Від річки до сміттєзвалища і навпаки. Як екотолока «Мокрий Жихор» рятує харківський яр. Місто на ріках

Не сміттєзвалище, а справжній полігон

Щоб дізнатися про річку Жихорець, ми списуємося з Галиною, чиї контакти знаходимо у Telegram-каналі «Екотолока “Мокрий Жихор”». Місце зустрічі — біля супермаркету на ХТЗ. Навколо звичайні багатоповерхівки, траса, люди поспішають у справах. Де ж тут річка? Майже непомітна стежка з асфальтової доріжки ліворуч — і от ми вже спускаємося крутими дерев’яними сходами у яр.

Разом із чоловіком Галина переїхала в цей район в 2007 році. Побачивши на карті яр та річку, вони спустилися туди і розчарувалися: замість зеленої локації їх очікувало звалище. Під час пандемії COVID-19 родина знайшла там джерело питної води, а з початком повномасштабного вторгнення місцеві стали частіше приходити сюди по воду через періодичні відключення.

Галина захопилася ідеєю розчистити яр. Через Facebook вона та її чоловік Сергій познайомилися з Русланом, і саме вони заснували екотолоку «Мокрий Жихор». 

Руслан: Навесні 2021 року я вперше потрапив на річку Жихорець. Я побачив звалище, але більше вразила ріка. Я відчув потенціал. 

Я вирішив привернути увагу до яру через соціальні мережі. Почав знімати відео й упродовж двох років шукав ентузіастів. У березні 2023 року провели першу толоку на Жихорці.

Галина: В яр неможливо було спуститися — надто круті схили і жодних доріжок, все завалено сміттям. У 2023-му ми почали з того, що написали листа до органів місцевого самоврядування про те, що тут знаходиться цінний природний об’єкт. Взаємодія з адміністрацією допомогла закрити ряд питань, проте все, що ви побачите далі, зроблено руками звичайних людей.

— Чому тут виникло звалище?

Галина: У Харкові досі немає сміттєпереробного заводу, тож все сміття просто вивозиться за місто. В 90-ті роки цим питанням займалися приватні компанії, тож деякі з них просто вивантажували відходи в різні яри, зокрема й сюди.

Десь в 2010 році на рівні проспекту згребли всі відходи в яр, натягнули проволоку, щоб більше не було самосвалів, і на тому все. Довгий час комунальники ігнорували проблему, проте зараз ситуація змінилася. На жаль, вони не спускаються і не прибирають внизу, але вивозять мішки, які ми зібрали.

— Хто відповідальний за цю ділянку?

Галина: Наразі яр знаходиться на балансі КП КВЗК [«Комплекс з експлуатації об’єктів водозниження і зливової каналізації», — «Люк»], і їх передовсім цікавить стан відповідної інфраструктури. 

З одного боку — тут багатоповерхівки Індустріального району, з іншого — приватний сектор Немишлянського; кордон між районами проходить саме в яру, тож довгий час ніхто не хотів брати за нього відповідальність. Наразі ми співпрацюємо з обома адміністраціями.

— Хто розчищає яр?

Галина: Ми працюємо і влітку, і взимку, щовихідних. Уже два роки ми проводимо толоку в будні, щосереди. А якщо є час і частіше — я, наприклад, на цьому тижні майже щодня в яру. 

У 2023-му починали втрьох — я, мій чоловік Сергій та Руслан. Люди долучалися, але надовго не затримувалися. Зараз на постійній основі нас працює вже семеро. Ми троє, Іван і Михайло, мої подруги Іра і Тетяна. 

Іван — переселенець з Луганської області. Там лишилася його викохана дача. Іван розбив в яру клумбу (люди приносять йому росточки), лавочки теж він зробив. А ще саме він збудував сім дерев’яних місточків із підручних матеріалів. Він такий рукастий, я дякую за нього Богові. Навіть зливу на минулому тижні наші мостики витримали, а от вандалів не витримують…

Галина: Люди приходять і гуляють, але не зацікавлені допомагати. Приватний сектор — у них свого клопоту багато. От на Великдень ми прибирали, а тут купа людей відпочиває. Вони вважають, що ми комунальники, мабуть, їм зручно так думати.

Галина: Якось ми чистили з дівчатами схил, і дядько якийсь гуляв з онуком. Я звертаюсь до нього: «Чоловіче, прийдіть, хоч раз допоможіть, для вашого ж онука стараємось!» Кажу це на автоматі багатьом, але ніхто не приходить. А тут десь за тиждень повертається без онука, підходить до нас і питає: «А можна, щоб не сміття збирати?» Можна. У нас завжди багато іншої роботи.

У нас працюють іноземні волонтери. Марі, з Франції, коли приїжджає в Харків, то долучається до толок. Тендітна француженка тягне мішок зі сміттям, а люди сидять і дивляться на це… Аж із Шатиловки приїжджає моя інститутська подруга! Коли було потрібно багато рук, то ми кілька разів збирали людей тридцять завдяки [екоактивісту] Артему Приходьку.

Звідки тут річка?

Галина: Я робила запит до Державного агентства водних ресурсів: за всіма параметрами це не поверхневі води, як довго вважали в адміністрації, а саме річка, що відноситься до категорії малих, Жихорець. 

Її довжина — 16 кілометрів, вона закінчується в селищі Жихор. Її початок був біля метро Масельського, проте під час будівництва житлового масиву ту частину яру засипали, а сама річка опинилася в підземному колекторі.

Галина: Саме тут вона нарешті виривається на свободу. Річка здається дуже маленькою, але під час дощів розливається. Одна з ознак справжньої річки — це перекати, і вони тут є.

Руслан: На початку ХХ століття на берегах річки було селище Лосєво. Мені вдалося познайомитися з людиною, чиї предки народилися в цьому селищі. 

У 50-ті роки почали будувати промислову зону, і завод ХТЗ вивів очисні споруди в річку. Років за двадцять вони довели річку до такого стану, що її можна було тільки сховати в колектор. 

За розповідями місцевих, стан води був ще гірший, ніж зараз. Коли почали будувати метро, очисну станцію розібрали. Це вже був кінець 80-х, тож завод вже не працював в такому обсязі. Але помаранчевого кольору вода залишалася ще й у 90-ті. Кольору «Фанти», як казали люди. З часом вода очистилася. 

Взаємодія з місцевою адміністрацією

Галина: За весь час толоки ми зібрали 6500 мішків сміття! Спочатку купляли мішки за свої гроші, потім оголосили збір. Люди донатять: хто не може приїхати, дає грошима. Для вивозу великого сміття ми залучаємо техніку. 

Щоб вийти на зв’язок з комунальниками, ми написали листа. Була зустріч, комунальники шукали аргументи проти. Та потім у нас накопичилося мішків 800 сміття — ми просто виставляли їх нагору, був такий собі «теракотовий протест». Ситуація набула розголосу, і комунальники вивезли ці мішки. Так почалася наша співпраця, бо зібрати ми можемо, а вивезти — ні.

Як ще один приклад співпраці з комунальниками — люди розчистили берег, а службовці встановили колектор та зливку. Щоб загнати важку техніку в яр, їм довелося будувати дамбу. Її вважали тимчасовою, але, порадившись, вирішили залишити як перехід на інший берег. 

Галина: Ми регулярно зустрічаємося з екологами. Там у верхів’ї є приватна каналізація, 20 років тому провели. Старючі труби — там текло, там проривалось. Я особисто залишила 15 заявок на гарячу лінію, [відправила] купу листів екологам. Вони спочатку не хотіли нічого робити, бо це приватна каналізація, та за три роки боротьби викопали старі труби, нові поклали, поставили новий мотор, щоб докачував до міської каналізації.

Відновлення природи

Коли Галина докладно розказує про кожну рослинку в яру, виникає відчуття, що вона закінчила біологічний факультет. Втім, жінка до пенсії працювала в сфері IT, а природне різномаїття вивчила вже під час робіт в яру. За її словами, вона відчувала потребу розібратися і в цьому також.  

Галина: Якби була спека, ви б відчули, який тут мікроклімат завдяки річці! Тут дихати легко. [Харківський активіст, урбаніст] Павло Храмов робив заміри температури повітря зверху і тут у нас, порівнював рівень шуму. Відмінності разючі, адже ми спустилися — і проспекту майже не чутно! 

Природа відновлюється етапами. Як тільки сміття прибереш — одразу вимахує якийсь бур’ян. А на наступний рік цей бур’ян йде і з’являється щось багаторічне, наше. Звіробій! У верхів’ї виріс звіробій. 

А ось черсак. Черсак — бо раніше його використовували для вичісування шерсті. Цього року прийшла розрив-трава зростом з людину. Тож поки ми обдумували, скільки нам тут засіювати, як засіювати, а тут дивимось — що засіювати, воно само росте! За межами міста яр в кращому стані.

Сучасний вигляд яру — наслідок діяльності людей. Галина пояснює особливості рослинного світу. Виявляється, ясинолистий клен поширився на нашій території стараннями Василя Каразіна. Це інвазивний вид, який швидко розповсюджується, адже немає природних ворогів в нашій місцевості. Проте він має слабке коріння, а отже, валиться. Активісти намагаються прибирати його паростки, щоб він не глушив інші рослини. Верби, навпаки, тримають річкові береги своїм міцним корінням. 

Важливим показником відновлення природи стало повернення моху, який наразі густо покриває стежки. Про деякі рослини Галина каже з особливою любов’ю; вони знаходилися у смітті, помирали, але як тільки активісти прибрали сміття — пішли вгору.

Відновлюється і тваринний світ. Руслан каже, що крім звичайних для Харкова білочок тут можна зустріти ондатр, водяних курочок, прісноводних черепах,  яструбів. Дикі качки навесні пробували оселитися на верхів’ї, але там було забагато людей. Зустрічалися навіть фазани!

---

Читайте також:

• Місто на ріках. Як вода формувала Харків 
• У Харкові влаштують толоку та кінопоказ на Лопанській набережній
• Терапевтичне садівництво. Як «Розсадник» у Львові може стати прикладом для інших міст України

---

Майбутнє локації — тільки не Саржин яр!

Галина: Ми не хочемо, щоб тут був парк на кшталт Саржиного яру — асфальт-лавочки-кіоски. Я хотіла б бачити тут зону дикої природи, щоб дати їй час відновитися. 

Та зараз нам важливо, щоб ділянку взяли на баланс КП «Об’єднання парків культури та відпочинку м. Харкова». Ми прибрали певну ділянку, але люди приходять, відпочивають і лишають сміття, хоча й не в таких обсягах. Нам важливо, щоб комунальники тут працювали, підпилювали дерева, прибирали.

У Харкові звикли до того, що паркові зони мають виглядати доглянуто: ідеально підстрижені газони, вимитий асфальт, смітники на кожному кроці. Втім, природні зони в місті можуть бути різними. 

Галина: Якщо харківці озирнуться навколо, то поруч обов’язково буде якась балка. Не виняток, що в балці протікає річка, але все це засипане сміттям. Я хочу, щоб люди побачили, що навколо них, побачили природу.

А ось джерело, яке врятувало нас в перші тижні війни. Лютий, березень — тут була величезна черга. Щодо води з джерела, ми просили провести її аналіз, то ця вода непридатна для вживання в сирому вигляді, тільки після кип’ятіння. Але люди тут беруть воду і п’ють десятками років, то все добре. Це поверхневі води, які потім впадають в річку.

Біля джерела — люк, на якому вибито кілька літер. Виявляється, у 1981 році місцеві мешканці зібралися і своїм коштом облаштували джерело, зробили колодязь. Руслан робить припущення, що ці люди переїхали — інакше вони б вийшли на зв’язок з новим поколінням волонтерів. Виходить, раз на 40 років хтось приходить доглядати яр…

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Вікторія Нестеренко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Марія Федченко, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко