За містом
Мистецтво, молодь, YOUKH Culture. Як звичайне село на Херсонщині стало культурним центром

В селі Олександрівка в Херсонський області вже понад рік працює мистецький центр YOUKH Culture. 

Тут знімають кіно про бабусь, рибалок та «казкарів», пишуть тексти про зіткнення світів та ментальну стелю, знаходять однодумців та натхнення.

«Люк» розповідає, яким чином культура народилась у нетиповій локації, як звичайне село стало місцем сили для молодих (і не тільки!) митців та що про це думають місцеві.

В селі Олександрівка в Херсонський області вже понад рік працює мистецький центр YOUKH Culture. 

Тут знімають кіно про бабусь, рибалок та «казкарів», пишуть тексти про зіткнення світів та ментальну стелю, знаходять однодумців та натхнення.

«Люк» розповідає, яким чином культура народилась у нетиповій локації, як звичайне село стало місцем сили для молодих (і не тільки!) митців та що про це думають місцеві.

На березі Дніпровського-Бузького лиману в Херсонській області поміж Станіславських і Олександрівських круч знаходиться Олександрівка. 

На перший погляд Олександрівка — типове українське село. Раніше тут був великий колгосп, зараз багато хто займається сільським господарством, торгівлею, рибальством, їздять на заробітки в обласний центр. Втім, дещо все ж відрізняє Олександрівку від інших українських сіл. Тут розташований мистецький центр YOUKH Culture

«Наша резиденція розташована прямо на березі — на виході з воріт відкривається вид на нескінченний лиман, який виходить у Чорне море, — розповідає комунікаційна менеджерка YOUKH Culture Катерина Босяченко, яка загалом провела в Олександрівці приблизно чотири місяці.  

На березі є аскетичність і усамітнення, й ми даємо цей простір. Люди відпочивають душею, переживають трансформації поряд із цією природою. 

Минулого літа, коли ми ще тільки заїхали, мало хто знав про це місто. Ще тоді в Олександрівці я відчула пряму асоціацію з рідним домом, який я втратила в 12 років. Тому одразу закохалась в це місце».

Катерині 20 років. Вона народилась в Дебальцево Донецької області. З початком війни переїхала з родиною на Харківщину. Наразі навчається в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди на вчительку історії і географії. 

Займатися суспільними проєктами Катя розпочала після закінчення школи. Зокрема, стала учасницею, а згодом і організаторкою у громадській організації Vidlik Projects, що розпочала діяльність в 2017 році. 

«У режисерки Євгенії Відіщевої на піднесенні після Майдану виникла ідея робити мистецькі проєкти для підлітків, — згадує Катя.

Спершу вона поїхала в місто Щастя [на Луганщині поблизу лінії фронту — «Люк»], там провела 10-денний інтенсив з підлітками. Ще в декількох містах — Шарівці в Харківській області, Теплодарі в Одеській — вони з командою влаштовували 10-денні інтенсиви з театрального мистецтва, з драматургії та перформанса. Далі проєкти почали ставати більшими. 

Проєкт, з якого почалася моя робота в цій ГО, — документальна вистава “Майбутнє Європи” з підлітками з Донецької та Луганської області. З цією виставою ми об’їхали більше 20 міст в Україні та Німеччині».  

Катерина Босяченко

Євгенія разом із херсоньским режисером Андрієм Маєм також мріяли створити мистецький центр для молоді. Під час карантину мрію почали втілювати в життя.

«В Україні мало місць, де б молоді люди могли почуватись вільно, творити, перебувати в колі однодумців й ставати митцями. Тому ми вирішили відкрити таку резиденцію, — пояснює Катя. 

На карантині Андрій подорожував Херсонщиною і зрозумів, що саме там можна відкрити [такий центр]. Вони з Євгенією почали шукати будинки для нього і знайшли. В червні 2020-го ми відкрились». 

Минулого літа, коли резиденція тільки з’явилась, першими до неї заїхали друзі Євгенії, учасники і учасниці попередніх проєктів. Умови в будинках були не пристосовані для життя, тому молодь почала ремонт власними силами. Катерина стала «прорабом».

«Ми буквально брали в руки шпателі, шпаклівку, вчилися всьому самі, — розповідає вона. — Прибирали територію, облаштували кімнати в будинках, зробили собі кухню, літній душ і туалет.

Паралельно влаштовували вечори авторської музики, читання текстів, перегляд українського кіно. Це були прекрасні квартирники не березі, на фоні закату.

Також була традиція, що кожен, хто приїжджає, залишає свій арт-об’єкт. Наприклад, на воротах центру в нас є “іконостас” художниці Софії Артюхіної зі Слов’янська. Вона лишила цей великий арт-об’єкт, закарбувала всіх учасників першого будівництва».

Взимку хлопці та дівчата розмірковували, які проєкти прийматиме резиденція. Для розробки проєктів та стратегії розвитку отримали фінансування та ментрорство від програми «Будуємо Україну Разом». А вже у квітні почали підготовку до роботи. 

«Я поїхала в Олександрівку разом із кількома друзями і ми почали масштабне будівництво із прокладання води в дім, цементуванням стін. Шпаклювали все, робили власноруч двоярусні ліжка», — згадує Катя.

Під час проєктів до Олександрівки приїджає творча молодь з усієї України — з Краматорська, з Києва, з Харкова тощо. У перервах між ними працюють дистанційно.

«На прикладі драматургічної лабораторії Dramlab, яка вже відбулась, ми побачили, що всі приїжджають із різних міст, знайомляться, здобувають дуже потужний творчій досвід. Й далі з цим досвідом живуть та взаємодіють. Це одна із цеглиночок, яку ми вкладаємо в розвиток мережі творчої молоді в Україні», — стверджує Катя. 

«Я боявся, що він витягне ножа і буде лінчувати мене»

В липні YOUKH Culture отримали підтримку проєкту «Кіноберег» всеукраїнського табору для молодих режисерів від Європейського Союзу та Goethe-Institut за програмою House of Europe. Відкрили open call, отримали 111 заявок, обрали з них 12. 

«Були учасники та учасниці з Ужгороду, Рівного, Харкова тощо. Вік — приблизно від 16 до 20. Всі приїхали молоді, натхненні, здивовані», — розповідає Катерина. 

Теоретично-практичний інтенсив із кіномистецтва, під час якого молодь створювала власні фільми, тривав два тижні. Менторами програми були український режисер Віталій Гавура і Яков Пройс з Німеччини. 

«Мені сподобалося, як проходив увесь творчий процес, — розповіє Олексій Єрошенко. Це була неформальна обстановка, коли ти зі своїм наставником на одній хвилі. Ви разом проводите час поза лекцій, людина ділиться з тобою досвідом, ти все вбираєш в себе, всі об’єднані спільною метою».

Олексій Єрошенко

Олексій навчається в ХНЕУ на журналіста. Про YOUKH Culture він дізнався від свого друга з Краматорська. Заявку на «Кіноберег» надіслав за 10 хвилин до дедлайну.

«Я давно мріяв, щоб в Україні з’явився мистецький простір, культурна резиденція на природі, де люди займалися би творчістю, — розповідає Льоша.  

Втім, спочатку поставився до “Кіноберегу” не те щоб скептично, але не відразу подумав про те, що це для мене. Тому що хотів займатися операторською майстерністю, а це був інтенсив з режисури. Але все ж вирішив спробувати».

Спартанські умови проживання учасників та учасниць «Кіноберега» не злякали.

«Нас було четверо в одній кімнаті, була ще кімната, де восьмеро людей жили. Такий формат гуртожитку. Підлога бетонна, стіни голі, павуки, але це навіть не впадало в очі, на це не звертали увагу», — згадує Льоша. 

Учасникам потрібно було знайти свого героя. Льоші порекомендували цікавого персонажа, але він вирішив шукати самостійно та зупинив свій вибір на місцевому політологу. Втім, довгі перемовини з ним завершилися нічим: врешті той відмовився від зйомок, «щоб зайвий раз не світиться»

Тож молодий режисер пішов шукати того цікавого персонажа, якого йому порадили спочатку — Ігоря Гомана або Казкаря. Так його прозвали місцеві через те, що він пише казки. А ще казали, що він божевільний. 

«Я зустрів місцевого жителя, запитав чи знає він Казкаря, — згадує Льоша. — Мене провів до нього чоловік з дитиною. Вийшов Ігор і провідник сказав йому: “Тут з тобою хочуть поспілкуватися, це люди добрі”.

Спочатку мені було моторошно. У Ігоря такий будинок — не те щоб занедбаний, але в страшному стані. І його манера мови, стиль оповіді — я слухав і боявся, що він витягне ножа і буде лінчувати мене. Але все обійшлося».

Згодом Льоші вдалося налагодити контакт зі своїм героєм. Зрештою історія Казкаря — самотнього чоловіка з психічною неврівноваженістю, який складає добрі, наївні розповіді — по-справжньому розчулила його. 

«Контакт з Ігорем було будувати дуже легко: я задавав питання і він починав говорити без зупинки, — згадує Олексій. — Мені здається, в нього вперше за довгий час з’явився співрозмовник. Тому він був дуже відкритий до мене.

Поки я знімав Ігоря, зазнав метаморфози. І ставлення до нього змінилося від настороженого до співчуття. В останній знімальний день він просто вів монолог, навіть не повертаючись до мене. І я тоді зловив катарсис від ще незмонтованого фільму.

Потім ще до нього повернувся, дозняв перебивок. Прийшов в нашу їдальню, сів поруч з ментором, він запитав: “Як справи?”. А я сказав: “Ебал я в рот вашу документалистику!”. Він засміявся, запитав, у чому справа, а я сказав, що зараз ридатиму. І він тоді відповів, що фільм буде відмінний».

Свого «Казкаря» Льоша перемонтував багато разів — фінальна версія одинадцята за рахунком. Загалом у межах «Кіноберег» молоді фільммейкери відзняли 16 фільмів, які презентували в місцевому Будинку культури. Потом були покази в Харкові, Рівному, Краматорському, плануються ще у Львові і в Києві. 

«Роботи перевершили наші очікування. Ці фільми є портретом сучасного українського села, — запевняє Катя. 

Дуже важливо, що учасники зняли фільми з любов’ю. Кожен знайшов героя, який резонував з його особистістю. І тому вони були стурбовані, як герої сприймуть їхні роботи. 

Але все пройшло добре, герої були задоволені. Відгуки людей, які були на цих презентаціях, також були переважно добрими». 

Льоша вважає набутий у проєкті досвід надважливим. Наразі він відправив заявку на участь у фестивалі документального кіно Docudays UA та чекає на відповідь.

«Я впевнений, що ще не усвідомив до кінця той вплив, що справив на мене “Кіноберег”. Але точно відчуваю, що це ключовий момент мого життя, — стверджує він. 

З “Кіноберега” я повернувся з величезною кількістю питань до себе, до свого минулого й майбутнього та взагалі почав думати, що мені робити зі своїм життям. Я став більш націлений на мистецтво. Це виключно позитивний досвід, дуже тепле спілкування, корисні знайомства і цікава історія, яку потім хочеться розповідати.

Наразі я хочу, щоб “Казкаря” взяли у програму Docudays UA, щоб сказати друзям: “Приходьте на фестиваль, подивіться там мій фільм”. Для мене це було б чимось неймовірним».

«Навіщо займатися чимось, крім мистецтва?»

Відразу після «Кіноберегу» в резиденції розпочався проєкт Dramlab — це три драматургічні лабораторії від ГО Центр «Текст», керівником якої є Андрій Май. Для кожної з них організували open call. 

Перша — Dramlab Pro — відбувалась для драматургів, які мають п’ять або більше написаних текстів. Вісім відомих українських авторів та авторок приїхали в резиденцію і писали. Серед учасників були Пьотр Армяновський, Наталія Блок. Презентація текстів відбулась в Будинку культури і в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. 

За такою ж схемою пройшла і друга лабораторія Dramlab Neo (від слова «неофіти»). Участь в ній брали люди, які мали один написаний текст. 

«Чому це цікаво? Створити перший текст не так важко. А коли пишеш другий, вже шукаєш свою авторську мову», — пояснує Катя. 

Третьою лабораторією була Dramlab Young для підлітків від 16 до 20 років, які тільки починають творчий шлях. Організатори отримали понад 40 заявок, з них обрали 13 учасників та учасників — з Одеси, Львову, з Харкова, Києва, з Донбасу тощо. Вони писали свої тексти вперше. 

«Мій текст називається “Сам3.14отність” — це твір про тотальну самотність, зіткнення реального світу та рожевого», — розповідає один з учасників лабораторії Віталій Антпілогов

Віталій з Харкова, навчається на геодезиста в Харківському національному аграрному університеті імені В.В. Докучаєва. Втім, наступного року хоче піти на режисуру або до кіношколи. 

«Я їхав на Dramlab, очікуючи чогось, що, можливо, змінить мене, — розповідає він. — Коли ти знайомишся з людьми, то не можеш повністю зрозуміти, хто вони. Але коли минуло кілька днів, я зрозумів, що це найпрекрасніші люди на планеті. 

У повітрі була настільки класна атмосфера, що весь час хотілось працювати. [В Олександрівці] ти знаходишся як на острові свободи. Навіть забуваєш про проблеми, які знаходяться там, і зосереджений на тих, про які пишеш зараз».

Ще один учасник, Кирило Баранов, чекав від Dramlab інтенсив про те, «як правильно писати і структурувати текст», але в підсумку отримав зовсім інше.

«Спочатку я хотів написати про проблеми ментальної стелі і жахливої ​​стагнації, яка переслідує після того, як ми досягаємо цієї стелі, — стверджує Кирило.

Але в процесі написання зрозумів, що найбільший мій подразник — це я сам й що мене лякає проблема власної ментальної стелі. Тому я швидко переключився і писав практично саморефлексію. Це те, що швидше за все і допоможе в майбутньому краще приймати себе і говорити про себе.

На Dramlab нас навчили чомусь більш важливому, ніж структура тексту. Нас навчили бути чесними з собою й з глядачем або читачем».

Кирило Баранов

Наразі Кирило навчається на режисера телебачення на першому курсі Харківської національної академії культури. Своє майбутнє він планує зв’язати саме з мистецтвом.

«Коли мене запитують, навіщо я займаюся мистецтвом, мені складно відповісти на це питання, бо навіщо займатися чимось, крім мистецтва?» — запевняє він. 

Наразі для молодих драматургів із лабораторії Dramlab Young готується випуск аудіовистав у співпраці з українськими музикантами. 

Для авторів Pro — публікація збірки п’єс «8», яку створює «Тиждень актуальної п’єси» — великий драматургічний фестиваль, що існує вже 12 років. З нього вийшло багато українських драматургів, їхні тексти ставлять в театрі в Україні і за кордоном. 

Учасники лабораторії Neo візьмуть участь у фестивалі «Дебют», який відбудеться з 8 по 10 жовтня. Там вони публічно читатимуть свої тексти, написані в Олександрівці. 

«Місце сили, до якого я хочу повертатись»

Під час роботи в YOUKH Culture змінилися не тільки учасники проєктів, але й повсякденне життя мешканців Олександрівки. На незвичні для себе речі та людей деякі з них реагували насторожено.

«Траплялись неприємні ситуації. Наприклад, дід підійшов і почав казати: Посмотри мне в глаза, посмотри мне в глаза!”. Але навіть це було весело, — розповідає Віталій.  

Олександрівка стала для мене місцем сили, до якого я хочу повертатись, щоб знову наповнитись енергією. 

Тому що перед тобою знаходиться безкордонна водна гладь, по обидва боки — кручі. Ти йдеш, здоровкаєшся з людьми, вони на тебе дивляться як на звичайну людини без упереджень, без злості».

Втім, іноді митці стикалися зі справжньою агресією. Наприклад, у одного з учасників «Кіноберегу» під час зйомок намагалися силою відібрати камеру. Хоча дехто навпаки зустрів в них нових друзів.

«Було стрьомно, — зізнається Олексій. — На нас дивилися як на прибульців. У нас хлопці неординарні, ходили з блискітками на обличчі, іноді в жіночому одязі, з сережками і довгим волоссям.

Часом місцеві хулігани, рибалки відверто погрожували нам і казали: “Мы вас отпиздим”. Адже ми такі open minded у порівнянні з ними, для них це щось незвичне і чужорідне.

Але також були люди, які захоплювалися нами. Звичайні діти зі звичайних сімей тягнулися до нас, хотіли з нами проводити час, спілкувалися, щось запитували, цікавилися».

Деякі з місцевих мешканців навіть інтегрувалися в творчі процеси та наразі допомагають команді.

«Місцеві жителі здалися нам особливими, — розповідає Катя. — Вони дуже різні і сприймали нас добре — звичайно, не всі, але ті, з якими ми почали спілкуватись, дуже допомагали. У нас досі в команді є хлопець з села, який з нами познайомився завдяку тому, що ми влаштовували квартирник на березі.

Також у нас є прихильниця — директорка Будинку культури Світлана Мороз. Вона дає нам приміщення, відвідує абсолютно всі наші події. Саме її погляд на наш мистецький центр надихає дуже сильно, бо ми з самого початку ставили собі за ціль співпрацювати з громадою. І мені здається, нам це вдається». 

В листопаді мистецький центр планує провести «Тиждень актуальної п’єси». На зимовий період зараз шукають проєкти і приймають пропозиції.

«В нашому мистецькому центрі можна проводити стратегічні сесії, резиденції, зустрічі, — перелічує Катя. — Нас цікавлять мистецькі проєкти, а також проєкти третього сектору — тобто для громадських діячів.  

Наша команда має спільну ідею — розвиток українського мистецтва, розвиток підлітків. Це нас об’єднує, ми хочемо над цим працювати».  

Дмитро Кузубов, фотографії — Ася Романова


YOUKH Culture пропонують долучитися до резиденції всім, хто втомився від життя в місті та прагне глибоких саморефлексій. Пишіть в телеграм, щоб дізнатися більше.


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png