Як харківський Будинок літератури (не) об’єднував українських письменників. «Харків, де твоє обличчя?»

Чим нижче поверх — тим менше помпезності та офіціозу

У 1920-х роках літературне життя Харкова аж кипіло. Множились різноманітні організації та об’єднання, спалахували публічні дискусії, митці шукали все нових форм самовираження. Проте умови життя були незадовільними. Багато хто не міг дозволити собі пристойного житла. У багатьох не було місця, де можна комфортно працювати чи зустрічатися з колегами. 

Як розповіла наукова співробітниця Харківського літературного музею Марина Куценко, на початку 1920-х літератори здебільшого збиралися в редакції газети «Вісти», яку редагував письменник та політичний діяч Василь Еллан-Блакитний. Але коли він помер у 1925 році, такого місця не стало. Так, газета продовжувала працювати, у неї з’явився новий редактор, але атмосфера вже була не та. 

Два роки потому, 5 січня 1927-го, з’явився Будинок літератури, названий на честь Блакитного.

«Це був архієрейський будинок, — розповіла Марина Куценко. — Там нібито знаходився музей церковний старожитностей, а неподалік була церква. Тому він має таку цікаву архітектуру. 

Там всередині були різні фрески й розписи. Коли прийшли письменники, їх вирішили замінити. Художники працювали під керівництвом літераторів. Згадують, що значну роль у цьому відігравав Валеріан Поліщук. Пізніше я читала, що ті церковні розписи мовби “віддзеркалили”, зробивши малюнки вже на письменницьку тематику. На одному, наприклад, літератор щось писав. А на іншому — читав книжку».

У Будинку було всього три поверхи, на кожному з яких вирувало тогочасне літературне життя. При чому, чим нижчий рівень, тим менше там було офіціозу та помпезності. Так, на другому поверсі відбувалися всі урочистості. У 1920-х роках там проводили офіційні зустрічі, збори, а також приймали іноземних гостей. На першому знаходилися бібліотека й читальна зала. У напівпідвальному приміщенні ж офіціоз зникав остаточно — там розміщувався ресторанчик та більярдна, де літератори гучно проводили своє дозвілля. 

Як згадувала перекладачка та педагогиня Тетяна Кардиналовська, тамтешні зібрання завжди були веселими й галасливими. Літератори випивали, співали, вели товариські розмови та жартували.

«Неперевершеним дотепником був Остап Вишня, — згадувала Кардиналовська. — Увійдеш, бувало, до зали й відразу знаєш, де сидить Павло Михайлович [справжнє ім’я Остапа Вишні Павло Губенко, — «Люк»]: звідтам щохвилини лунають вибухи реготу. 

Товариство там було особливе, творче й не потребувало, щоб його розважали. Навпаки, то той, то інший починали щось розповідати, читати свої нові твори. Малярі брали крейду й одразу ж малювали щось на дошці для ілюстрації своєї думки. Часом малюнки були такі гарні, аж шкода, що їх стирали. Актори декламували, грали невеликі сценки».

Інтер’єр Будинку літератури імені Василя Еллана-Блакитного. Фото: з архівів Харківського літературного музею

Вороги та опоненти тут грали в більярд і пили вино

Як розповіла Марина Куценко, до нас дійшло чимало спогадів про те, що відбувалося в тому підвальчику. І найвідоміша з оповідей — про більярдний стіл та радянського поета і публіциста Володимира Маяковського, яка з часом обросла різними подробицями. Письменник продав цей стіл Будинку літератури. На відкритті більярдної Маяковський захотів позмагатися за статус короля більярду. Маючи репутацію вправного гравця, він зверхньо дивився на харків’ян. І ось назустріч вийшов невисокий чоловік, єдиний, хто наважився стати його суперником. Він розгромив Маяковського. Це був поет та прозаїк Майк Йогансен.

«Ну а далі історія обростає різними варіаціями і чутками, — зазначила Марина Куценко. — І найбільш вірогідною версією є та, де вони грали “напролаз”. Той, хто програв, мав пролізти під більярдним столом. Кажуть, ніби Маяковський там застряг. І його звідти витягали: хто за руки, хто за ноги. За іншою версією, Маяковський мав декламувати Пушкіна. Чи кукурікати. 

Загалом, такі історії виправдовують призначення Будинку як місця примирення різних фракцій. Це, до речі, теж дуже важливий момент. Станом на 1927 рік письменники були дуже сильно розділені за організаціями, стилям, течіями, ідеями. І серед них була певна ворожнеча. Будинок мав стати таким місцем, який би всіх примирив. Тобто люди, які в робочому житті були ворогами, могли побути разом, зіграти в більярд, поспілкуватися за келихом вина. І тут не повинно бути якихось бар’єрів».

На першому поверсі знаходилася чималенька і добре облаштована бібліотека, мрія кожного тогочасного книголюба. Як згадував письменник та літературознавець Григорій Костюк в автобіографії «Зустрічі і прощання», там можна було знайти будь-яку книгу, що на той час видавалася в Україні та за її межами. За багатство бібліотеки варто завдячувати директору Будинку літератури Максиму Лебедю. Костюк згадував його як маленького, малопомітного поета, який за життя видав усього одну книжку. Але це була людина з господарчим та організаційним хистом, культурна, свідома та віддана своїм обов’язкам. Він підняв літературний центр на високий всеукраїнський рівень. У 1934 році Максима Лебедя заарештували, а згодом — розстріляли.

«У Будинку письменники мали гарні умови і для роботи, і для відпочинку, — підсумувала Марина Куценко. — Тут працювала бібліотека, зібрана безпосередньо директором Максимом Лебедем. Туди потрапляли всі літературні журнали, які виходили на той час. 

Ще цікава постать самого директора. У нас є його архів, я його розбирала та розшифровувала. Рідкісний графоман! Досі пам’ятаю його рядки про Харків. Він був чудовим саме як директор, господарник. Як той, хто діставав книжки та журнали для бібліотеки. Тобто, це була людина, яка реально цим жила».

Це був справжній літературний Олімп

Будинок літератури був місцем, де створювалися нові літературні об’єднання. Так, в його стінах відбулися перші засідання майбутнього ПРОЛІТФРОНТу. У 1930-му його заснували колишні члени ВАПЛІТЕ, а також представники «Молодняку» та «Літературного ярмарку». Серед них були такі знакові постаті, як Микола Хвильовий, Григорій Епік, Микола Куліш, Юрій Яновський, Остап Вишня, Павло Тичина і не тільки. Всі вони прагли вільного розвитку літератури, яка б не регламентувалася жодними партійними директивами.

Що стосується ВАПЛІТЕ, то це об’єднання проіснувало з 1926 по 1928 рік. Його представники хотіли творити українську літературу, базуючись на кращих здобутках західноєвропейської культури. З легкої руки Хвильового навіть з’явилося гасло «Геть від Москви». 

Звісно, що совєтській владі такі настрої були не до вподоби. Тому після шквалу критики та нападок організацію довелося розпустити. Але такого вільнодумства ваплітянам не пробачать. Вони стануть одними з перших жертв сталінського режиму.  

«Отже це був великий і справді живий творчий культурний центр, — писав Григорій Костюк. — І в цьому центрі десь з вересня 1929 року почали ми, майбутні пролітфронтівці, свої перші організаційно-дискусійні клуби. Пригадую перше ділове, але водночас святково-піднесене багатолюдне зібрання. Було то веселе, гамірне й дуже дружнє товариство. Я з великим зацікавленням придивлявся до кожного з них. Це ж був справжній тогочасний літературний Олімп. Це були ще ті майстри, що задавали тон усій тогочасній українській літературі».

Не менш тепло згадував Будинок літератури і письменник та перекладач Терень Масенко.

«Дім Блакитного — то ціла доба в історії нашої культури, — підкреслив Масенко. — Він увійшов до неї дуже цікавими сторінками громадського життя. Творчі дискусії тут були постійними, бурхливими, вільними та одвертими. А лише такі й могли бути корисними. Двоповерховий дім на Каплунівській оформили під клуб в українському народному стилі, з великим смаком та вибагливістю. Від портьєр і фіранок, розшитих блідими узорами, до майстерної різьби по дереву на хорах, кріслах, дверях — все було в одному мистецькому характері».

Збиралися там й ідейні противники пролітфронтівців — представники Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Вони позиціонували себе як таких собі партійних речників та намагалися контролювати все тогочасне літературне життя. ВУСППівці вели непримириму боротьбу з такими організаціями як ВАПЛІТЕ та МАРС та й взагалі з літераторами, які не погоджувалися з їхніми поглядами. Згодом вони накинулись і на новостворений ПРОЛІТФРОНТ.

Проте в Будинку письменників усі ці опоненти проводили час разом. Прозаїк та журналіст Василь Минко у своїй книзі «Червоний Парнас» згадував, що це дуже дивувало молодих літераторів. Наприклад, якось вони побачили, як голова «Плуга» Сергій Пилипенко та віцепрезидент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий сіли поряд.

«Між керівництвом ВАПЛІТЕ, яке в політичних питаннях орієнтувалося на європейську буржуазну літературу, і керівництвом «Плуга» точилася гостра, непримиренна дискусія, — згадував Василь Минко. — Начитавшись їх полемічних памфлетів, я, наприклад, вважав Пилипенка та Ялового запеклими ворогами. А найортодоксальніший серед нас Сава Божко обурювався: “Та я б на місці “папаші” [Пилипенка, — прим. авт.] знаєте як би повівся з отим ваплітянським мушкетером?” Так Божко з притиском процитував відоме місце з “Листа запорожців до турецького султана”».

---

Читайте також:

• Прогулянки Харковом (і у часі). Яким був «соціалістичний Харків»?
• Як радянська влада намагалася знищити в нашому місті ренесанс української культури. «Харків, де твоє обличчя?»
• «Доводилося багато “махати руками”, пояснюючи, чим цікаве наше місто». Інтерв’ю з Діною Чмуж про Будинок «Слово» та харківський авангард

---

Як харківські літератори влаштували Горькому бойкот 

У Будинку літератури майже щодня відбувалася якась подія. Зокрема там проводилися святкові зустрічі зі знаними закордонними гостями, лояльними до совєтської влади. У різні роки там побували такі літератори, як Анрі Барбюс, Панаїт Істраті, Бруно Ясенський, Акіта Удзяку, Нікос Казандзакіс. Бували там всесоюзні знаменитості на кшталт Максима Горького та Володимира Маяковського. 

З Максимом Горьким у харківських літераторів виник конфлікт. Як згадував Григорій Костюк, у 1926 році видавництво «Книгоспілка» запланувала видати роман «Мати» в українському перекладі. Головний редактор художньої літератури Олекса Слісаренко звернувся до письменника, який тоді жив в Італії, з проханням дати на це дозвіл. Проте така ідея Горькому не сподобалась.

«Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен, — наголошував Горький. — Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие “языком”, — но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям понимать друг друга. А то выходит курьезно: одни стремятся создать “всемирный язык”, другие же действуют как раз наоборот».

Проте Слісаренко не став, як то кажуть, підставляти іншу щоку. Як зазначила Марина Куценко, він дав дуже красиву відповідь Горькому. Яка навіть зараз звучить досить  по-сучасному. 

«Я не знаю, из каких источников Вы получили сведения о “притеснении великороссов на Украине”, думаю, однако, что источники эти очень сомнительного качества, — наголошував Слісаренко. — Правда, возрождающаяся пролетарская Украина потребовала от невмеру спесивого русского чиновничества, мещанства и интеллигенции уважения в своей культуре и языку, но заставить нахала уважать хозяина страны — это еще не значит притеснять этого нахала. А этот-то именно зарвавшийся нахал, потеряв возможность оплевывать “мужицкую нацию”, и воет сейчас об “угнетении”».

Після того в Олекси Слісаренка були проблеми, зазначила Марина Куценко. І, можливо, саме щоб виправити цю «провину», йому довелося бути громадським обвинувачувачем на сфабрикованому процесі СВУ. Але тим не менш, з ним були солідарні знакові літератори того часу. Колишні члени ВАПЛІТЕ навіть влаштували Горькому бойкот: коли він завітав до Будинку літератури з урочистим візитом, вони його просто-напросто проігнорували. Ніхто з видатних письменників не привітав Горького. За словами Костюка, туди явився хіба що голова «Плуга» Сергій Пилипенко. Також він зазначав, що там могли бути ВУСППівці Іван Кулик та Іван Микитенко.

Всі ці франти з московської богеми давно нам обридли

Сьогодні на колишньому Будинку літератури висять дві таблички, написані українською та російською мовами. Там можна побачити імена письменників, які були до нього причетними. До речі, імена росіян — Горького і Маяковського — згадуються першими, хоча вони були там тільки гостями. 

Варто зазначити, що не всі харківські літератори були у захваті від російських колег. Зокрема й Микола Хвильовий. Так, у 1924 році в громадській бібліотеці Харкова відбулася зустріч з Борисом Пільняком, Всєволодом Івановим і Ґлєбом Алєксєєвим. Хвильовий на той момент справді цінував творчість Пільняка, хоча йому був неприємний ярлик «українського пільнячка», який на нього повісили свого часу. Під час того візиту Хвильового, як і його друзів з ВАПЛІТЕ, зачепило зверхнє ставлення росіян до української мови та літератури. Не сподобалось також і намагання підкреслити їх вторинність. Згодом у своєму листі до Михайла Могилянського Хвильовий напише такі слова:

«Щоб зрозуміло було, чому ми так прийняли Пільняка, скажу: всі ці нахаби Маяковські, що заявляють, приїхавши на Україну: “Нікакой украінской літєратури нєту”, всі ці франти з московської богеми давно нам обридли, і ми зайняли войовничу позицію. Крім того, треба було потривожити трохи й міщанську масу, що збирається в “Харьковской обществєнной бібліотєкє”… Я гадав, що таким чином ми уб’ємо двох зайців: розвінчаємо міщанську інтеліґенцію — “покровітєльніцу істинно руской культури”, і заставимо Пільняка подумати, куди він попав: чи в рускую провінцію, чи в Українську Радянську Республіку… Говорив я, між іншим, дуже коректно, але з другого боку, дав відчути, що Пільняк виступає не на “задрипанках”, а має честь виступити в столиці УСРР».

Проте зовсім інакше у харків’ян складалися стосунки з колегами з Білорусі. Григорій Костюк згадував візит до Будинку літератури Якуба Коласа, Янки Купали, Цішки Гартного, Михася Чарота та Михася Зарицького. За його словами, то був тріумф братерства культур двох народів. Так само тепло відгукувався про білоруських колег і Василь Минко.

«Через якийсь час до нас у Харків завітали наші білоруські сябри по перу, — згадував Минко. — Прибули вони саме в Шевченківські дні, чим заманіфестували свою велику шану й любов до нашого найулюбленішого поета. А нам, українцям, було приємно, що прибулих очолювали найулюбленіші на Білорусі народні поети Якуб Колас і Янка Купала. 

Від’їжджаючи додому, білоруси залишили у Книзі почесних відвідувачів Будинку Блакитного кілька записів і серед них такий: “Наше першее спатканьне з українскімі пісменнікамі кладзе мяжу у той вялікай працы на сувязі двох літератур — беларускай і українскай,— якая нясе залог інтернаціональнай літературьі”».

Такі ж теплі стосунки були і з грузинськими митцями. Як згадував режисер та актор Йосип Гірняк у своїх «Споминах», до Харкова якось завітали представники двох грузинських театрів. Вони швидко знайшли спільну мову з українцями та стали їм друзями. Збиралися вони або в Будинку Блакитного, або в ресторанах. У 1931 році представники театру «Березіль» вирушили до Грузії на Двотижневик української культури. До Тифлісу вони прямували на поїзді, де їх приязно зустріли актори театру імені Марджанішвілі. Вони спеціально приїхали до прикордонної станції, щоб привітати гостей раніше, ніж це зроблять руставелівці. Всю дорогу Йосип Гірняк спілкувався з акторкою Вірико Анджапарідзе. Розмова велася російською мовою, адже він не знав грузинської, а вона — української.

«Тож я чимало здивувався, коли підійшов кондуктор і російською мовою зажадав від неї проїзного квитка, а вона тут же грузинською мовою заявила, що не розуміє, про що він говорить, — згадував Йосип Гірняк. — Він продовжував російською мовою своє, а вона своє. Нарешті кондуктор заявив, що приведе до неї свого начальника, і пішов від нас. Моя співрозмовниця, знову перейшовши на “общепонятну”, сказала, що конструктор-москаль на її землі повинен говорити до неї її мовою».

На пероні українців зустріли квітами та плакатами. Засновник «Березоля» Лесь Курбас подякував присутнім за гостинність, а також заговорив до них грузинською мовою. Як згадував Гірняк, тоді вся площа загула схвальними вигуками. Весь шлях від вокзалу до театру харків’ян вітали квітами та оплесками.

Трагічні моменти

Варто сказати, що із задачею примирити літераторів Будинок так і не зміг впоратися — надто разючими та глибокими були між ними протиріччя. Загострилися і так не надто теплі стосунки ПРОЛІФРОНТу та ВУСППу. Останні користувалися протекцією вищих партійних інстанцій, претендували на роль провідної літературної організації, тому до опонентів були просто нещадними. У хід йшли як публічні нападки, так і доноси.

У самому Будинку спалахували конфлікти. Подекуди справа могла дійти навіть до бійки. У слідчій справі Миколи Хвильового, опублікованій у книзі «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий», є згадка про такий інцидент: «В клубе Блакитного ужинали: Кулиш, Досвитний, Хвильовий, Эпик, Копыленко и Вишня Остап. После изрядной выпивки Кулиш, будучи пьяным: “Я признаю ленинскую политику ЦК партии, но без Сталина”. После этого заявления сидевшие за соседним столом — Кириленко, Недоля и Пилипенко набросились со стульями в руках на […] компанию, требуя извинения. Недоля с Досвитним подрался».

У Будинку літератури відбувалися і злопам’ятні чистки. За словами Григорія Костюка, йому особливо запам’яталася чистка письменника, режисера та драматурга Миколи Куліша. На початку 1930-х років у нього почалися серйозні неприємності: творчість підлягала нищівній критиці, його оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом та започаткували проти нього ідеологічну кампанію. У 1934 році на Першому всесоюзному з’їзді радянських письменників Куліша публічно звинуватили в націоналізмі. Того ж року його заарештували та засудили до десяти років Соловецьких таборів. Літератор звідти не повернувся — його розстріляли в урочищі Сандармох.

У Будинку відбувалися й інші трагічні події. Наприклад, в його стінах проходила громадська панахида з Миколою Хвильовим. Там були присутні не тільки однодумці, а й опоненти літератора.

Загалом, самогубство Хвильового сильно вплинуло на його друзів, згадував Григорій Костюк. Зокрема він пригадав реакцію Володимира Сосюри.

«Сосюра дуже шанував Хвильового, — писав Костюк. — Самогубство останнього він сприйняв трагічно. Він був серед тих, що проводжали труну покійника на цвинтар. Там, випадково ми опинилися поруч, недалеко від могили. Він з гіркою іронією слухав промови Микитенка і Кириленка. На закінчення, почав свою промову Панч. Вона йому не вдавалась. Він боявся сказати те, що почував, а добрих офіційних і лояльних фраз йому бракувало. Кінчаючи промову й ніби докоряючи Хвильовому за такий кінець, висловився приблизно так: ти, Миколо, замість того, щоб допомогти у відбудові, взяв і поставив на скроні чорну крапку. Сосюра вмить штовхнув мене: “Ти чуєш? Поставив крапку! Теж образ! Балда!” — повернувся й відійшов десь далі».

За словами Марини Куценко, Будинок літератури проіснував не так уже й довго. У 1934 році українську столицю було перенесено з Харкова до Києва, і під цим приводом влада закрила Будинок. Він їй і раніше не подобався, тому закриття стало просто питанням часу. Після цього літературне життя там остаточно завершилось. 

Текст — Юлія Гуш, фотографії — Марина Куценко, з архіву Харківського літературного музею та з відкритих джерел, обкладинка та колажі — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко