Юлія Ліннік: про те, чому мова — не зброя

Все починається зі слова

Коли людство розвинулося до виникнення потреби осягнути відомий світ як частину чогось більшого, зʼявилося слово «Бог», а з ним — і весь релігійний конструкт.

Завдяки здатності людини до мовної взаємодії розвинулась культура, релігія, мистецтво, держави. Через мову зʼявилися освіта, правила, цінності, спільноти, ідентичність, мистецтво і взагалі весь світ, яким він нам відомий (або яким ми можемо його описати).

Наші пращури розвинули мову настільки, щоб домовитися звʼязати стовбури дерев у плоти і переплисти річку — так вони почали освоювати Землю і привласнювати її називанням. Мова еволюціонувала. 

Люди називають все, що існує навколо: річки, озера, копалини, тварин, астероїди, інших людей. Ми даємо імена всьому, чого торкається наше знання.
Називанням ми відрізняємо своє від чужого.

Вслухайтесь в назви: Мичиган, Синевир, Байкал. Відчуйте як звучить право власності.

Мова формує спільноту. Згадаємо відомий приклад про австралійську групу аборигенів, в мові яких відсутні слова «праворуч» і «ліворуч». Натомість, представники спільноти послуговуються кардинальними напрямками: «схід», «захід», «північ», «південь». Така мовна особливість є причиною їхньої блискучої просторової орієнтації: без будь-яких приладів, в невідомій місцевості вони можуть миттєво визначити власне розташування відносно сторін світу.

Мова розвивається разом із розвитком світу. Так, наприклад, назва «чат GPT» вкорінилася в нашому лексиконі тоді, коли ця технологія зайшла на український ринок. А слова «колаборант», «сепаратист», «гідність» стали частиною буденного вокабуляру з подій 2014 року.

В «Уявних Спільнотах» американський політолог Бенедикт Андерсен пише про розвиток друкарства як передумову формування націй. Саме через друковане слово люди, які навіть не думали про існування одне одного, відчули себе спільнотою за рахунок споживання однакової інформації в газетах, книжках тощо. І хоча вони досі не бачили одне одного, тепер, вони уявляли інших так, щоб стати спільнотою.

Отже, ми пристосовуємо мову до потреб своєї культури. Так само і кожна культура стимулює розвиток мови, всередині якої існує. 

Мова нас формує. І що тепер?

Погані новини: наше знання не може вийти за межі мови, тож слова є вʼязницею для думки.

Хороші новини: хоч ми і не можемо вийти за межі мови, але можемо ці межі розширювати. Ми можемо робити мовні кордони пластичними, а наше існування в їхніх межах — виразнішим.

Український публіцист і письменник Віталій Портніков впевнений, що рідна мова — це не мова сімʼї, середовища, це не перша мова, яку людина вивчає, це навіть не та мова, якою людина вільно володіє. Він переконаний, що рідна мова — це мова роду. Чи не про уявну спільноту тут йдеться?

Формувати актуальну культуру можна тільки впевнено послуговуючись мовою, яка проростає з культури спільноти (роду), потреби якої задовільняла і з потреб якої виходила.

Створювати первинний (а не вторинний) культурний продукт можливо тільки послуговуючись власною мовою.

На шляху до себе ми маємо розвивати свою мову, подібно до того, як людина після операції поступово відновлює мʼязову активність, яка була атрофована протягом тривалого періоду. Сама здатність автентично описувати світ дозволяє виносити в авангард суспільної думки власні цінності, адже власна мова забезпечує їхню первинність, відповідно цінність. 

Ми маємо ясно і влучно оперувати нашою мовою для того, щоб тренувати і розвивати здатність думати широко. 

Адже широта думки дозволяє створювати унікальний культурний продукт, що може як задовольняти власні потреби, так і бути експортованим на загал. Таким культурним продуктом є політичні рішення, мистецтво, культурно-філософські сенси, технічні винаходи тощо. 

Що робити?

Ми маємо повернутися до себе і повернути собі відчуття своєї спільноти. Ми маємо розвинути нашу пластичність і впевненість у власній думці, що можлива тільки в кордонах власної мови. Йдеться про складніший шлях ніж замінити «києвская» на «київська» — це щоденний дбайливий і сповнений цікавості розвиток мови і мислення.

Такими є двері до незалежності. Незалежності від чужих сенсів, неорганічної памʼяті, нерелевантного мистецтва, незалежності від колоніальної обмеженості, провінційності і слабкості. 

Ми можемо оперувати власною мовою так вільно, щоб нею створювати виняткові творчі рішення, які необхідні для будівництва захищеної, творчої, вільної держави.  

Полишаючи метафори і висловлюючись різко, мова — це не зброя. 

Мова – це інструмент для створення своєї зброї.

Юлія Ліннік, фотографії — Олександр Осіпов, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Мовна підтримка: як полегшити собі процес переходу на українську
• «Харків, де твоє обличчя?». Історії людей, які перейшли на українську мову