до цієї програми на планшеті або телефоні. Там публікуються всі новини, домашні завдання тощо. У нас подібна програма була в школі Бойко, але я знаю, що не в кожній школі така є, тим паче, не в державній.

Зв’язок з усіма вчителями — теж в цій програмі, можна поспілкуватись особисто навіть із директором з будь-якого питання. 

До того ж, у кожної дитини є чип, брелок на шнурку. Федір приходить до школи, натискає на кнопку цим чипом, і мені приходить сповіщення, що він приїхав. І точно так само, коли він йде додому — натискає на кнопку, я бачу, що він вийшов з школи.

— А щодо навчальних матеріалів — вони також всі онлайн чи є класичні підручники?

Тут немає, у нашому розумінні, «класичних» підручників.

В школі Бойко теж не було великої кількості книжок. У нас було вже більше електронного матеріалу, який можна було читати з планшету. 

У словацькій школі давали робочі зошити, за які ми здавали десь по 70 євро. Є нові і ті, що вже використовувались, по всім предметам. Вони доволі тоненькі.

— Це схоже на якийсь Headway, по якому ми в школі займалися англійською.

Так, вони всі такі. Робочий підручник і до нього ще зошит, де писати.

— Я правильно розумію, що освіта платна, навіть в державних школах?

Загалом, школи безкоштовні, але в нас платний клас.

Щодо уроків. Є, звичайно, математика, словацька мова і література. У п’ятому класі починається географія, історія, біологія.

— А історія всесвітня чи саме словацька?

Ні, історія словацька. У цьому році зʼявився предмет, який називається дієпис. Я дивилась робочий зошит, і це вже більше схоже на всесвітню історію від початку часів — кам’яний вік, пітекантропи і оце все.

Є незвичні предмети — етичне і естетичне виховання, музика тощо. В день зазвичай 5-6 уроків, але сьогодні було сім — додалась німецька мова. 

«Навіть якщо у нас схожий менталітет, все одно, ми досі не в контексті»

— А скажи, будь ласка, як у Словаччині влаштоване шкільне життя поза класом?

Тут є купа різних приколів: ковзани, плавання, табори. В грудні діти поїдуть у Відень всім класом на автобусі — в Музей природи і на Різдвяний ярмарок.

Ще в них був табір — діти йшли в Татри, жили там, вивчали природу. Табір коштував 200 євро за пʼять днів, але це не обовʼязкова історія, тобто, можна не їхати.

В словацьких школах є опції типу курс катання на ковзанах або плавання. Загалом, це тут дуже популярний вид спорту — всі місцеві ходять кататись, діти мають екіпірування. Діти домовляються з батьками і ходять великими компаніями кататись.

Також збирають гроші у фонд класу, але це десь 5-6 євро на рік, більше ніхто нічого не просить. Є батьківський комітет, але там, мені здається, тільки один головний і я, чесно кажучи, навіть не дуже розумію, що ця людина там робить. Скоріш за все, вона відвідує спільні збори, де разом із директором вирішують, яку парковку зробити для самокатів або які продукти купувати для їдальні, вигадують активності для дітей. 

У нас є батьківський чат, де всі домовляються, куди піти усім разом. Ми ходили на каток, на останній дзвоник кожен приносив із собою їжу, був великий пікник. Діти грали, батьки спілкувалися, крім мене, звичайно, бо я грала з Оскаром.

— А лінійки є? Або якісь шкільні свята, концерти? 

Нічого такого. Був Геловін минулого року, діти перевдягалися в костюми, носили солодощі — на цьому і все.

Лінійка — це взагалі смішна тема. Ми такі прийшли 1 вересня всі нарядні, Федір з квітами. Довели Федю до дверей школи, помахали рукою і все, тому що батьки в школу не заходять. Ніхто дзвіночок не несе, коротше кажучи.

— І наостанок, скажи, чи стикалися ви з булінгом?  І як думаєш, чи було б Феді легше, якби поруч були українські діти?

Моя знайома, психологиня з Харкова, допомагає українцям за кордоном. Вона каже, що коли є українські діти в класі, вони адаптуються повільніше. Діти кучкуються і відділяються, будують стіну від інших дітей, взаємодіють лише між собою.

Якщо Федя відчував, що діти в класі з ним мало спілкуються, я так і писала у батьківський чат, просила: поговоріть, будь ласка, з дітьми, Федя дуже сумує, він потребує допомоги. Я не соромилась про це казати. Але знаю, що у моїх знайомих, у яких вже старші діти, були проблеми булінгу.

Федіра ніхто не ображав, єдине, що він відчував себе трохи білим вороном, бо все одно є такі теми, де він чужий. Навіть якщо у нас схожий менталітет, все одно, ми досі не в контексті.

Плюс, є проблема, що дуже багато словаків проросійські, так само, як і в Угорщині. Зараз ще змінився уряд на проросійський, тому ми взагалі думаємо звідси куди поїхати, може, в Іспанію. Федя, звичайно, гальмує цей процес, бо якщо я йому зараз скажу: «Синку, тепер ми вчимо іспанську»…

— А де він взагалі хоче жити і навчатись?

Ми влітку були вдвох у Києві у друзів, і потрапили в школу до Федіної подружки Варі. Там було свято, купа дітей, всі в вишиванках і розмовляють українською. І Федя каже: я хочу жити в Україні, я не хочу жити там [в Словаччині].

Тому ми продовжуємо навчатись в українській школі, бо, якщо повернемось, то я б хотіла, щоб Федір не дуже відстав від своїх однолітків і продовжив вчитися далі.

Дар’я Спасова, фотографії — особистий архів Анни Маслової, обкладинка — Катерина Дрозд