Ну, наші: як харківський виробник музичних меблів Sitwell продається в США

Становлення

До 2017 року я набирався досвіду у столярних роботах, працював на станках, менеджером продажів, вивчав меблярство з різних боків. Поступово до мене стали звертатися з замовленнями на корпусні меблі і я зрозумів, що дійсно можу це робити самостійно. Етап мого становлення тривав понад десять років, бо свою першу столярку я взяв ще на канікулах між 10 і 11 класами.

2014 рік став для мене знаменним. Я опинився в Запоріжжі, без жодного обладнання і людей, цеху, житла.

Місяць-півтора лежав у депресії і тоді подумав, що меблями займатися більше не хочу. Півтора року пропрацював з власним виробництвом кальянного табаку — ця тема тоді була популярна. Ми добре продавалися по всій Україні, трохи відправляли на експорт, а коли продукт став просідати, до мене завдяки попереднім знайомствам і асоціації, що я все-таки мебляр, прийшло замовлення на офісні меблі для великої IT-компанії. Це був офіс на 400 робочих місць, з лаунж-зоною, кухнею, санвузлом. Я вирішив погодитися на замовлення і під нього переїхав у Харків.

Харків

До того часу виробництво меблів дійшло до рівня, коли тобі було не обов’язково мати власний цех. Ти міг замовляти металеві елементи у зварювальників, дерево нарізати в столярному цеху, а на місці просто все скручувати ручним дрібним інструментом.

Працювали ми прямо в офісі компанії, доки він добудовувався. Нам виділили підвальне приміщення, де планувалася майбутня кухня, і ми поступово заповнювали офіс від дальнього кута до нашого.  

За дизайн-проєктом столи мали бути на металевих конструкціях, а зварювальники і меблярі — вони ніби з різних світів. Меблярі звикли різати дерево з точністю до міліметра, інакше конструкція просто не збереться. А зварювальникам, які найчастіше виготовляють перила, паркани, драбини, міліметраж не важливий. До того ж метал крутиться після охолодження, змінюється його геометрія — словом, працюючи з чужим зварювальним цехом, з 30 робочих столів, які ми замовляли, два постійно відправляли назад. Так я подумав, що варто відкривати власний зварювальний цех, але вже з вимогами не зварювальника, а мебляра, якому важливі точність і охайність.

На замовленні для IT-компанії я пропрацював два роки, і коли воно завершувалося, вже почав шукати приміщення для власного цеху.

Почав їздити містом і помітив на вулиці Ковальській гаражі. Мені дуже сподобалося, що це саме вулиця Ковальська, а ми ж збиралися працювати з металом.

Приміщення розташовувалося між вулицею і річкою. Потім я дізнався, що така близькість до ріки зумовлена ризиком пожеж: двісті років назад у разі займання цеху можна було швидко носити з Лопані воду. Після цеху у нас з’явилася назва, логотип, і пішла робота.

Перший виріб

Ще коли я працював над замовленням для IT-компанії, я поставив собі питання: «А якби я проєктував цей стіл з самого початку, яким би він був?». 

У результаті створив схожу модель, але з іншими розміром, кольором, глибиною, фурнітурою. Потім зробив для нього сторінку сайту, показав цим айтішникам, іншим, і його стали замовляти. За весь час ми продали приблизно 700 таких столів. Пізніше до столу почали додаватися полиці, тумби, інші невеликі предмети.

Коли ти виготовляєш меблі, до тебе іноді звертаються з дивними, незвичними замовленнями. Через те, що я захоплювався музикою, був у цій тусовці й трохи вчився діджеїнгу, до нас стали звертатися з цієї галузі — студія електронного продакшену та діджей школа «Культура звуку», студія звукозапису Basanta. Їм завжди потрібні меблі, в які вміщується багато апаратури. І вони запарені [переймаються, — «Люк»] на якості звучання: чують, якщо стіл вібрує, звук закручується і відбивається в куті приміщення, розуміють, де краще поставити колонки. 

Це був виклик, але ми поступово почали робити й такі меблі, і зараз фокусуємося саме на них. У тій же «Культурі звуку» майже всі меблі наші: від полиць за баром до столів для діджейської техніки.

Переїзди й повернення

Минулого лютого я зібрав команду і сказав, щоби готувалися: «Я вже це проходив, буде потрібно швидко виїжджати з міста». Попередньо ми відправили велику коробку наших стійок для вінілу на склад в США, і, на щастя, вона встигла виїхати з України. Знаю багатьох, у яких такі посилки застрягли в Києві, на кордоні, але нам пощастило. Виходить, ми законсервували кілька тисяч доларів у продукті. Коли почалися обстріли, люди з команди виїжджали хто куди, переважно в селища в області, а потім, коли лінія фронту стала наближатися, я почав всім казати їхати в Чернівці.

Наш зварювальник Влад був недалеко від Харкова, і я дав йому завдання вивезти з цеху все дороге й принципове для виробництва. Він робив це під обстрілами. Переніс на піддони, а потім, здається, приїхала «Нова пошта», все це завантажила і повезла до нас у нове приміщення в Чернівцях. Ми подавали заявку на офіційну релокацію підприємства, але не дочекалися, аби з нами зв’язалися, і вирішили, що буде швидше зробити все самим.

Пізніше, аби чимось займати команду, я сказав Владу виготовляти наші стійки для вінілу скільки встигнеться, і зараз по шоурумах українських дистриб’юторів ми продаємо саме те, що виготовили за той період. Влада пізніше мобілізували. Мій помічник і вже більше як партнер Андрій — у Берліні, тож моя команда в Україні наближається до нуля, а значить, я не сильно прив’язаний до жодного міста.

Востаннє я їздив до Харкова з розвідкою — повертатися чи ні. Давав собі дедлайн з поверненням ще до минулого серпня, але було ще рано. Потім думав до кінця лютого, але теж рано. Зараз уже побачив, що всі підприємства, які нам потрібні, працюють і багато хто повертається.

Насправді навіть до цього — з втратою людей, потужностей, без світла — всі підприємства працювали, і багато сировини чи різного дріб’язку ми спеціально замовляли з Харкова, і податки платили теж туди.

Зараз все складається так, що завдяки Андрію у нас уже по факту є філіал у Берліні, зараз також їдемо на берлінський ярмарок з нашими виробами. Думаємо про те, аби створити зв’язку «Харків—Берлін»: у Берліні продавати наші вироби з воєнної України, а в Харкові — платівки, вінтажні програвачі з Німеччини.

Продажі за кордоном

За кордон ми почали продавати ще задовго до війни: в Європу і Штати. Відразу зрозуміли, що американці дуже люблять швидку доставку, а з України наші вироби спочатку їхали декілька місяців.

У якийсь момент посередник, який займався вивезенням товарів і заведенням коштів, запропонував нам тримати продукти на його американському складі. Відтоді, коли у нас замовляють з Америки, доставка теж відбувається вже з Америки й приходить клієнту протягом трьох днів. Сплески продажів на Etsy — під чорну п’ятницю, на свята, в січні. Певно, якби ми проаналізували, чому люди купують в січні й загалом вивчили ринок кожної країни окремо, продавалися б ще більше.

Європою товари їдуть приблизно два тижні, але тепер з філіалом у Берліні має бути інакше.

Цікаво, що в перші місяці війни іноземці, купуючи наші вироби, підписували: «Нам не терміново, можете не поспішати», знаючи про події в Україні, а ми їм на диво того ж вечора відправляли ТТН.

Завдяки тим виробам, які ми встигли до початку повномасштабного вторгнення вивезти в Штати, ми й вижили. Коли на Etsy продавався предмет на $100, ми могли кожному розкидати по 1000 гривень, і на те і їсти. 

Взагалі є відчуття, що за кордоном наші речі цінують більше: вони продаються там втричі дорожче, і часом нам пишуть: «Це ти, про що я мріяв усе життя!», хоча у Львові тобі перед цим могли десять разів сказати: «Та я на такому ящику за гаражами сиджу, про які сто баксів ви говорите!».

За прибутковістю продажі за кордоном нам зараз приносять трохи більше, ніж продажі в Україні, і купують там саме іноземці, а не українці, які переїхали.

Плани

Наше основне завдання — розширити асортимент. Хочемо схрестити офісний стіл з діджейським: аби було регулювання висоти, вбудований діджейський пульт, розетки. Ми бачили виробників, які реалізують схожий предмет частково, а ми хочемо об’єднати і зробити еталонно. 

Думаю все-таки про простір у Харкові, де можна буде не просто купити стійку під вініл, стіл чи інший виріб, а посидіти й послухати музику, випити коктейль, потанцювати, після цього уже поїхати додому.

І ще один задум — через волонтерську діяльність мені привозять купу різних відстріляних металевих штук. Хочеться зробити з усього цього мистецьку інсталяцію і провезти містами України, а, може, й інших країн, з нагадуванням, що війна триває.  

Карина Литвиненко, фотографії — Сергій Бойченко, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Харківський діджей запускає благодійні івенти в барі «Плакуча Іва»
• «Внутрішня міграція». 42 історії переселенців в одному тексті