Люди
«Як риби переходять на сушу». Пьотр Армяновський про лабораторію на Parade-fest, роботу з пам’яттю та активістський Харків

Художник, режисер і перформер Пьотр Армяновський (Євген Насадюк) пройшов шлях від навчання в камерному театрі «Жуки» до створення перформативних акцій на Майдані, авторського кіно та дизайну віртуальних світів. 

Колись один із перших активістів Майдану в Донецьку, він був призером конкурсу МУХі 2019 (проєкт «Народний музей Авдіївки»), учасником Другої бієнале молодого мистецтва (стрічка «Гірчиця в садах») в Харкові. Влітку брав участь у лабораторії «Невидимий означає безпечний?», яку презентуватиме 10 вересня в межах Parade-fest. 

«Люк» розпитав Пьотра Армяновського про те, що означає право на місто для художника, як поєднувати у своїй практиці театр та ІТ-освіту, а також яким він бачить сьогодні культурний український Схід.

Художник, режисер і перформер Пьотр Армяновський (Євген Насадюк) пройшов шлях від навчання в камерному театрі «Жуки» до створення перформативних акцій на Майдані, авторського кіно та дизайну віртуальних світів. 

Колись один із перших активістів Майдану в Донецьку, він був призером конкурсу МУХі 2019 (проєкт «Народний музей Авдіївки»), учасником Другої бієнале молодого мистецтва (стрічка «Гірчиця в садах») в Харкові. Влітку брав участь у лабораторії «Невидимий означає безпечний?», яку презентуватиме 10 вересня в межах Parade-fest. 

«Люк» розпитав Пьотра Армяновського про те, що означає право на місто для художника, як поєднувати у своїй практиці театр та ІТ-освіту, а також яким він бачить сьогодні культурний український Схід.

— Спершу хочу запитати, як ти розумієш термін «культура переходу» — фокус-тему цьогорічного Parade? Що він для тебе означає?

—  Тут є дві складові — поняття «культура» і «перехід». Коли я думав про це, то уявив такий образ: як риби переходять на сушу.

Культура — це, з одного боку, те, до чого всі прагнуть, з іншого — те, що вимагає зусиль. Маю на увазі культуру як протилежність натурі — того, що з’являється й існує саме по собі. У випадку з формуванням культури, культурної сфери, потрібне свідоме бажання, вольове зусилля для того, аби виповзти на так звану «сушу». Ну і «перехід»… 

Раніше був такий термін, «перехідна економіка». Зараз він вже не вживається, але в будь-якому разі йдеться про трансформацію соціальних відносин, про перехід від радянських паттернів до чогось іншого. Тож я розумію цей термін як зусилля з переходу в інші відносини між людьми в найширшому сенсі — політичному, соціальному, мистецькому. 

Пьотр Армяновський

— А які б ти назвав, скажімо так, основні конфлікти, теми українського мистецтва культури переходу? Бо не лише Україна має цей досвід — перехід у інший стан після розпаду Союзу Соціалістичних Республік. 

—  Це складне питання і я не історик мистецтв, щоби дати на нього вичерпну відповідь.

Але я погоджуюсь, що багато в чому нас визначають ось ці «додаткові обставини» у вигляді травматичного минулого, яке ми несемо і в якому почасти перебуваємо. І, напевне, поки що риба справді не може до кінця уявити, яким буде світ на суші (можемо так пофантазувати). 

Я бачив роботи художників, які пропонують подумати про те, що буде далі, але зустрічав також багато проєктів, що працюють сьогодні з темою пам‘яті. Працюють з тим, звідки в нас такі травми і хто ми є.

Тут доречно згадати про історіографічний поворот — процес, коли мистецтво починає цікавитись історичними подіями та переосмислювати їх, розглядати не лише у руслі популярного наративу. Напевне, ось ця робота з пам‘яттю і є для мене останнім трендом.

Діджитал, політика та Схід

— Ти — художник зі Сходу України. Був одним з перших активістів донецького Майдану, створював фільми про український Схід. Ти також працював із дуже різними медіа: від театру до візуального і цифрового мистецтва. Які теми й конфлікти зараз принципові для тебе? 

—  Мені цікаве мистецтво, яке ставить під питання себе і розширює свої межі, форми і види, заперечуючи й потім інколи навіть повертаючи те, що вже було.

В цьому плані хочеться згадати виставку «Федір Тетянич. Канон Фрипулья» у PinchukArtCentre — у свій час це була маргінальна особистість, цінна для вузьких кіл, тим не менш, одні з найпотужніших приватних інституцій досліджують і виставляють його роботи. 

Значною мірою на мої теми й можливості вплинув локдаун. Наприклад, зараз я не можу уявити, як займатися театральними практиками, адже вони потребують тяглості, тривалості, довгострокового планування. Починаючи з першого локдауна, я запитую себе про те, які форми можливі сьогодні.

Мені дуже цікаві цифрові інструменти. Наприклад, цифрові вистави польського режисера Войтека Земельського мене надихнули і вразили. Я шукаю можливості (хоча це почалося ще до карантину) працювати з подібним, маючи у власному бекґраунді театр, кіно і комп‘ютерні науки. Власне, VR-проєкти потребують навичок з кожної з цих сфер — у цьому напрямку я розпочав і продовжую рухатись. 

Влітку 2021 ми з німцями також мали знімати кіно на Житомирщині. Наш проєкт — фільм у 360 градусів, присвячений історії волинських німців. Ще 100 років тому на цій території їх було більше ніж 100 тисяч чоловік. А зараз ти стоїш в голому полі або в лісі і лише за якимись спогадами, книжками, фактами можеш дізнатись, що колись тут були великі села з фабриками і млинами!

Ось така пустка замість пам‘яті мене вражає, з нею хочеться щось зробити, зрозуміти і поділитися цими відчуттями. 

— До речі, про цифрові проєкти та роботу з історією. Знаю, що один з твоїх останніх проєктів — це «Блекаути законодавства» з роботами в жанрі erasure poetry. Розкажи про нього, це критика української політичної системи?

—  Досліджуючи різні цифрові інструменти, я також відкрив для себе можливість створювати віртуальні простори. Першим імпульсом була онлайн-виставка Марії Прошковської від ЩербенкоАртЦентру, присвячена 35-й річниці Чорнобиля. 

На мою думку, в цьому проєкті Марині Щербенко як кураторці та Марії як художниці вдалося створити об’ємний простір і захопити глядачів більшою мірою, ніж це вдавалося іншим віртуальним виставкам в Україні. Після «Нічого особистого» в мене виникло бажання також дослідити межі цієї форми. Я згадав, що існує проєкт «Блекаути Конституції» українського поета Михайла Жаржайла та запропонував йому і кільком іншим поетам колаборацію.

Разом ми створили унікальну річ, яку не вдалося б відтворити за умови офлайну. У художній та поетичній експозиції (об‘єктами є візуально-поетичні роботи) зображений своєрідний «пікет» Верховної Ради.

Проєкт «Блекаути законодавства»

Роботи розміщуються навколо 3D-моделі будівлі, яка дублюється: щойно ти намагаєшся зайти всередину, попереду тебе виникає наступна Верховна Рада, а ти знаходиш себе знову на вулиці. В цьому — така собі недосяжність впливу. Самі ж роботи присвячені, в тому числі, поліцейському свавіллю, тенденцію до посилення якого ми бачимо.

Здавалося б, презентувати іронічну роботу на День Конституції України — це неповага! Але ми скрізь артикулюємо, що цінуємо свою країну. Іронія ж, навпаки, стосується того, як Конституція трактується політичними колами; як її сприймають ті, хто має нею керуватись. Проєкт ставить питання: чи насправді ми поважаємо закон?

Проєкт «Блекаути законодавства»

Право на місто

— На Parade-fest ти презентуєш лабораторію «Невидимий означає безпечний?», присвячену дослідженню міст. Чим ти ділився з учасниками під час лабораторії? Як проходили дискусії? 

—  Ідея проведення лабораторії належить Яні Салаховій, Ані На та Вероніці Скляровій. З іншими я ділився, зокрема, досвідом Майдану. Наприклад, простір Майдану у Києві для багатьох людей і досі залишається просякнутий тими емоціями — радістю і болем, — які вирували у 2014-му.

Територія Майдану сьогодні — це такий собі клубок нерозв‘язаних питань. І не лише етичних, а й юридичних. Що там було? Куди пішли гроші, які віддавалися? Хто вбивав насправді (адже досі немає вироків)?

Знаю, що багато людей з Києва та інших міст, дотичних до подій того періоду, уникали цього місця. Так само і я. Не відрефлексованість досвіду виштовхували тебе з вулиць, а прогулюватись серед поролонових ляльок і реклами прогулянок на Дніпрі видавалося й геть неможливим. 

Зміна у сприйнятті для мене відбулась після роботи австрійської мисткині Клаудії Боссе — вона проводила у Києві колективну лабораторію з інтервенціями у публічний простір. Це були досить абстрактні речі: наприклад, стоїть одна група навпроти іншої та дивиться на учасників на відстані без жодних прямих меседжів. Але з часом сміливість та легкість цих актів дали приємне відчуття, ніби я знову можу приходити на Майдан. Коли мене запросили на «Невидимий означає безпечний?», я хотів поділитися цим.

В цілому в лабораторії Parade-fest та ГО «Театр змін» була ідея — запрошувати людей звідусіль, в тому числі з окупованих територій, щоб учасники могли розповісти, які зміни відбуваються у їхніх публічних просторах. В кінцевому підсумку до нас не приєднались люди безпосередньо з окупованих територій, але були представники Івано-Франківська, Харкова, Києва тощо, тобто ми підключили різні регіони. 

Малюнок до лабораторії у межах Parade-fest, авторка — Аня На

Методологічно ця лабораторія побудована на працях Аугусто Боаля — це такий південно-американський засновник форум-театру, який також створив методику «Невидимий театр». Його принцип полягає у тому, що актори виходять у публічний простір і розігрують там різні ситуації, не маркуючи себе як актори.

Крім всього іншого, на лабораторії ми обговорювали і такі питання: чим невидимий театр відрізняється, наприклад, від акції? Зокрема, від акції під Посольством Росії у Києві? 

Різниця, насправді, велика: коли це вистава за методом Боаля, то люди — випадкові глядачі — не розуміють, що перед ними вистава. Вони сприймають подію як реальну ситуацію і можуть стати її частиною. А якщо це перформанс чи акція, то все відбувається майже як в театрі: скоріше за все, будуть певні знаки, маркери (типу костюмів), які дозволяють людям відразу сприймати подію як маніфестацію, сцену «не з життя». 

Перформанс невидимого театру від Яни Салахової та Ані На, співорганізаторок лабораторії, ми також плануємо провести у Харкові 10 вересня. Але зі зрозумілих причин не вказуємо локацію — це така прихована подія на вулицях міста.

— А що для тебе взагалі право на місто? Як ця тема звучить у твоїх власних роботах? 

—  Ми продовжуємо працювати з Дімою Левицьким як команда, що створює аудіотури Ріс Ріс — сайт-специфічні проєкти, побудовані на документальних історіях того чи іншого міста/ місця. Через кілька днів їдемо з ним до Львова на фестиваль «Кіт Гаватовича» проводити майстер-клас. Сподіваємось створити з учасниками нову роботу про Львів.

Також у Києві зараз працюю над проєктом під назвою «Мені автомат, я б їх усіх» — це проєкт про насилля та ідеологічні вбивства на вулицях. 

Аудіотури Pic Pic

Для мене право на місто — гостре питання. Пам’ятаю, як вийшло відео, де беркутівці виставляли на мороз оголеного Михайла Гаврилюка й знущалися над ним. Наступного ж дня я на Майдані робив акцію, якою хотів показати, що сила не в міліцейських кийках чи касках, і навіть оголена людина може її мати.

Цікаво, що тоді акція завершилась не так, як я планував: самі ж протестувальники (не лише поліцейські) завадили й вивели мене, показавши, що така форма тут не потрібна. 

Після цього я довгий час думав… От є війна та її контекст, у якому люди щодня вмирають, жертвують життям, захищаючи країну. Що за перформанс я можу зробити, аби вступити з ними у діалог? Для моєї власної практики це складне питання. Тим не менш, погодьтесь, що може більшою мірою говорити про право на місто, на країну, ніж війна?

Аудіотури Pic Pic

— Як би ти описав сьогодні роль та особливості мистецтва Сходу? З чим працюють художники зі східних областей?

—  Сьогодні є багато різних платформ та ініціатив, які презентують Схід. Це мистецька платформа «Ізоляція», яка активно провадить роботу в Соледарі, «Луганска контемпорарі діаспора» у Сєвєродонецьку, Платформа ТЮ в Маріуполі, що функціонує, незважаючи на тиск і перешкоди, резиденції в Старобільську. Мені здається, у цих точках відбуваються найсвіжіші відкриття.

З окремих митців варто також згадати Лію та Андрія Достлєвих, які, живучи в Польщі, все одно беруть участь у виставках та осмислюють український Схід. 

Особисто в мене давно існує ідея одного фільму. Коли я потрапив до музею «Тюрма на Лонцького» у Львові, то відчув, що, напевне, в такому самому місті опинився б і я, якби поїхав зараз до Донецька. І те, що зараз відбувається в Донецьку — це те саме, що було у Львові у 39-му році чи вже після Другої світової, коли більшовики окупували місто. 

Мені здається, що люди у Львові простіше б зрозуміли речі, які відбуваються зараз у Донецьку (без штампів про бандерів і бандитів), якби їм розповіли про це їхньою мовою, через щось близьке. Це рими, які відрізняються у просторі та часі, але насправді перед нами дуже подібні історії нерозуміння. Звичайно, я не бачу зараз можливості поїхати в Донецьк і там знімати, але поїхати у Львів і розповідати про Донецьк — у цьому я вбачаю сенс. 

Харків сьогодні

— Як ти особисто зараз бачиш Харків та культурні процеси Харкова? За ким або за чим тут слідкуєш?

— Можливо, це суб‘єктивне враження, але я пам‘ятаю, як до Донецька на фестиваль «Арт-Альтернатива» приїжджали колективи з Харкова та розповідали, як там бурлить мистецьке життя. У тому ж Будинку Актора, де співіснують купа театрів. Тим не менш, тоді для мене ці історії виглядали ізольованими, а процес — таким, що вариться сам у собі. Це була ізольованість з точки зору імен, колективів, подій. Я бачив вистави таких театрів як «Арабески», «Котелок», «Театр 19», але нічого, здається, крім них. 

Сьогодні мистецький процес у Харкові, на мій погляд, змінився і став по-справжньому відкритим, не герметичним. Я знаю Ніну Хижну, театр «Нєфть», театр «Прекрасные цветы» (як мінімум, через те, що вони робили виставу ДПЮ), Оксану Черкашину, що є харківською акторкою настільки ж, наскільки і варшавською та київською, Plan B та Parade-fest. 

За моїми спостереженнями, Харків відкривається та залучає митців і учасників з різних міст, не капсулюючись на собі. Думаю також, що сьогодні він надає приклад активності іншим регіонам з точки зору протестів та захисту прав різних груп, міських ініціатив.

Взяти хоча би приклад боротьби за права акторів — акцію під назвою «де мої 16 тищ»! Попри повсюдні скорочення бюджетів театрів, ніяких подібних публічних висловлювань в інших містах не було. 

У п’ятницю, 10 вересня, в межах Parade-fest Пьотр Армяновський презентуватиме лабораторію «Невидимий означає безпечни?» за мотивами скетчів художниці Алевтини Кахідзе. Про цю та інші події фестивалю шукайте більше інформації у програмі.

Незабаром ми познайомимо вас із іншими митцями-учасниками «Параду» з Харкова і не тільки.

Олена Мигашко, обкладинка — Катерина Дрозд


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png