У Харкові 1910–1920-х ще не було ані панельних кварталів, ані нескінченних автомобільних заторів. Натомість — кав’ярні, художні майстерні, літературні вечори до світанку, скандальні маніфести, шалене кохання і суперечки про майбутнє світу.

На початку ХХ століття наше місто стало одним із найсміливіших культурних центрів України. Тут народжувалися нові мистецькі течії, ламалися старі правила, а молоді митці мріяли створити зовсім іншу культуру — модерну, європейську, українську. В цей час панував справжній вир авангарду: футуризму, конструктивізму, богемних тусовок, вільного кохання та політичних бурь. Це період, коли мистецтво мало змінити світ, а світ — мистецтво.

Саме тут розгорнулася історія, яку сьогодні можна назвати харківською авангардною революцією.

Найсексуальніше місто України?

Якщо говорити про свободу поведінки, експерименти з гендерними ролями, моду, мистецтво та публічне життя — Харків справді був одним із найсміливіших українських міст свого часу.

Річ не лише в богемі. У 1920-х Харків став столицею радянської України й перетворився на величезний майданчик модернізації. Дослідники називають його «столицею переможного модернізму» — містом, де нові ідеї найшвидше проникали в архітектуру, побут, культуру й повсякденне життя.

Саме тому тут значно раніше, ніж у багатьох інших українських містах, почали змінюватися уявлення про те, якою має бути сучасна жінка, сучасний чоловік і сучасна сім’я.

У 1920-х в Харкові мистецтво палахкотіло на сторінках журналів, на сцені й у головах людей. Авангардисти свідомо ламали всі табу. Вони хотіли шокувати, розбудити тіло й свідомість, перевернути світ догори дном. Божевілля й сексуальність стали тут інструментами революції. Поети закликали цілуватися прилюдно, художники малювали тілесність і динаміку, а театр перетворював акторів на живу енергію пристрасті.

Нова жінка Харкова

У Харкові 1920-х років дедалі частіше можна було побачити жінок із короткими зачісками, у практичному міському одязі, студенток, журналісток, художниць, службовиць. Звісно, консервативні норми все ще залишалися домінуючими, проте українські дослідження моди того часу показують, що саме Харків і Київ були центрами поширення нових європейських модних тенденцій. 

Через журнали мод, виставки та мистецькі кола тут активно формувався образ емансипованої міської жінки.

Для консервативного суспільства початку ХХ століття це виглядало майже революцією. Жінка вже не мала бути лише дружиною чи берегинею дому. Вона ставала учасницею культурного процесу, авторкою, мисткинею, архітекторкою власного життя.

Місто нічного життя

Харків 1920-х був містом кав’ярень, редакцій, театральних прем’єр і мистецьких квартирників. Молоді письменники та художники могли сперечатися про майбутнє української культури до світанку, а потім одразу йти на роботу в редакцію чи театр.

У цей час місто переживало справжній культурний вибух: десятки літературних угруповань, нові театри, художні школи, видавництва. Харків став головною лабораторією українського авангарду та футуризму.

Така концентрація молодих, талановитих і амбітних людей створювала атмосферу, яку сучасною мовою можна було б назвати «сексуальною енергією міста».

І, можливо, коли ми говоримо про «найсексуальніше місто України», йдеться не стільки про еротику, скільки про свободу — свободу вигадувати себе заново, кохати без шаблонів і жити так, ніби майбутнє вже настало.

Журнал-художник: «Авангард» як медіа-хуліган

Найяскравішим символом медіа-бунтарства став журнал «Авангард» (1928–1929) Валер’яна Поліщука з радикальним оформленням Василя Єрмілова.

Поліщук у рубриці «Калейдоскоп» видав справжній маніфест свободи тіла:  

«Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь!»

Він закликав не соромитися «здорових і прекрасних функцій людського тіла», порівнював людей з тваринами і навіть пожартував над Леніним. Один з афоризмів звучав так:  

«При поцілунку в губи особливу еротичну силу дає прикосновення просунутих через губи язиків друг до друга»

Дослідниця Ярина Цимбал у своїй статті описує, що Поліщук мріяв про «варстат-ліжко», яке конструював Єрмілов — зручне для «виконання животворящих функцій». Інтимне життя, на його думку, мало стати «справою суспільною» й «оздоровленням раси» без лицемірного сорому.

Богемне життя: тусовки, «Літературний ярмарок» і Будинок Блакитного

Центр міста пульсує як живий організм. По Сумській снують поети з рукописами в кишенях, художники з ескізами, критики з гострими язиками. Тут тусувалися, сперечалися до хрипоти, закохувалися, пили каву (а іноді й щось міцніше), грали в більярд і творили літературу, яка мала змінити світ.

«Літературний ярмарок» — серце богеми

Головним магнітом став «Літературний ярмарок» — не журнал, а ціла атмосфера. Так називали відрізок вулиці Сумської від Театру «Березіль» аж до Державного видавництва. Тут юрмилися редакції, кав’ярні, більярдні та пивні. Письменники заходили «на вогник», обговорювали рукописи, сварилися з конкурентами й мирилися за чаркою.

Юрій Смолич, один з найяскравіших мемуаристів тієї епохи, назвав цей період «п’янким часом літературного козакування». Тут і бравада, іронія, безбашеність, грайливість і постійний творчий кураж. Не обов’язково алкоголь (Смолич підкреслює, що в 20-ті він не був головним), а саме кипіння ідей, пристрастей і творчого драйву.

У редакції журналу було гамірливо. За спогадами Смолича:  

«В редакції завжди було повно людей. Тому на стілець для відвідувачів ніхто не сідав. Людей було багато, і ніхто не хотів ділити той стілець». 

Шпалери в кімнаті перетворилися на справжній арт-об’єкт: поети й художники малювали на них шаржі, писали цитати, автографи. Журнал виглядав так само живо й хулігансько, як і його творці.

Будинок Блакитного — головний літературний клуб України

Якщо «Ярмарок» був вулицею життя, то Будинок Блакитного (Республіканський будинок літераторів) став храмом богеми. Відкритий у 1927 році на вулиці Каплунівській (нині — Мистецтв) у колишній єпархіальній бібліотеці, він швидко перетворився на найвидатніший центр культурного й громадського життя не лише Харкова, а й усієї України.

Юрій Смолич у «Розповіді про неспокій» писав:  

«Та найкращим за весь цей час — без всякого сумніву — був Будинок Блакитного в Харкові. Він існував з двадцять шостого до тридцять четвертого року…» 

Тут проводилися гучні дискусії, презентації, зібрання з участю наркомів. На другому поверсі — чудова бібліотека. А в підвалі — богемний ресторанчик з більярдною, де кипіли справжні пристрасті.

Легендарна битва на більярді: Маяковський vs Йогансен

Одна з найяскравіших історій стала справжньою легендою. Володимир Маяковський, «перший поет СРСР», приїхав до Харкова й вирішив показати клас українським колегам. Його суперником став Майк Йогансен — визнаний король більярду.

Смолич детально описує той вечір:  

«І Маяковський… поліз під більярд. Сам на свою прилюдну ганьбу виставив цю умову. […] Маяковський застряг під більярдом: голова з одного боку, ноги стирчали з другого. Отут і почався “тубан”. 

Майк стрибав довкола, як хлопчик, граючи в індійців, і гукав щось подібне до бойових кличів […] А Маяковський — коли б і просунув плечі й живіт, однаково не зміг би вилізти […] “Братці! — змолився Володимир Володимирович. — Змилуйтесь! Розірвете ж! Четвертуєте ж!.. Здаюсь! Більше не буду! Йогансен — король!”» 

Атмосфера: пристрасті, суперечки й свобода

Василь Сокіл та інші мемуаристи передають дух вічного неспокою — кипучої енергії, віри в українське слово й бажання творити нове. Культурне життя столиці «розвивалося бурхливо, динамічно, перспективно і різноманітно».

Богемне життя було інтенсивним: дружили, ворогували, ходили на полювання, укладали дурнуваті парі, переживали бурхливі романи. Редакції на Сумській стали першими майданчиками для вечірок. Це був час експериментів і свободи — післявоєнної, революційної. Традиційні норми тріщали по швах.

Революційне життя: мистецтво на службі змін

Митці вірили, що авангард може побудувати новий світ. Після революції 1917 року багато хто ентузіастично підтримав зміни: агітпроп, оформлення свят, робота з пролетаріатом. Але швидко зіткнулися з цензурою. Харків став майданчиком для «культурної революції»: від футуризму до конструктивізму в промисловому дизайні.

Після того, як місто стало столицею радянської України, сюди почали стікатися найамбітніші інтелектуали з усіх регіонів країни. Місто буквально кипіло новими журналами, видавництвами, мистецькими студіями, театрами та літературними угрупованнями. Дослідники називають цей період «добою переможного модернізму», коли нові ідеї стрімко змінювали не тільки мистецтво, а й сам міський простір.

Особливо важливим стало те, що революційні зміни збіглися з політикою українізації 1920-х років.

Українська мова почала активно входити до освіти, державних установ, видавничої справи та культурного життя. Те, що ще недавно здавалося периферійним або фольклорним, раптом стало сучасним і престижним. Дослідники національного відродження називають цей період одним із найінтенсивніших етапів розвитку української культури у ХХ столітті.

Новий світ потребував нової художньої мови. Тому митців уже не задовольняли традиційні форми. Вони експериментували з типографікою, плакатом, фотографією, театром, архітектурою та поезією. Футуризм, конструктивізм і різні течії авангарду здавалися ідеальними інструментами для опису епохи, що змінювалася з неймовірною швидкістю.

Сучасні дослідники українського авангарду наголошують, що саме 1920-ті роки стали часом найсміливіших мистецьких експериментів в українській історії.

Наприкінці 1920-х атмосфера свободи почала згортатися. Те покоління, яке повірило в можливість культурної революції, незабаром зіткнулося з репресіями.

Проте впродовж одного короткого десятиліття Харків був місцем, де революція означала не смерть старого світу, а народження нового. І саме ця віра в можливість майбутнього породила один із найяскравіших вибухів творчої енергії в історії України.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко