Яким може бути Харків: українська школа після відновлення

Простір школи після відновлення

Засновниця і директорка демократичної школи FinaRibba Марина Бессонова знайомить нас із закладом. Відчувається, що кожна деталь тут уважно продумана і наповнена любов’ю.

«У просторі навколо дитини має бути максимальна кількість природних матеріалів і класи, де дитина може робити щось своїми руками, — каже Марина. — Важливо, щоб були обладнані кабінети для різних дослідів, і були люди, які допоможуть тобі засвоїти предмет, що зацікавив. Взагалі, ти вчишся на практиці, і тоді в тебе з’являється запит на теорію. Не можна весь день сидіти за партою і вчити “знання заради знань”».

Школа FinaRibba наразі знаходиться у приватному будинку, в оформлені інтер’єру багато дерева. Можливо, бюджет не дозволяє створити окремі кабінети для дослідів (проте, все це буде з нового навчального року у новому приміщенні!), але природа точно поряд — є сад із дитячим майданчиком. Звісно, в школі є укриття.

«Мені важливо, щоб діти мали достатньо місця, щоб бігати і пересуватись. Для дітей неприродньо сидіти 40 хвилин уроку. На терасі ми повісили гамак, на ньому можна закрутитись, можна качатись. В зоні відпочинку у нас є баланс-борди. Взагалі, для розвитку дітям дуже потрібні види спорту, які розвивають баланс: ролики, скейти», — зазначає директорка.

На думку Марини, класи мають бути зручними і світлими. А ще вони мають бути гарними — в розумінні дітей. Якщо для дорослих важливо, щоб школи були ідеально «вилизані», то дітям подобається «творчий безлад». Тож має бути компроміс: в одному просторі діти можуть наводити свій лад, в іншому — вчителі. Книжки обов’язково мають бути присутні та доступні дітям.

«Ідеальна школа майбутнього для мене — це, по-перше, люди майбутнього. Вони зрозуміли важливість повернення до природи, — каже Марина. — Людина віками формувалась у природі. Тільки останніх кількасот років ми живемо в містах. По суті, лише одне покоління виросло на гаджетах, проте вже у нас повально вирісла кількість симптомів РДУГ [розладу дефіциту уваги та гіперактивності, — «Люк»] через перевантаженість нервової системи. Люди мають розуміти, що дитина має сформуватись у максимально природньому середовищі і пізнавати світ, який він є. Тож школа майбутнього має знаходитись на природі».

Вчителька Валерія Гукова з початку повномасштабного вторгнення викладала і в укритті, і в офлайн школі, а наразі працює над онлайн-проєктом. Говорячи про фізичний простір школи, вона, перш за все, акцентує увагу на інклюзивності.

«Враховуючи час, в який ми живемо, ми вже давно маємо прийти до того, що фізичний простір школи має бути дійсно доступний для всіх, — зазначає Валерія. — Наприклад, має бути вільний доступ у класи учнів на колісних кріслах. Мова і про дітей, які на жаль, отримали поранення через повномасштабну війну. Для дітей з особливими потребами мають бути сенсорні кімнати. Мені здається, що цей процес вже йде, він просто повільний. І поступово ми до нього прийдемо. Війна, напевно, прискорила його… Укриття теж мають бути, і, напевно, ми б мали це враховувати ще кілька років тому, будуючи школи».

За якими критеріями розроблятимуть масове будівництво підземних шкіл у майбутньому? Навряд чи уроки в умовах штучного освітлення позитивно вплинуть на дітей. Чи реально відвести 800-1000 школярів звичайної державної школи в укриття за пару хвилин? Особливо, якщо на клас із 25 дітей лише один вчитель? Навряд чи. 

Раціональною відчувається думка, що школи після нашої Перемоги ставатимуть меншими за розмірами. Можливо, навіть варто спростити ліцензійні умови для приватних навчальних закладів і дати можливість батьківсько-вчительським ком’юніті обирати зручну для себе форму освіти.

Концепція нової української школи

Тоталітарна школа виключала батьків з освітнього процесу. В ранньорадянський період передбачалось, що робітник буде бачити свою дитину тільки на вихідних, бо саме держава знає як правильно виховувати громадянина. На щастя, цю концепцію не вдалось реалізувати повністю, але дитина потрапляла в ясла ще до року і більшу частину життя проводила в державних освітніх закладах. Що ж має бути в школі майбутнього?

Варто зазначити, що в Харкові вже існують приватні школи з нестандартними методиками викладання. Більшість з них працює офлайн, адже на це є запит. У кожної школи своя концепція і, на жаль, всі їх не можна охопити одним текстом. Проте, щоб мріяти про школу майбутнього, потрібно знати, що вже зараз існує в системі освіти, а головне — чому з’явились ті чи інші заклади.

«В дитинстві я ненавиділа школу, — згадує Марина Бессонова. — З підліткового віку я багато часу проводила з дітьми, адже у мене була молодша сестра. І всі діти ненавиділи школу так само, як і колись я. 

Найбільше мене вражало, що вчителі дозволяють собі принижувати дітей. Тож мені хотілось створити таке місце, де дітей будуть поважати як особистостей. І для того, щоб виховати дитину, мало зустрічатись із нею раз на тиждень, на якомусь клубі, потрібна постійна присутність. У старшій школі я потрапила в ліцей при Худпромі [Харківській художній академії], і саме там викладачі ставились до нас як до дорослих людей. І раптом я дізналась, що я розумію геометрію і взагалі можу вчитись».

Думку про школу як місце, куди хочеться повертатись, озвучує і Валерія Гукова: «У дитини мають бути дорослі, яким вона довіряє, до яких можна звернутись саме за психологічною підтримкою, допомогою. Тут і про протидію булінгу, про допомогу у переживанні втрати, враховуючи повномасштабну війну, в якій ми живемо».

Школа після Перемоги існуватиме в дуже травмованому суспільстві. Нам хочеться думати лише про щасливі моменти, проте, на жаль, кожна родина буде знати, що таке втрата через війну, а люди, що повернуться з фронту, потребуватимуть особливої підтримки. 

На психоемоційний стан дітей особливу увагу звертає Юлія Боклажко — соціальна педагогиня у благодійному фонді. Серед її учнів багато дітей з неповних родин та родин у кризі, і часто саме Юлія стає одним із небагатьох безпечних дорослих для цих дітей. 

«Я спостерігаю тенденцію, що після кожного масового обстрілу у дітей підвищується рівень агресії, яку вони не можуть безпечно випускати. І це також впливає на спілкування і на навчання взагалі, — зазначає соціальна педагогиня. — Коли “заземляється” дитина, коли вона починає відчувати себе спокійно, коли є хтось поруч, хто дає відчуття безпеки, коли є соціум, є однолітки, тоді дитина може навчатися».

Юлія звертає увагу на те, що не всі дорослі зараз можуть впоратися зі своїм станом. А на дітей ще накладається додаткове навантаження у вигляді навчання. 

«Тому, які б умови ми не створювали, хоч тисячу гаджетів, хоч бомбосховища — це не допоможе, поки ми не змінимо пріоритети. Сучасні діти не хочуть вчитися, і треба шукати нові методи роботи. І універсальних методів немає. У кожного покоління формується свій окремий досвід, а отже мають змінюватись системи передачі знань», — каже Юлія.

Формування у дитини запиту на знання — один із принципів навчання, близький Марині Бессоновій. В школі FinaRibba цього досягають через створення проєктів.

Зараз діти конструюють будиночок на дереві. Спочатку вони будують його в масштабі і таким чином повторюють теми з математики (або вивчають їх наново). Далі вони обирають матеріали, враховуючи їх якості, вагу, ціну. Для побудови даху вже необхідно використати транспортир. Крім того, у дітей є визначений бюджет, який вони можуть витратити. Після екскурсії в магазин будівельних матеріалів учні склали кошторис, що було корисним для їх фінансової грамотності. Бонусом йде дослідження будівельних технологій, наприклад, того, як пофарбувати деревину. 

На уроках вчителі звертають увагу дітей на теми, що пов’язані з проєктом. А інколи проєкт показує освітні втрати — от, діти не змогли накреслити план будинку, а значить, потрібно надолужити з ними цей матеріал. 

Окремий метод навчання — це екскурсія. І хоча зараз можливості обмежені, проте школа після відновлення обов’язково має регулярно здійснювати сумісні поїздки!

Подібні методи можна використовувати у малих групах. Якщо мова йде про проєкти, то максимальна кількість — сім учасників. І навряд чи вчитель зможе координувати одразу п’ять різних проєктів. 

За словами Марини Бессонової, перша демократична школа була пансіоном, де більшість дітей жили на постійній основі. Вважалось, що з батьками важко працювати і треба «забирати» дитину з родини.

«Але моя думка, мій підхід, що все одно, навіть якщо ти “забрав” дитину у батьків, мама — це мама. Дитина завжди пам’ятає, що це мама, вона є, і вона не поруч, — зауважує Марина. — Тому я саме за те, щоб працювати з батьками максимально. У нас є батьківський клуб. І у мене є особиста зустріч із родиною, раз на рік».

Кожна освітня система має свою філософію. Ось так описує демократичну школу Марина: «Мета демократичної освіти — це виховати особистість, яка вміє бути щасливою. Ми хочемо, що діти зрозуміли, як жити в гармонії з собою і зі світом. Для цього треба багато всього: вивчати багато інформації, робити помилки, отримувати позитивний та негативний досвід. 

Ми акцентуємо увагу на тому, що у дитини виходить, що вона вже змогла. На початку навчання діти пишуть на дощечках маркерами, щоб легко стирати. Це навчає їх, що помилки — це не страшно, і їх можна виправити.

Ми не вважаємо, що негативний досвід — це однозначно погано. Якщо діти побились, то вони отримали досвід: якщо я вдарив, то і мене вдарять, і це буде боляче.

Головна теза нашої моралі — я не маю права робити іншим погано і боляче. Якщо я не можу не робити іншій людині боляче, то краще мені відійти від неї. Не взаємодіяти. В світі багато людей, і кожен може знайти своїх — хто підходить йому по цінностям, захопленням». 

Чи можна назвати школу безпечним простором для дитини? Марина відповідає по-філософськи: «Взагалі, світ — він небезпечний. В принципі, увесь. Але ми можемо його робити безпечнішим. Для цього у нас існують правила».

Валерія Гукова акцентує увагу на психологічній складовій поняття «безпека»: 

«Школа не має бути місцем, де дитину лякають. Школа — це там, де вона отримує достатній, середній або високий рівень знань. Кожна дитина має певні інтереси, має свої особливості, і вона розвивається в тому напрямку, який саме її цікавить. 

Це буде простір, де всі учасники, задіяні в процесі, почувають себе комфортно, почувають себе безпечно, вони мають місце, де перепочити. Місце, де панує піклування і турбота. Враховуючи реалії повномасштабного [вторгнення], школа має стати місцем підтримки».

---

Читайте також:

• Місто для дітей. Освіта в Україні — Івано-Франківськ та харківська метрошкола
• Як мобільна школа «Громадянської просвіти» руйнує соціальну ізоляцію дітей з сіл Харківщини
• Заміновані поля та зруйновані будинки без світла. В яких умовах вчителька з села Довгеньке викладає математику дітям

---

Який він, вчитель української школи після відновлення?

Школа не може існувати без вчителя. Спробуємо уявити — кого ми б хотіли бачити в якості вчителя?

І Марина, і Валерія одразу згадують про оплату праці. Директорка FinaRibba зазначає, що професія вчителя має поважатись і бути високооплачуваною: «Професію складнішу, ніж вчитель, знайти дуже складно. Хіба що лікар. Вчитель відповідає за життя дітей, а вони бігають, б’ються. Треба побудувати процес так, щоб кожна дитина засвоїла інформацію, а вони ж всі різні: кінестетики, аудіали, візуали».

Валерія зі свого боку описує, як державна школа втрачає кваліфіковані кадри через економію грошей: «У мене є ком’юніті для вчителів, яке я розвиваю. І я бачу, що молодий вчитель замість того, щоб працювати на “мінімалку” [мінімальну зарплатню], обере піти в приватну школу чи репетиторську діяльність. І це окей, всі хочуть заробляти більше. І от коли повномасштабна війна закінчиться, ми обов’язково маємо переглянути зарплатню в освітньому секторі».

Крім того, вчителька наголошує на важливості комунікації між владою та освітянами у здійснені будь-яких реформ: «На жаль, в нас в дуже багатьох напрямках, на мою суб’єктивну думку, просідає саме комунікація з владою. А з вчителями треба говорити. Я знаю, як це тригерить вчителів, коли вони заклопотані тим, що їм треба заповнити купи різних журналів, якусь там документацію, і це дійсно дуже виснажує. У педагогічному університеті навчають спілкуванню з дітьми, як з ними взаємодіяти, а потім в реальності вчитель зіштовхується зовсім з іншим». 

Концепцію вчителя, як і концепцію школи, також варто переглянути, впевнені освітяни. Здебільного, через вплив радянщини, зокрема в спробі брати якомога більше з інших освітніх систем. Круто, що ми беремо чиїсь досвід, але цей запозичений досвід має бути адаптований до наших реалій.

«Ідейні вчителі існують, і їх багато, — розповідає Марина. — В мене одна з вчительок перейшла до нас з вишу. Вона має кілька освіт, у неї є великий вибір, чим займатись у житті. Але людина хоче викладати, і не просто математику, фізику, а ще й виховувати особистість. На освітній конференції я познайомилась з двома молодими дівчатами, які ще навчаються в педагогічному виші. Але вони дуже замотивовані! Я розумію, що дівчата можуть перегоріти у державній школі, але мені дуже приємно, що вони існують».

Марина вважає, що більшість змін у різних країнах відбувалось від приватних шкіл. Спочатку приватні школи приймали зміни, і потім у державної школи не було іншого вибору як прийняти хорошу практику.

Як вчитель, Валерія відчуває, що долучається до змін в освіті: «Що я роблю як вчитель для школи майбутнього? Вчу дітей і вчуся сама. Я намагаюся доносити свої ідеї, допомагати, давати підтримку, показувати, як це може працювати і які результати воно може приносити. І я дуже люблю цю справу, люблю те, що роблю. Це також дає сили прокидатися зранку».

Українська школа після відновлення має враховувати вимоги сучасного світу, останні досягнення нейронауки та головне — травмованість нашого суспільства. Проте зміни відбуваються тут і зараз, тож віримо, що наші діти будуть навчатись вже в зовсім інших умовах.

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографії — з особистих архівів героїнь, Юрій Каплюченко, обкладинка і колажі — Катерина Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко

---

 «Люк» створив цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win