Головна » У Харкові відбувся Безпековий Форум. Чому варто знати минуле Курщини та інших слобідських земель?

У Харкові відбувся Безпековий Форум. Чому варто знати минуле Курщини та інших слобідських земель?

15.01.2025

Час прочитання: 7 хв

Частина Білгородщини, Воронижчини та Курщини — землі, що мають українське походження. Їх заселяли українці, приносили туди свою мову, соціальний устрій, традиції та культуру.

В силу історичних обставин ці землі опинилися за межами України. Сьогодні їх минуле активно досліджують українські історики, і ці напрацювання втілені у збірці «Історичний портрет Слобідської України: Курщина». У виданні мовою артефактів та історичних джерел відображена історія північно-східної Слобожанщини — починаючи з моменту заселення в другій половині XVII століття та закінчуючи спробами самовизначення місцевих жителів під час Визвольних змагань 1917-1921 рр.

«Люк» побував на спеціальному закритому засіданні Харківського Безпекового Форуму, організованому Національним музеєм історії України у Другій світовій війні та інформаційним агентством «Майдан Моніторинг». Учасники заходу розповіли про створення збірки, а також наголосили на важливості їх досліджень в контексті нинішньої великої війни.

Квінтесенція національної пам’яті

14 січня у Харкові пройшов Безпековий Форум, на якому презентували видання «Історичний портрет Слобідської України: Курщина». Праця присвячена учасникам Курської операції та представлена каталогом виставки «За межею свого рідного краю», що відкрилась у Києві 6 вересня 2024 року. Це сталося рівно за місяць після початку операції українських Сил оборони на Курщині. За словами організаторів, виставка має представити своїм глядачам портрет північно-східної частини слобожанського краю, яка наразі перебуває у складі Росії.

Частина проєкту — «Рубіж» — містила 26 світлин фотографа Романа Пупенка, створених у ході просування українські військ. Їх також доповнювали передмети, зібрані під час цієї експедиції на Курщину.

«Курська операція — елемент загальної оборонної операції по захисту нашого суверенітету і територіальної цілісності України, — розповіла на Безпековому Форумі кандидатка психологічних наук, генерал-майор Служби безпеки України Юлія Лапутіна. — Але ті люди, які проживають на території Російської Федерації і мають українське походження, повинні теж знати, чому вони розмовляють українською мовою. Корінні народи там не знають свого минулого, через це ними можна маніпулювати. І ми маємо нести цю правду, завдяки чому у людей почне прокидатися їхнє коріння. І, взагалі, їхнє прагнення бути людиною в повному сенсі цього слова».

Інша частина виставки — як і саме видання — присвячена історичному минулому тих земель. Зокрема, там були оприлюднені цінні архівні дані, на які й спиралися дослідники. За словами Юлії Лапутіної, тут вона хотіла б розвінчати наратив пострадянських часів стосовно таких архівів — буцімто, це дещо, притрушене пилом. Бо архіви — це квінтесенція нашої національної пам’яті, переконана Лапутіна. Вона також зазначила, що Служба безпеки України першою відкрила архіви НКВС-КДБ. Юлія згадувала, як у 1992 році прийшла до відділу контррозвідки Київського управління СБУ на посаду оперативника. Тоді їй у якості додаткового навантаження доводилось працювати зі справами репресованих.

«Нам от прямо пачками давали справи репресованих, — згадувала Юлія Лапутіна. — Кожен оперативний співробітник мав розглядати і реабілітувати цю людину.

Я почитала ці свідчення, за що репресували людей. Це просто жахливо. І завдяки тому, що Служба безпеки відкрила ці архіви, ми зараз реабілітуємо наших людей і дізнаємося про злочини сталінського режиму, які чинилися протягом десятиріч.

І тому дуже важливо, щоб ми розуміли зміст роботи людей, які працюють в архівах. Що це, фактично, не про наше минуле, а про наше майбутнє».

Анклави українських етнічних земель

«Я надзвичайно радий, що сьогодні ми презентуємо нове видання, — зазначив кандидат історичних наук, директор Центрального державного історичного архіву України Ярослав Файзулін. — Яке є не менш важливим для усвідомлення українства, для усвідомлення етнічної приналежності цих земель — Курщини, Білгородщини, Вороніжчини — до України. Видання є збірником документів та артефактів, які висвітлюють історію Курщини як одного із анклавів українських етнічних земель.

Тепер щодо змісту документів, які ми надали до цього проєкту. Це документи XVII-XVIII століть, які відображають заселення українцями, вихідцями із задніпровських міст, території Курщини. Власне, в документах XVII століття йдеться про те, що вихідці з Конотопа, Ічні, Борзни, Переяслави, Ніжина, переселяються до Курщини. І заселяють її, створюють [нові, — «Люк»] міста. Причому створюють міста на незайнятих територіях, де немає іншого населення».

Зокрема ці переселенці не змішувались з російським населенням, зазначив Ярослав. Так заклалися етнічні українські міста, серед яких і Суджа. Далі документи XVIII століття, переписні книги, вже фіксують тисячі українських прізвищ. За словами Файзуліна, їх створювали для того, щоб, з одного боку, вести облік населення, а з іншого — обкладати його податками. Крім того, у документах того періоду вказувалося, що українське населення позиціонувало себе як вільних людей, які ні до кого не були прив’язані. Тому просило дозволу займатися винокурінням.

«Тому ці матеріали є надзвичайно важливими для того, щоб показати, що Курщина, Білгородщина, Вороніжчини є ще одними анклавами українських етнічних земель, — підкреслив Ярослав Файзулін. — І що там мешкало етнічне українське населення, що там була українська мова, українська традиції та культура. І пояснити, чому і дотепер там значна частина людей розмовляє українською. І є дуже-дуже подібними до нас. Цей альбом упорядники присвятили учасникам Курської операції».

Перший розділ і виставки, і збірки охоплює XVII–XІX століття. Він знайомить читачів із історією української колонізації. У другому розділі висвітлене формування кордонів між двома радянськими республіками — УСРР та РСФР. Зокрема там можна побачити 72 унікальних документи, більшість з яких представлена вперше широкому загалу. Вони свідчать про волевиявлення місцевих громад, яке, врешті-решт, було проігнороване.

«Історична частина виставки розпочинається, власне, з часу колонізації українцями цих територій і формування Слобідської України, — розповів ⁠кандидат історичних наук, директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук. — Це надзвичайно цікавий матеріал, який є ще одним штрихом до історичного портрету цього краю у різних вимірах: економічному, політичному, військовому, культурному, етнографічному та географічному. І зрозуміло, що нашим відвідувачам ми намагалися представити регіональну особливість Слобідської України, сформувати географічне та етнографічне уявлення про цей регіон, його історичну долю. Я скажу: зробити це під час війни, в надзвичайно короткий термін, було дуже складно».

Одна складність полягає в тому, що чимало документів зберігається саме в російських архівах. Зокрема Савчук розповів, як отримували дані про маєток гетьмана Івана Мазепи на Курщині. Вони зберігаються в петербурзьких архівах, безпосередній доступ куди був закритий. Але завдяки опублікованим у мережі матеріалам дослідники не тільки отримали необхідну інформацію, а й побачили сучасні світлини цього маєтку. Як додав Юрій Савчук, там навіть була табличка, яка вказувала і на колишнього власника, і на те, що пам’ятка охороняється законом.

Читайте також:

Бути в складі рідної держави

Особливо важливо довідатися про матеріали і документи, які відтворюють картину національного відродження на початку XX сторіччя — перші Визвольні змагання. Час, коли і гетьман Павло Скоропадський, і директорія Симона Петлюри прагнули розбудувати українську державу.

«В якості назви нашої виставки ми обрали цитату з документів, які зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, — розповів Юрій Савчук. — “За межею свого рідного краю” — це цитата з телеграми 17-тисячної громади українців з Глушкова. Довідавшись про запровадження Центральною Радою поділу на землі, люди звертаються телеграмою: що їм стало відомо про формування і виникнення незалежної України, і що вони опиняються за межами свого рідного краю».

Як розповіла докторка історичних наук, директорка Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України Лариса Левченко, цей документ (телеграма) датується 1917 роком. Саме тоді Центральна Рада почала формувати території, які мали увійти до складу нової держави. Під кінець свого існування нею був виданий документ про землеустрій України, була прийнята Конституція, тому згадана громада так зреагувала. Свою позицію вона описала у відповідному документі — приговорі.

«Це рішення, власне, сільської ради, коли збиралися землевласники або власники будинків. Всі, хто мав право голосу в тому сільському товаристві, — зазначила Лариса Левченко. — Це також могли бути жінки, якщо поруч не було чоловіка. Він там помер, а вона була землевласницею. Або він був на війні — Перша світова ще тривала.

І ось люди збиралися, вирішували, обговорювали це питання. Вони спиралися на універсали Центральної Ради, тому що в багатьох документах зазначено: “Ознайомившись із універсалом, ми зрозуміли, що формується територія України. А ми, власне, є етнічними українцями. І ми хочемо бути в складі своєї рідної держави”».

Зокрема, в одному з таких документів є свідчення того, як громади обирали своїх представників. Одним із них став місцевий священик, якому довіряли мешканці. Його послали до Центральної ради, аби чоловік представляв інтереси громади. Такі приговори були завірені, додала Левченко. Там, зокрема, вказувалося, скільки людей здійснювали подібне волевиявлення.

Поштовх до волелюбності та свободи

Чи варто сьогодні звертатися до минувшини слобідських земель, витрачаючи на це скільки часу та зусиль? Учасники форуму переконані — ще і як потрібно.

«Справа в тому, що багато десятиліть та століть правдива історія України, її документальні факти, які знаходяться в наших архівах та музеях, вони не були відомі українцям, — розповіла Юлія Лапутіна. — І ми не знали справжньої історії. Ми не знали історії ані Центральної України, ані різних регіонів настільки, наскільки це відповідає потребам самоідентифікації. І зараз, в умовах, коли проти України здійснюється агресивна кінетична війна, нам варто знати витоки. За що ми воюємо? Ми воюємо за власну землю, за власних людей».

Саме історія Курщини, її документальні матеріали є свідченнями того, що етнічні українці проживали там за давніх історичних часів, підкреслила Лапутіна. Вони мали власний територіальний та адміністративний устрій, зі своїм переселенням вони фактично експортували власний уклад і культуру.

«І от зараз, коли ведеться оборонна операція, ми бачимо багато відео в інтернеті, як люди там спілкуються українською мовою, — зазначила Юлія Лапутіна. — Хоча не знають причини. Бо у них стерта їхня історична пам’ять. І Україна бореться за відновлення суверенітету і територіальної цілісності.

Але люди будь-якої національності, які на сьогоднішній день населяють країну-агресора і мають російський паспорт, повинні знати, що вони під загрозою. Бо саме російська армія зараз обстрілює жителів Курщини, які є громадянами їх же країни. І для неї немає цінності життя. А люди мають знати свої витоки. І це їм надасть поштовх до волелюбності і свободи».

Текст і фотографії — Юлія Гуш, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Катя Дрозд

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️

Разовий платіж

Місячна підписка

100 грн

250 грн

500 грн

Своя сума