Місто на кістках: як радянська влада знищувала харківські кладовища і перетворювала їх на парки та стадіони

Іоанно-Усікновенський цвинтар: від головного некрополя міста до Молодіжного парку

Іоанно-Усікновенський цвинтар, відомий як Перше міське кладовище, був закладений у другій половині XVIII століття між сучасними вулицями Григорія Сковороди та Алчевських. До кінця XIX століття він набув статусу найпрестижнішого некрополя Харкова. Тут ховали представників харківської знаті, інтелектуалів, діячів культури та військових.

Кладовище вирізнялося вишуканими скульптурними надгробками та розкішними родинними склепами. Духовним осердям комплексу став Храм Усікновення Голови Іоанна Хрестителя, споруджений у 1845–1857 роках за проєктом архітекторів Андрія Тона та О. Полякова. 

Про те, наскільки важливим був цей цвинтар для містян, свідчать рядки з роману Олеся Гончара «Людина і зброя» (1960): 

«Той цвинтар, його густі здичавлені хащі — улюблене місце студентів… Цілу весну студентські парочки там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цілуються або цілими компаніями фотографуються під крилатими ангелами, надто ж біля могил своїх славетних предків. На цім передмісті поховано багато професорів та ректорів університету, серед них байкар Гулак-Артемовський, і академік Багалій і художник Васильківський».

У 1949 році на кладовищі припиняють поховання, а до початку 1970-х років влада перестає за ним доглядати, що неминуче веде до занепаду.

9 вересня 1970 року Виконавчий комітет Харківської міської ради депутатів трудящих ухвалив рішення «Про ліквідацію першого міського цвинтаря», на що було виділено рік. 

За місяць від прийняття рішення в міській газеті «Червоний Прапор» опублікували розпорядження: всім громадянам, чиї родичі мали поховання з граніту на цьому кладовищі, наказувалося з’явитися до адміністрації цвинтаря до кінця року для реєстрації поховань. Занедбані могили підлягали знесенню. Загалом надійшло понад 2000 заяв про перепоховання. Родичі, які бажали, аби останки їхніх предків перепоховали, зобов’язані були бути присутніми під час ексгумації.

Прах багатьох видатних харків’ян перенесли на 13-й міський цвинтар. Серед них: педагогиня і письменниця Христина Алчевська, історик та громадський діяч Дмитро Багалій, архітектор Олексій Бекетов, живописець і викладач Микола Бурачек, вчений-анатом Володимир Воробйов, біохімік та фармаколог Олександр Данилевський, краєзнавець Дмитро Міллер, мовознавець та етнограф Олександр Потебня, математик Дмитро Синцов, актор Карпо Соленик та фольклорист Микола Сумцов. Також прах доктора медичних наук Миколи Бокаріуса перенесли на 2-й міський цвинтар.

Водночас низку історичних поховань було знищено: богослова Тимофія Буткевича, православного священнослужителя Павла Григоровича, конструктора Михайла Кошкіна, письменників Миколи Хвильового та Василя Еллана-Блакитного. 

Лише кілька могил вдалося зберегти на їхньому первісному місці. Йдеться про живописця Сергія Васильківського, письменника Петра Гулака-Артемовського та драматурга Марка Кропивницького.

Після знесення кладовища пам’ятники й могильні плити, які становили матеріальну цінність, використовувалися повторно після перебивання написів.

На місці цвинтаря облаштували Молодіжний парк із рестораном, баром та літнім кінотеатром. У 1985–1991 роках у парку зводили теплотрасу та спорткомплекс Національного технічного університету «Харківського політехнічного інституту», що знаходиться за п’ятнадцять хвилин ходьби. Тоді екскаватори знову розривали неексгумовані могили, які подекуди були розташовані у 5–6 рядів.

Лише наприкінці 1980-х, аби заповнити прірву безпам’ятства, у парку почали встановлювати нові меморіали та символічні знаки: відновлено символічні могили Василя Еллана-Блакитного та Миколи Хвильового, а також встановлено хрест у пам’ять про жертв Голодомору 1932–1933 років.

Масштаби знищень: які цвинтарі зникли з мапи Харкова

Доля Іоанно-Усікновенського цвинтаря була типовою для радянського Харкова. Десятки тисяч могил опинилися під фундаментами стадіонів та парковими алеями.

Цвинтар Святого Духа, відкритий у 1772 році, був одним із найбільших некрополів міста у XIX столітті. Проте у 1925 році, за особистою вказівкою радянського діяча Анастаса Мікояна, тут розпочалося будівництво стадіону: тоді — «Трактор», згодом — «Дзержинець», а нині відомий усім як «Металіст». Роботи проходили без жодного належного перепоховання останків. Про цвинтар згадали у 2007 році, коли під час підготовки стадіону до «Євро-2012» чоловік, що мешкає неподалік, натрапив на людські кістки.

Трагічна доля спіткала і Кирило-Мефодіївське кладовище, засноване у 1886 році. Відомий будівничий Володимир Нємкін, що займав тоді посаду єпархіального архітектора, тобто зодчого, що опікується будівництвом церковних споруд у межах єпархії, збудував тут храм у неовізантійському стилі. Під час Першої світової війни на кладовищі ховали католиків та військових, а у 1932–1933 роках — жертв Голодомору. У 1934 році Харківський обласний комітет партії вирішив знести некрополь, аби створити на його місці парк імені Артема, нині — парк «Машинобудівників». Церкву зруйнували, а цеглу з неї та розбиті надгробки використали для прокладання паркових доріжок і будівництва паркану.

Не менш разючою є історія Кузинського цвинтаря, де нацисти під час німецької окупації ховали у братські могили в’язнів Холодногірського концтабору. Опісля війни радянська влада вирішила повністю ліквідувати цвинтар, керуючись логікою Сталіна, який прирівнював радянських військовополонених до зрадників батьківщини. На місці поховань створили парк, а в 1980-х роках почали зводити стадіон «Трудові резерви», під час будівництва якого робітники постійно знаходили останки та особисті речі людей.

Ще одним прикладом є територія Єврейського цвинтаря на сучасній вулиці Академіка Павлова. Спочатку ця земля належала НКВС і використовувалася для таємних нічних поховань розстріляних селян та так званих «куркулів». Згодом тут створили єврейський цвинтар, де знайшли останній спочинок близько семи тисяч жертв політичних репресій 1937–1938 років та тисячі жертв Голодомору. У 1960-х роках влада вирішила облаштувати тут Комсомольський парк. Лише 2007 року Харківська міська рада ухвалила рішення перейменувати цю зону на «Парк Пам’яті», аби вшанувати жертв Голодоморів і політичних переслідувань та закріпити за парком меморіальний статус.

---

Читайте також:

• «Аби ця пам’ять жила довго, а не розвіялася за десяток років»: дискусія про меморіалізацію в Харкові
• На «Алеї Слави» відбувся суботник. Як тепер виглядатимуть військові поховання?

---

Культура пам’яті як інструмент національної безпеки

Кладовища — це не просто місця спочинку тіла, а матеріалізована історія, яка формує світогляд поколінь. Доктор історичних наук, професор та військовослужбовець 1-го корпусу НГУ «Азов» Іван (Пайташ) Патриляк розповідає: 

«Могили, пам’ятники, вулиці, меморіальні дошки – усе це формує те, що вчені називають публічним простором пам’яті. У якому просторі людина виростає, такою вона і стає».

Знищуючи надгробки видатних українців, радянська влада стирала у суспільства пам’ять, адже абстрактні імена з підручників не мають такого емоційного впливу, як фізичне місце пам’яті у просторі міста.

Сьогодні це питання актуалізувалося: Україна нарешті розпочала роботу над створенням Пантеону видатних українців – меморіального простору для перепоховання на рідній землі видатних діячів, чиї могили зараз розташовані за кордоном. Цей комплекс планується розмістити на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» у Києві. Завдяки зусиллям Міністерства закордонних справ уже вдалося ідентифікувати 98 політичних, військових, культурних та громадських українських діячів у 21 країні світу.

Першим практичним кроком цієї ініціативи стало нещодавнє повернення в Україну останків провідників ОУН Андрія Мельника (з дружиною Софією) та Євгена Коновальця, яких урочисто перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі. У майбутньому їхній прах стане частиною Пантеону у Києві.

Національна пам’ять — це передусім тяглість поколінь та усвідомлений зв’язок із минулим. Позбавлене цієї опори, суспільство піддається культурній амнезії та легко стає жертвою історичних міфів. Відтак збереження меморіальних просторів є не стільки ритуалом вшанування, скільки інструментом самозбереження нації.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Анастасія Курінська, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко